Тюремна подруга БАНДЕРИ

Мешканка прикарпатського села Монастирчани Ярослава ЛУЦАК-КНЯЗЕВИЧ під час перебуванні у сибірському таборі стала помічницею та подругою сестри провідника ОУН Володимири БАНДЕРИ.

…Від 50-градусного морозу злипаються повіки, голоду вже не чутно, у животі, серці й голові пустота, тільки за тонкими стінами бараку шумить тайга. Славка зводить очі до неба із німим запитання Богові: “За що?”. За що вона та тисячі її подруг кинули за грати, били до напівсмерті, а вони зоставлені у цьому жахливому краї тратити сили, здоров’я, молодість. Зневіра обпікає серце, але тільки на мить. Вона мусить дочекатися коханого Дмитра, омріяної волі та України, ось Володимира ще не таке витримала.

Славчина таємниця. Про ці найважчі хвилини нині 82-річна бабця розповідає зі сльозами на очах, але не без гордості. Дякує Богові за прожиті роки і за можливість побачити Україну незалежною. Але не за таку державу вони, 16-18 річні, по тюрмах і таборах мучилися.

Ярослава ЛУЦАК третя дитина у багатодітній родині. Усього у батьків було восьмеро. Жили, як усі, дбали про землю, худобу, але дівчинка дуже хотіла вчитися. Батьки, побачивши старання доньки, до роботи не дуже силували, а після закінчення школи віддали у педагогічне училище до Самбора. Згодом юнка розпочала вчительську працю у селі Гвізд.

Там Слава познайомилася із оунівцями. “Я хочу тобі про щось розказати, але це велика таємниця”, - мовив дівчині друг Михайло Гаврилюк. Відтоді вона стала зв’язковою і, щоразу ризикуючи життям, носила “штафети” підпільникам. Ніхто із рідних молодої вчительки навіть не здогадувався , чим займається красуня Славка.

Монастирчанська мед сестричка. Так непомітно у щоденній праці та переживаннях за долю сім’ї та друзів пролетіло кілька років. відрадою у страшній круговерті та зміні окупаційних режимів були нечасті зустрічі із Дмитром КНЯЗЕВИЧЕМ, парубком із Монастирчан. Їхнє кохання народилося під звуки автоматної черги, шум лісу та мрій про кращі дні, коли не буде на рідній землі жодного зайди.

Їхні зустрічі обірвала звістка про вишкіл. Ярослава повинна була прибути у гірське село Маняву на медсестринські навчання. Армії УПА потрібні були кваліфіковані медичні працівники. “Я не хотіла розлучатися із рідними та коханим, - мовить пані ЛУЦАК-КНЯЗЕВИЧ, - але в нікого навіть у думці не було порушити наказ провідника”.

Вишкіл понад 30 дівчат відбувався в урочищі Малиновище. Окрім медсестринської справи, юнки вивчали історію України, ОУН, їм розповідали як орієнтуватися на місцевості та виживати без їжі. В усіх на вустах було слово “Бандера”. Тоді багато говорити не можна було, але з окремих уривків фраз Ярослава дещо дізналася про провідника. Тоді дівчина навіть і думати не могла, що вона стане рятівницею та подругою його сестри.

Від побоїв умлівала та присяги не зламала. Незабаром дівчину не оминула доля сотні тисяч молодих українців. Зимової ночі її, тоді вже станичну, зловили енкаведисти. Відправили до солотвинської катівні, згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ - авт.). Про неї вороги уже знали, але хотіли, аби дівчина видала інших учасників підпілля та упівців. Славка уперто мовчала.

“Тоді мене били по голові та пхали пальці у двері, ось, погляньте на цю тюремну пам’ятку”, - показуючи покручені пальці і витираючи сльози, мовить бабця. - Аби під тортурами не видати на допитах друзів, деякі дівчата, користуючись послабленням пильності охоронців, кидалися у криницю на подвір’ї тюрми перед тим як потрапити в камеру”.

Ярослава так нікого й не видала, за що вдячна Господу дотепер, бо “від побоїв умлівала та присяги не зламала”. Монастирчанку засудили на 10 років таборів. Дівчина… з нетерпінням очікувала коли ж її нарешті відправлять по етапу, бо… там не били. Хоча сотні дівчат помирали від голоду, холоду, вошей та хвороб так і не доїхавши до Сибіру й Казахстану.

“Ти сестра провідника? Не вірю!” Із сестрою Степана БАНДЕРИ прикарпатка познайомилася на станції Решоти, згодом зустрілися у Спаську.. “Серед таборових посестер я побачили невеличкого зросту худу та знеможену жінку, - згадує пані ЛУЦАК-КНЯЗЕВИЧ. - Вона була напрочуд спокійною, але найбільше вразили очі, які навіть у таборі, серед бруду, криків та матюків охоронців ясніли… добротою. У ту мить чомусь одразу пригадалося рідне село, батьки.

“Будемо дружити, я - Володимира”, - простягнула Славці руку незнайомка. Про те, що це сестра Степана БАНДЕРИ, дівчина дізналася лише за кілька днів і… не повірила. “Не розповідає про це нікому, - попросила жінка, бо як дізнаються “блатні” (за задумом тюремного начальства, разом з політв’язнями у бараках часто перебували справжні злочинці - авт.), то битимуть до сметрі, а то й віку вкоротять”.

Ярослава пообіцяла берегти таємницю та ще більше прикипіла серцем до нової подруги і сестри провідника. Вони навіть спали на одних нарах. “Ми намагалися усім ділитися та підтримувати одна одну, - мовить бабця. - хоча, повірте, що розділити 300 грам хліба та миску баланди із гнилою рибою було важко”.

Коли Володимиру забрали на якусь очну ставку аж у Москву, Ярослава дуже переживала, чи повернеться подруга. Годинами молилася, аби її десь по дорозі не вбили. На щастя, тюремна посестра за кілька днів уже обіймала монастирчанку. Дружбою зі Славкою Володимира дорожила. Завжди старалася чимось допомогти, проте здоров’я мала слабке, і прикарпатка завжди старалася її підтримати, аби зберегти подругу і сестру провідника, яка постійно згадувала про батьків, братів, сестер, молилася, аби всі вижили.

Нашу дружбу навіть смерті не розбити. Разом із Володимирою БАНДЕРОЮ пані ЛУЦАК-КНЯЗЕВИЧ була три роки. Потім її відправили у інший табір. І на довгі роки вона втратила зв’язок із подругою. Вийшовши на волю, Славка повернулася у рідне село, побралася із коханим Дмитром, який теж відбув покарання за зв’язки з УПА. У подружжя народилася донечка Галина. Через кілька років Дмитра підкосила отримана у тюрмі хвороба. Чоловік помер. У важкі хвилини із малою дитиною на руках невтішна вдова згадувала подругу, але написати до неї чи поцікавитися де вона, означало у радянські часи знову накликати на себе біду.

Хоча на свій страх і ризик, вона таки написала кілька листів у село Угринів Калуського району, де раніше проживала родина БАНДЕРІВ. Відповіді не дочекалася. Пізніше дізналася, що подруга була формально звільнена в 1956 році, від шлюбу зі священиком Теодором ДАВИДЮКОМ, має доньку Мирославу.

Після проголошення незалежності України пані ЛУЦАК-КНЯЗЕВИЧ поїхала на відкриття пам’ятника Степану БАНДЕРІ в Угринів. Там мала бути й Володимира. Та жінкам так і не судилося зустрітися. У цей пам’ятний день вони розминулися, а пізніше монастирчанка дізналася, що у подруги дуже погано зі здоров’ям. У 2001 році табірної товаришки пані Ярослави не стало.

Бабця каже, що то така доля, але їхньої дружби, загартованої муками і таборами, омитої сльозами та вишитої на іконах ночами на клаптиках брудної тканини навіть смерті не розбити.

табірні посестри: у центрі Володимира Бандера, Ярослава Луцак перша зліва

Ярослава Луцак-Князевич із донькою Галиною та своїми вишиванками