У Верховині дотепер пам’ятають ПАРАДЖАНОВА

Днями Сергію ПАРАДЖАНОВУ виповнилося б 85 років. Верховинські гуцули досі згадують, як він любив слухати шум Черемоша і демонстративно ігнорував місцеве партійне керівництво.

Він народився вісімдесят п’ять років тому у Тифлісі в родині антиквара. Сергій був третьою дитиною в сім’ї, мав двох сестер – Рузанну й Аню. Батько - ПАРАДЖАНЯН Йосиф Сергійович, мати - БЕЖАНОВА (БЕЖАНЯН) Сірануш Давидівна. Професія антиквара передавалася з покоління в покоління, і глава роду - Йосиф ПАРАДЖАНОВ - сподівався, що його діти підуть слідами батьків.

Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підзаробляв скуповуванням антикваріату. Середню школу Сергій закінчив тільки з двома “п’ятірками” - з природознавства і малювання. Точні предмети тягнув на “трійку”, проте вирішив вступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка». У 1942-1945 роках вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові госпіталі, провів близько 600 концертів. Після закінчення консерваторії вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) у майстерню Ігоря САВЧЕНКА. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери Олександр АЛОВ і Володимир НАУМОВ.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас ШЕВЧЕНКО» (режисер І. САВЧЕНКО), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. МИШУРІН). Зняв дипломну роботу - фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом БАЗЕЛЯНОМ зніме на кіностудії ім. ДОВЖЕНКА повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов’язана значна частина творчої біографії Сергія ПАРАДЖАНОВА. В Україні створив фільми “Наталія УЖВІЙ”, “Золоті руки”, “Думка” (всі - 1957), “Перший хлопець” (1958), “Українська рапсодія” (1961), “Квітка на камені” (1962 у співавторстві з А.Слісаренком). Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Фільм “Тіні забутих предків” був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою “Вогняні коні”) інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Журнал “Екран” (Польща), 1966 рік, писав: “Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії… Уяві ПАРАДЖАНОВА, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… ПАРАДЖАНОВ відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи”. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них - 24 гран-прі) у двадцять одній країні. ПАРАДЖАНОВУ надсилали свої вітання ФЕЛЛІНІ, АНТОНІОНІ, КУРОСАВА, а польський режисер Анджей ВАЙДА став перед ПАРАДЖАНОВИМ на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

Вірменин за походженням зумів відкрити магію гуцульського світу, як ніхто більше. Завдяки ПАРАДЖАНОВУ світ побачив справжню українську Шамбалу, повну магічних ритуалів, первісних емоцій, дохристиянських звичаїв та обрядів. Історія гуцульських Ромео і Джульєти, приголомшує драматизмом подій і доль. Авторський світ Сергія ПАРАДЖАНОВА – це чарівний сплав кольору, пластики, музики і слова. Разюча краса старовинних костюмів, начиння, чудових високогірних пейзажів; таємничість напів’язичницьких ритуалів; екзотичне звучання фольклорних мелодій і неймовірне багатство кіномови ставлять фільм в ряд загальновизнаних шедеврів світового кіно.

Фільм знімався в 1963-1964 роках у Верховині. Гуцули згадують Параджанова як надзвичайно скромну і не від світу цього людину – він принципово не спілкувався з районним начальством, як вони кажуть, через свою незалежність. Поселили режисера в маленькій «райкомівській кімнатці» на березі Черемоша, під горою Глифою. Сам Параджанов просив, що хоче, мовляв, жити так, аби чути шум Черемоша і смерек над головою. Після зйомок ходив до гуцулів і до рання спілкувався з ними, розпитував про життя і традиції. Ніяких скандалів і пиятик в кіногрупі не було, на відміну від групи, яка знімала «Анничку» декілька років по тому. Коли знімали голу Тетяну БЕСТАЄВУ, яка грала роль Палагни, за парканом засіло чи не півсела, довелося зйомки перенести на дуже ранню пору. Більшість населення тогочасної Верховини було задіяно в масовках «Тіней…». Платили по три рублі на день – на той час це був неабиякий підробіток. ПАРАДЖАНОВ не забув щирих гуцулів і у 1964 році запросив велику громаду на прем’єру у Київ. Верховинці приїхали не з порожніми руками – вони привезли своєму улюбленцеві всіляких гуцульських наїдків і подарунків. Набувались у Києві тиждень…

У 1965-68 роках ПАРАДЖАНОВ разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.

В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» - «члена КПРС» ВОРОБЙОВА. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти ПАРАДЖАНОВА. Інші відмовилися. А один із них, архітектор Михайло СЕНІН, після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени. ПАРАДЖАНОВУ дали п’ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став у зоні неабияким авторитетом. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти - по-справжньому!». Через це «панібратство» ПАРАДЖАНОВА кілька разів переводили із зони в зону. Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа ТРЮФФО, Жан-Люк ГОДАР, Федеріко ФЕЛЛІНІ, Лукіно ВІСКОНТІ, Р. РОССЕЛІНІ, М. АНТОНІОНІ) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів. Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми “Intermezzo” (за М. КОЦЮБИНСЬКИМ), “Київські фрески”, “Ікар”, “Сповідь”.

В одному з своїх інтерв’ю ПАРАДЖАНОВ сказав: “Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії”. 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер. ПАРАДЖАНОВА поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом ХАЧАТУРЯНОМ, Вільямом САРОЯНОМ і іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.

Цікаво, чи буде колись на Гуцулії пам’ятник генію, який на весь світ прославив цей прекрасний і дивний етнос?..

Автор: Влад ТРЕБУНЯ
Джерело: Галицький кореспондент
Обговорити на форумі