Польське щастя Марії

Прикарпатська художниця Марія Андріїшин-Адамська, виїхавши через заздрість та несприйняття до сусідньої країни, стала власницею мистецької галереї та знаною маляркою-карикатуристкою.

Мати вимолила долю. У непримітному сірому будинку, спорудженому ще у 1911 році, де пахне борщем, а з вулиці долинає гасас дітлахів, є на другому поверсі невеличка кімнатка. За дверима - тиша, але на стук двері відчиняє миловида білява жінка, яка гостинно запрошує у царство фарб, рам та духу творчості. Одразу ж видно, що тут хазяйнує жінка. Усі пензлики та фарби акуратно поскладані, кімната чиста й незахаращена, не видно ніяких пляшок, нюх не дратує запах цигаркового диму, як то часом буває в інших художніх майстернях. Посередині кімнатки велике незавершене полотно, біля Посередині кімнатки велике незавершене полотно, біля якого чаклує мисткиня.

“Я почала малювати із чотирьох років, - дзвінким, але лагідним голосом розповідає жінка. - Талант передався від батька, відомого художника-портретиста Андрія Андріїшина. А мати Броніслава, бачачи мої старання, часто молилася на вервиці, випрошуючи у Бога доброї долі для нас із сестрою та допомоги мені у малюванні”. Під час молитви Марічка тихо стояла, не сміючи навіть підняти голову, бо розуміла, що зараз відбувається розмова з Ісусом та Пресвятою Дівою.

За крок до мрії. Материні молитви, відомо, найсильніші, отож юнка після закінчення місцевої художньої студії стала студенткою Львівського художнього училища імені Івана Труша. Згодом почала стала працювати у художньому комбінаті при Спілці художників в Івано-Франківську. Талановиту мисткиню цінували й поважали, але їй хотілося чимось здивувати світ.

У середині 1990-их Марія відкриває у Калуші художню галерею. Для маленького містечка це було неабияким новаторством. Жінка сама зробила ескізи та перепланування старого будинку, де за півроку вже проводилися виставки відомих митців краю та приїжджали художники з Європи і США.

Галерея проіснувала два роки, протягом яких художниця була настільки захоплена своїми планами та задумами, що й незчулася, як навколо неї замикається коло заздрісників. Як боляче й образливо було Марії, коли її власноруч створені афіші виставок обливали флюросцентними фарбами, що практично неможливо змити. Чиновники, до яких зверталася за допомогою, тільки руками розводили.

Але поруч завжди був вірний друг Збігнєв Адамський. Побувавши одного разу на черговій виставці, польський гість уже не покидав Марію та Україну. Він допомагав жінці у всьому, підтримував під час несправедливих нападів. Художниця вирішила боротися… пензлем і намалювала карикатуру однієї місцевої діячки, за що була різко розкритикована так званою містечковою елітою. Проте поміж розмов поза спиною і пересудів була й щира підтримка колег по цеху. Пані Марія донині вдячна тим митцям, які не побоялися відкрито виступити проти обмеженості й міщанства окремих людей і допомогли їй.

Свої не прийняли - чужі прихистили. На запрошення колег калуська художниця поїхала на міжнародний пленер до Польщі. Там жінка побачила наскільки вільними є художники у Європі. Своєю творчістю вони можуть заробити непогані гроші, а чому така тяжка ситуація в Україні? Невтішні думки терзали раниму душу, і Марія вирішила зостатися у Польщі, аби якнайповніше реалізувати свою мрію про мистецьку галерею.

“Це добра світова практика, - розповідає жінка, - власники художніх галерей часто організовують пленери. Приїжджають відомі та початкуючі митці, працюють кілька тижнів. Після закінчення пленеру відбуваються виставки, випускаються великі каталоги. Окрім того, керівники та працівники галереї вибираютьти по одній, до речі, найкращій роботі для свого виставкового закладу. Так формуються фонди. На щастя, тепер в Україні є чимало галерей, а на той час таке не практикувалося”.

З великою впевненістю та непереборним бажанням таки мати свою галерею Марія звернулася з листом до міської ради. Як надиво, мер швидко погодився і виділив жінці старезне приміщення. “Я працювала за своєрідним бартером,—усміхається мисткиня.—Приходила у фірми і пропонувала директорам намалювати їхні портрети або дружні шаржі на увесь колектив. Дивно, але мене розуміли й йшли назустріч, допомагаючи перетворити старий будинок на затишну виставкову залу”.

“Очима Марії”. Художницю з України швидко помітив горліцький бомонд, і незабаром її шаржі під постійною рубрикою “Очима Марії” друкувалися у регіональному додатку до “Газети Краківської”. Мисткиню почали запрошувати намалювати їх директори відомих фірм і навіть депутати сейму. Жінці пощастило не раз бувати й на засіданнях найвищого законодавчого органу Польщі. У той час, коли можновладці вирішували важливі питання життя держави, вона спостерігала за ними та змальовувала на папері усі їхні риси.

Не можуть нахвалитися калушанкою й керівники усіх польських санаторіїв. Проїхавши через усю країну, жінка особисто зустрічалася із кожним, аби зібрати намалювати шарж. Зараз її знають відомі бізнесмени, політики, артисти. Малювала Марія й відомого Єжи Гофмана. На дружні карикатури ніхто не ображається, тільки дивуються таланту жінки, її терпінню й психологічному підходу до кожного.

Усміхнулося жінці й особисте щастя. Пан Адамський запропонував одружитися. “У кожного з нас за плечима вже був шлюб, - мовить пані Андріїшин-Адамська, - тому підійшли до цього спокійно і виважено. Нині Збігнєв для мене більше аніж чоловік та друг, він мій натхненник і промоутер. Моя справа - малювати, а він вже допомагає оформлювати картини, організовувати виставки, слідкує, аби я не байдикувала. Ось таке наше подружнє життя: малювання, зустрічі, виїзди, виставки. З цього і складається нині моє щастя”.