Архіварус польських родів

Понад двісті родинних дерев старовинних польських сімей уже багато літ укладає мешканець Івано-Франківська Михайло Стульківський. Незабаром за результатами клопіткої праці нашадка славних польських родин із села Білокриниці Підгаєцького району, що на Тернoпільшині, має побачити світ книга “Білокринця. Історія родоводів”.

- Пане Стульківський, як з’явилася ідея описувати польські родини?
- Від бажання добре знати, перш за все, свої коріння, адже я народився у багатодітній родині в польському селі. Моя мати— Ганна Спеціальна походить із знаного роду з околиць Кракова. Прізвище досить дивне. Очевидно, походить від того, що якийсь мій предок часто вживав слово “спеціально”. Воно згодом стало прізвищем. Бабця зі сторони матері -Аполонія Борковська - належала до ченстоховської шляхти.

Наш далекий предок, Миколай Борковський, був урядовцем. Втікаючи від переслідувань російських гнобителів, він прибув до сусіднього села Новосілки та почав служити писерем у гміні. Згодом оженився із дочкою війта тієї ж гміни. З батькового боку є також чимало поляків. Бабця по татові, Катерина Дроздовська, походила з Теребовлі.

Проте мої дослідження в Україні зупинилися. Потрібно було їхати до Польщі і там шукати ниточки роду. За допомогою колишніх земляків працював у польських історичних архівах монастиря отців бернардинів. Далі став цікавитися родинами сусідів, знайомих. Так закрутилася веремія.

- Скільки часу ви працювали над дослідженням білокриницьких полських родин?
- Приблизно п’ять років. Розалія Раціна та Казімєж Каплун допомогли мені не тільки зробити родинні дерева, але й відновити список усіх господарств на 1945 рік. Нині вже є відомості про переміщення майже усіх білокриницьких поляків. Хто куди виїхав, хто де помер чи загинув і де похований. Знаємо і про учасників воєн та вивезених німцями поляків. Це заслуга братів Каплунів.

- Чи багато білокриницьких родин були польськими?
- До Другої світової війни у нашому селі мешкало 70 відсотків поляків, і 30 — українців. Багато родин було мішаних. У 1940-их роках після приходу радянських “визволителів” та німців, поляки почали масово виїжджати на історичну батьківщину. У 1945 році із нашого села у ста вагонах виїхало 1200 осіб. Тому в Булькові, Олаві, Вроцлаві, Лєдніце зараз є велика білокриницька діаспора. Виїхало чимало і моїх родичів.

Залишилися в Україні переважно 240 з мішаних подруж, яких в 1947 році почали вивозити в Сибір. Ті, яких оминула лиха доля, незабаром також перебралися до Польщі. У 1951 році білокриницьки поляків знову чекали холодні білі пустелі. Звідти, відбувши тюремні ув’язнення та заслання, поляки сюди не повернулися.

- Відомо, що у воєнні часи співжиття українців і поляків стало непростим, у вашому селі не було міжетнічних конфліктів?
- Можу запевнити, що ніяких непорозумінь між українцями та поляками ані на релігійному, ані на міжнаціональному ґрунті ніколи не було. Про мирне співжиття свідчить той факт, що католицький священик врятував Святі тайни під час пожежі у греко-католицькому храмі. Сталося це 13 лютого 1936 року. Від залишеної після весілля запаленої свічки зайнялася святиня. Побачивши це, поляк прожогом кинувся у полум’я і за декілька хвилин упав на порозі. За ним завалилася стіна. На щастя, він залишився живим. Українці щонеділі відвідували костел, бо греко-католицький священик через відсутність парафії приїжджав у Білокриницю 2-3 рази на місяць.

- У вашій родині за радянських часів зберігалися польські традиції?
- Чогось особливого не було, бо батьки боялися радянської влади, яка за якесь необережне слово чи молитву могла запроторити за грати. Проте ми таємно святкували українські та польські релігійні свята. Деколи родичі з Польщі присилали нам оплатки. Це стало своєрідним символом єднання з родичами. Традиція у нашій сім’ї живе й досі. На Усіх Святих, першого листопада, ішли на цвинтар. Дехто таємно вчив польські колядки, а мене мати заохочувала до молитов польською мовою. Чи не в кожній хаті збереглися католицькі ікони. Згодом по листах своїх родичів, навчився читати і писати по-польськи.

Окремо за збереження польськості треба подякувати саможертовним жінкам, які, гаруючи в колгоспі, не маючи належної освіти, зберігали велику гідність. Бувало сходилися у когось в хаті, молилися на вервиці, передавали одна одній маленькі переписані від руки та надруковані на машинці молитовники. Усі свої нехитрі проте практичні знання і вміння передавали дітям, виховували їх добрими шляхетними людьми, які покладаються на Бога і ніколи не забувають про те, що вони поляки.

- Як почалося ваше знайомство із польськими родичами?
- У 1970 році до нас приїхав мамин двоюрідний брат. Він заохочував мене до вивчення польської мови. А вже у 1988 році я вперше поїхав у Польщу до маминої рідної сестри, яка виїхала у 1945. там я зустрівся із земляками. Мені було боляче, чому люди з нашого села не мають зв’язків з польським родичами. Отож за допомогою односельчан ми організували святкування сто років костелу, на яке приїхали чимало поляків. Так почалося повторне єднання родин.

- Через ваші дослідження ви також віднайшли родину, про яку мало знали.
- Так, виявилося, що мер Олави, Ришард Войціховський є моїм троюрідним братом. Виявилося це випадково. Він приїхав до нас у село та хотів віднайти місце, де колись стояла хата його предків. Йому щось там показали неправильно. Тоді односельці, знаючи, що я досліджую історію, зателефонували мені і попросили допомогти. Я розповів, що знав. З’ясувалося, що там жили мої родичі, отож ми з Рішардом також не чужі.

- Що було найважче при дослідження родоводів?
- Спочатку я все робив хаотично. Згодом — заплутався і не міг нічого зрозуміти. Тільки через три роки пошуків уклав свою систему. Отож, аби знайти усіх людей, які мешкали в тому чи іншому будинку, потрібно шукати в метриках не за прізвищами, а за номерами хат. Далі вести пошуки тільки за цим номером. Хоча в метричних книгах є багато помилок. І одна неправильно написана буква може звести довгі пошуки нанівець.

Автор: Галина ПЛУГАТОР для www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі