В.ПОРТНІКОВ: Поки існує дефіцит відповідальності, у країні панують жуліки

Мабуть, єдиним досягненням “помаранчевої революції” до сих пір залишається вихід українських мас-медіа з-під тотального контролю держави. Однак за чотири роки журналісти в Україні так і не стали по-справжньому вільними, змушені грати за “корпоративним” правилами своїх роботодавців. В умовах слабкої економіки і відсутності розвинених інститутів демократії ймовірність повернення до авторитаризму часів Леоніда КУЧМИ, а разом з цим – чергового “закріпачення” ЗМІ залишається досить високою. Зворотні перспективи проглядаються в сусідній Росії. З причини кризи тамтешні влади можуть злегка “відкрутити” так старанно закрученні в попередню “восьмирічку” гайки і дозволити громадянам спробувати гласності.

Про шанси свободи слова в Росії, зарплати журналіста в Україні та освіченості політиків в цілому “Реальній газеті” розповів один з найбільш яскравих вітчизняних журналістів, оглядач російської та української служб Радіо Свобода Віталій ПОРТНІКОВ.

- Після 2004 року в Україні так і не відбулося ні одного показового засудження порушень прав журналістів, не кажучи вже про розкриття резонансних злочинів. Чи така байдужість не несе загрози тим, що інформаційний простір знову заповнять “темники”?
- Я думаю, що ситуація навколо інформаційного простору в Україні дещо інша, ніж видається на перший погляд. Тому що в Україні прийнято думати, ніби весь цей велосипед винайшли в нашій країні. А, за великим рахунком, на пострадянському просторі ми маємо дві моделі функціонування ЗМІ. Одна модель, коли ЗМІ майже повністю контролюються державою – та ситуація, яка була в Україні до 2004 року і зараз спостерігається в Росії. І інша модель, коли ЗМІ залежать від власника. Цю модель Росія будувала до 2001 року, а після 2004 року вона стала розвиватися в Україні. Принципово обидві моделі один від одного не відрізняються. Оскільки бізнес на пострадянському просторі побудований так, що власник ЗМІ, як правило, не бажає отримувати зі свого дітища прибуток. Зате він використовує медіа-ресурс, що належить йому медіа-ресурс для інших бізнес-потреб. І найчастіше цей власник пов’язаний з політичною елітою цілою низкою інтересів лобістського, особистого або партійного характеру.

Людей, які контролювали ЗМІ в Україні з використанням “темників”, важко назвати професіоналами. Адже в Росії всі ЗМІ прекрасно функціонують при державному контролі без будь-яких “темників”. Там абсолютно очевидні межі дозволеного, через які ніхто не переступати. А в сучасній Україні після зникнення “темників” інтереси власників стали набагато більш важливими, ніж інтереси держави. І так як власник особливо не зайнятий прибутком від медіа-ресурсів, то ЗМІ часто перетворюється в інструмент маніпуляцій. У таких умовах ризик повернення до диктату держави над ЗМІ залишається високим, бо в Україні не спостерігається розвиток професійної, кваліфікованої та суспільно залежною журналістики. А диктат держави, у свою чергу, якщо в цій державі немає розвиненої економіки та громадянського суспільства, що незмінно змінюється диктатом власника, і це зачароване коло.

- Чи можна, виходячи з ваших слів, зробити висновок, що реального якісного зрушення в свободі слова в Україні, про що люблять згадувати, як про досягнення деякі політики, так і не відбулося?
- Ні, зсув, безумовно, був. Він полягає у тому, що ЗМІ вийшли з-під фактичного контролю держави. Але журналісти так і не усвідомили відповідальності перед суспільством. В останні роки більшість з них було зайнято підвищенням рівня власного добробуту, а не поліпшенням професійних навичок. Мало хто з наших колег, що спеціалізуються на економіці, може заперечити зовсім далеким від реальної економічної ситуації прем’єру і Президенту, так як вони і самі, часом, не розбираються в предметі спору. Це ж стосується і журналістів, які пишуть на теми політики, культури, міжнародних проблем. А трансляція розмови непрофесійного чиновника та неосвіченого журналіста дуже небезпечна для суспільства.

З цієї причини сповільнилося становлення громадянського суспільства. Людина, котра зараз дивиться політичні ток-шоу, на ситуацію у власній країні впливає не більше, ніж той, кому демонстрували на замовлення передачі часів Леоніда КУЧМИ. В нормальній державі людина, не просто дивиться програму – він вимагає програм від політиків. І не сприймає себе як вболівальника команди імені ЮЩЕНКА, ТИМОШЕНКА або ЯНУКОВИЧА, а сприймає себе як людину, якій пропонують конкретні програми дій.

Панування жуліків

- У нашій країні існує чимало професійних об’єднань журналістів, але їх ефективність у справі захисту своїх членів вкрай низька. З чим це, на ваш погляд, пов’язано?
- Для того, щоб професійні об’єднання ефективно працювали, необхідна чесна ситуація у взаєминах між власником та трудовим колективом. Якщо в цій країні більше половини найманих працівників отримують зарплату в конвертах, не платять податки і одночасно намагаються захистити свої права, то це просто смішно.

Адже люди самі вступають у змову з власниками підприємств, позбавляючи профспілок можливості відстоювати їх права. Тому ніякої профспілкової діяльності в країні, де укладено пакт про ненапад між власником і які працюють, бути не може.

І точно також позбавлений сенсу захист економічних прав у ситуації, коли людина вважає несплату податків доблестю а своїм головним завданням бачить обман власної держави. От коли громадяни України стануть відповідальними платниками податків, виборцями, законодавцями, то тоді можна буде говорити про захист демократичних прав і свобод. А поки існує дефіцит відповідальності, у країні панують жуліки.

- Журналісти, особливо на регіональному рівні, продовжують стикатися з свавіллям роботодавців. Набір конфліктів традиційний: важкі умови праці (низькі зарплати), спонтанні звільнення, цензура. Що, на ваш погляд, необхідно зробити журналістам, щоб менше потрапляти в такі ситуації? Чи стикалися ви з подібним у своїй практиці? Дайте декілька порад.
- Для початку необхідна легальна робота. Також потрібно розуміти, що будь-який засіб масової інформації – це бізнес-проект. Якщо ви не працюєте у бізнес-проекті, а знаходитесь у когось на утриманні, то ви також повинні чітко усвідомлювати свої реальні професійні можливості. Потрібні такі журналісти, які будуть хотіти зробити видання прибутковим, і для того, щоб ця прибутковість впливала на їх власні зарплати і соціальні виплати. Коли такі люди замінять тих, хто приходить у професію тільки за зарплатою, можна буде говорити про розвиток журналістики.

У країнах з розвиненими ЗМІ люди точно розуміють свої функції в цій роботі. Вони або створюють власний бренд, або працюють на успішний бренд своєї компанії, яка могла б впливати на те, що відбувається в країні і медіа-просторі. Тому, коли мене запитують, що треба зробити журналістам, перше – створити журналістику. Я думаю, що після економічної кризи, що призведе до масового закриття цілого ряду проектів та звільнення багатьох людей, така можливість з’явиться.

- Ви відзначили, що професійний рівень журналістики в Україні все ще досить низький. З чим, по-вашому, це пов’язано більше: низькою оплатою праці, слабкою підготовкою у навчальних закладах, нерозвиненим конкурентним середовищем або чимсь ще?
- Зауважте, я не говорив про професійному рівні, а про розуміння власних завдань. Журналіст може бути професіоналом, може писати гарні тексти і брати якісні інтерв’ю, але виникає питання: для чого він все це робить? Якщо заради грошей, то він невдаха. Тому що в будь-якій іншій сфері – банках, підприємництві, юриспруденції – можна заробити набагато більше.

Я не згоден, що журналісти в Україні отримують низькі зарплати, де-не-де, наприклад, у Києві, вони і зовсім завищені. І я думаю, що незабаром вартість українських журналістів значно впаде. Тому що тих умов, що панували на ринку праці до 2008 року, в Україні не буде ніколи. У країні, більше схожою своїм економічним розвитком на країни третього світу, потрібно отримувати зарплати на рівні країн третього світу.

Якщо ж мова йде про зарплати на рівні країн ЄС, треба пакувати валізи і виїжджати туди, де в конкурентній боротьбі можна видобувати собі місце під сонцем. Такі як тут такі зарплати просто руйнують економіку.

Слабка професійна підготовка українських журналістів обумовлена тим, що Україна, на відміну від Росії, довгий час була країною, де розвиток журналістики не допускався. У нас не було своїх шкіл міжнародної або політичної журналістики. У тій же Москві – нехай навіть у радянському, партійному варіанті – все це існувало. Те, що культивували на українських журфаках, було журналістикою провінційного рівня. І за 17 років підняти її на інший рівень виявилось можливо. Візьмемо приклад Югославії. Адже навіть у таких бідних її республіках, як Македонія та Чорногорія, газети мали корпункти за кордоном, випускалися журналісти-міжнародники. В Україні цієї традиції немає до сих пір. Хоча розвинена інфраструктура мас-медіа – запорука виховання хороших журналістів. Якщо її немає, то журналіст неминуче деградує, деморалізується, не знає, куди йому розвиватися. Україні ще належить виростити гідні журналістські кадри, але цей процес довгий.

Золотий вік журналістики

- На початку цього року ви передрікали, що на зміну надуманій стабільності в Росії ось-ось прийде період “цікавої великої нестабільності”, що знаменує також нову епоху в російській журналістиці. Якою ви бачите нову журналістику Росії? Чи означає це, що диктату Кремля в ЗМІ прийшов кінець?
- Так, це так. Росія 2009 року буде країною, охопленою кризою. А в таких умовах російська влада завжди йде на те, що ми називаємо гласність. І Росія-2009 може бути схожою на Україну-2004, коли на зміну державного диктату прийде диктат власника

Справа в тому, що в російських ЗМІ була епоха, якої ніколи не було в Україні. Коли і держава не могло контролювати ЗМІ, і власник ще не з’явився. І це був час по-справжньому вільної преси. Він прийшовся на 1989-93 роки, тоді я працював оглядачем Незавісімой газєти. Це така ситуація, коли ти пишеш тексти, і їх ставлять в газету. Я не стверджую, що це неможливо в сучасній Україні. Але тут кожна людина точно знає що написати, щоб матеріал був опублікований. А в Росії автори просто не замислювалися про ці умови, оскільки їх тоді не існувало. Я не думаю, що Росія повернеться до цієї моделі вже незабаром. Але якщо на місце державного диктату прийде диктат власника, шансів побудувати нормальну вільну пресу буде все-таки більше. Я вже казав, що це зачароване коло, але це й розвилка одночасно, можливість вибору – по колу чи все-таки вперед …

- Не дивлячись на поповнення українського телебачення цінними кадрами з Росії, Польщі, Румунії та інших країн якість телевізійного контенту залишає бажати кращого. В Україні до сих пір немає “галузевого” телебачення, якщо не вважати деяких спортивних та музичних каналів. На ваш погляд, це питання майбутнього або українським телеглядачам досить того, що показують зараз?
- Телебачення – це, перш за все, бізнес. Телевізійна прибуток залежить від реклами, причому найбільш відомих марок. Для того, щоб вони могли себе рекламувати, потрібна така телевізійна продукція, яку дивляться найбільшу кількість глядачів. Тому телебачення неминуче деградує в усьому світі. І нічого іншого від нього чекати не слід. Можливо, якась різноманітність з’явиться з розвитком цифрового телебачення та адресних каналів, які зможуть задовольняти запити певних сегментів аудиторії.

- Ходили чутки, що вам пропонували стати ведучим ток-шоу “Свобода слова” на телеканалі ICTV відразу після догляду Савіка ШУСТЕРА. Це правда?
- Ні, це не так.

- Багато ваших колег в Україні зараз практикують лекції та зустрічі зі студентами факультетів журналістики. Чи берете ви участь у передачі досвіду молодим фахівцям?
- Коли мене запрошують, я з задоволенням зустрічаюся зі студентами, тому що ніяких обмежень у контактах з людьми у мене немає. Тим паче, що в свій час я викладав на факультеті журналістики МДУ.

- Зараз можна спостерігати відтік журналістської еліти у політику. Як ви ставитеся до колег, які залишили важкий журналістський хліб заради політичної кар’єри? Не хотілося б вам наслідувати їхній приклад?
- До людей, які змінюють журналістику на політику, я ставлюся з часткою співчуття. З огляду на специфіку політичної діяльності в Україні, це стратегічно неправильне рішення. Адже вони змінюють можливість бути цікавими та яскравими особистостями на роль голів, що “говорять” у сумнівних проектах. Мені неодноразово казали, що я повинен займатися політичною діяльністю. Але, на мій погляд, журналістика не менш, а може й більш важлива, ніж політика. До того ж, хочу звернути вашу увагу, що всі журналісти, які пішли в політику, практично зникли з громадського поля зору.

ДОВІДКА: Віталій ПОРТНІКОВ народився 14 травня 1967 року в Києві.

Освіта: 1984 -1987 рр. – Дніпропетровський національний університет, філолог; 1987-1991 рр. – МДУ ім. Ломоносова, журналіст.

Кар’єра: 1989-1995 рр. – Незавісімая газета, оглядач; з 1990 року співпрацює з Радіо Свобода; у 2007 році – шеф-редактор Медіахолдингу МедіаДім і головний редактор Газети 24.

Публікувався у виданнях Русскій тєлєграф, Вєдомості, Єврейські новини, Врємя новостєй (Росія), День, Кореспондент, Дєловая нєдєля, Дзеркало тижня (Україна), Бізнес і країни Прибалтики, Телеграф (Латвія), Естонія, Postimees (Естонія), Polityka, Gazeta Wyborcza (Польща), Бєлгазєта (Білорусь), Вєсті (Ізраїль).

Автор: Дмитро СЄРЄБРЄННІКОВ
Джерело: Рєальная газєта, 31.12.2008
Переклад: Петро А. ВЛАСІЙЧУК, www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі