Шість десятиліть без брата

Через 64 роки полячка Валерія Запенська, уродженка прикарпатського села Яцівка, що на Івано-Франківщині, знайшла брата, який у вирі Другої світової війни опинився аж у Австралії.

Смак солодощів — смак пам’яті. Сьогодні бабця Валерія живе в маленькому містечку Тлумач. У неї троє дітей, п’ять внуків, і п’ять правнуків. Та навіть час не може загоїти біль від втрати брата. “Я дуже любила Тадека, хоча він був рідним тільки по матері, розповідає поважна пані. — Про його батька у родині не говорили. Мати Броніслава дала йому своє прізвище, а згодом одружилася з моїм батьком”.

Тадей змалку виявляв упертість і… велику любов до сестри. Пані Валерія, заледве стримуючи сльози та хвилювання, розповідає, що перед святами Тадек часто за допомогою хитрощів проникав через вікно у кімнату, де стояли солодощі, та приносив їй шматочок. Цей смак здобутих братом смаколиків ще не раз буде згадувати пані Валерія, скроплюючи спогади сльозами і тяжкими думами про долю брата.

Ще перед війною мати Валерії і Тадея покинула цей світ. Її дві рідні сестри та брат у 1941 році виїхали до Польщі та оселилися на Опольщизні. Діти зосталися сиротами поміж чужими людьми, у вирі плачу, сліз, прокльонів та молитв. П’ятнадцятирічним фашисти забрали Тадея на примусові роботи у Німеччину, хоча його, як неповнолітнього, мала оминути лиха доля. Але сирота став заміною для сина одного з місцевих поліціянтів, який мав вирушати на чужинську каторгу.

Мала Валерія тоді ще не розуміла, що прощається із Тадеєм назавжди. Дівчинка думала, що її любий братик за кілька днів повернеться і знову захищатиме від усього зла та страхів, якими був наповнений її дитячий світ. Проте у 1943 році Тадей Запенський був на рідній землі востаннє.

Сестринська туга, братові сльози. Сильний, витривалий, сміливий та чесний молодий поляк припав до душі австрійському бауеру Фредеріку Шнайдеру, до якого він потрапив на роботу. За кілька років чоловік узяв його собі за сина. Названий батько послав Тадея вчитися у сільськогосподарську школу на тракториста. Разом із новою родиною хлопець важко працював, проте вже був вільним. Радісний він написав листа сестричці, що має нову родину, і хоче її забрати до себе. Але той лист загубився на воєнних дорогах.

А Валерія не знаходила собі місця. Люди, які були із Тадеєм у полоні та повернулися після війни додому, сказали дівчині, що її брат живий. У сум’ятті та занепокоєнні вона щовечора молилася Пресвятій Богородиці, аби та зберегла братику життя. Гадала, що незабаром поїде його шукати, але на той час радянські окупанти наглухо зачинила кордони.

Змучена душевними болями юнка пішла у найми. У сім’ях радянських офіцерів вона няньчила дітей, згодом закінчила курси кіномеханіків, крутила фільми по селах, а згодом стала однією з найкращих швей в одному з відділень станіславської швейної фабрики. Незабаром і долю свою зустріла. Під вінець пішла із Юзефом Олейняшем із Хотимира. Добрий та чесний хлопець також із польської родини втішав молоду дружину, коли та тужила за братом, але порадити нічого не міг. Молоде подружжя писали у різні міжнародні пошукові організації, зверталися у Червоний хрест, проте про Тадека жодної звістки.

Польські сліди в Австралії. Причиною плутанини стала зміна хлопцем імені. Тепер він був Адамом Запенські, мешканцем Австралії. Туди, за порадою названого батька, він переїхав у 1960-их роках. Проте згадкою про перебування серед австрійських Альп стало велике захоплення молодика гірськими лижами. Адам часто брав участь у різноманітних змаганнях, був переможцем міжнародних турнірів, а в старшому віці його знали як неперевершеного інструктора. Австралійські друзі та численні учні сотні раз вирушали із ним у Альпи, та із захопленням спостерігали за майстерним катанням містера Адама, який, залишившись наодинці часто дивився у небо та линув думками на рідну землю.

Не маючи ніяких звісток від сестри та знаючи про тяжку ситуацію в Радянському Союзі, чоловік навіть не знав чи жива Валерія. Зоставалася тільки молитва та підтримка австрійської родини. “Кріпися сину, - мовив старий Шнайдер, - якщо на те Божа воля, то побачиш сестру і через сто років”.

Попіл над Альпами сльози в Україні. На життєвих перехрестях Тадей-Адам так і не створив родини. Його життям був спорт і численні учні. У 1993 році важка хвороба підкосила чоловіка. Із того часу він перебував у будинку опіки імені сера Вільма Хадсона. Але Валерія продовжувала пошуки, що лише недавно увінчалися успіхом. За допомогою міжнародної служби розшуку, дітей та онуків, Тадея-Адама знайшли.

Валерія збиралася відвідати брата, але сумна звістка затьмарила її світ. Її єдиного брата не стало. Свій прах знаний гірськолижник заповів розвіяти над горами, які він так любив. Тепер у жінки немає навіть могили, а тільки фото, де Тадей-Адам усміхнений і щасливий. “Таким він залишиться у моїй пам’яті — знайдений, але непізнаний”, - тихо крізь сльози промовляє жінка, яка на прощання радить усім полякам, чиїх доль торкнулася війна, не втрачати надію у пошуку найрідніших.