БАНДЕРА і ”бандери”

Бандера з дітьми, дружиною, друзями, на відпочинку – в Італії, Франції, Швейцарії, на лижах в Альпах… Знімки, які не друкувалися раніше. Сто років Степанові БАНДЕРІ, яке “у всіх на устах” і відзначається на державному рівні, – реальність і, водночас, диво, оскільки ще не так давно це прізвище й вимовляти було лячно.

Десь року до 1990-го єдиним джерелом інформації про факти біографії провідника ОУН(р) були… погромні статті в газетах – Радянській Україні, Правде Украины та книжки про українських буржуазних націоналістів Клима ДМИТРУКА-ГАЛЬСЬКОГО, Петра КОНОНЕНКА, РИМАРЕНКА та їм подібних. Між лайкою і брехнею цікаві до історії навчалися виловлювати якісь факти. За всіх не скажу – але для мене вже тоді було очевидно: якщо тисячі людей називають себе бандерівцями – ця людина заслуговує не тільки прокльонів.

У 1989-1991 рр., попри буяння перебудовної свободи, статей про БАНДЕРУ і УПА було не так і багато. Революційними були публікації Юрка ПОКАЛЬЧУКА в популярному тоді тернопільському тижневику Заповіт під назвою “БАНДЕРА, ЛЕБІДЬ та інші”. Запам’яталася перша, очевидно, чесна стаття в московській пресі – у газеті Мегаполис-Экспресс під дещо викличною назвою “Степан-барабан” (виявилося, таким було його дитяче прізвисько).

Першими, хто писав про БАНДЕРУ як національного героя були автори видань СНУМу – Спілки Незалежної Української Молоді. Мусимо бути вдячними Дмитру КОРЧИНСЬКОМУ, Олегу ВІТОВИЧУ, Віктору РОГУ, Андріям - ШКІЛЮ, КАРПІНСЬКОМУ та ПАРУБІЮ, Тарасу ЧОРНОВОЛУ – бо саме в Замковій горі, Молодій Україні, Націоналістичній Україні, Молодому націоналісті, Спадщині виходили перші публікації, які давали матеріал для дискусій і роздумів.

Тоді бандерівцями називали тих, на кого робив ставку мюнхенський провід ОУН(б) – тих самих снумівців, коло Зеновія КРАСІВСЬКОГО (після його смерті було оголошено, що він був крайовим провідником бандерівської ОУН, але доказів цього, на жаль, і досі нема), Івана КАНДИБУ, Юрія МИКОЛЬСЬКОГО та ще кількох екстравагантних “дідів”.

Кумири рухівсько-угаесівського середовища Чорновіл, ЛУК’ЯНЕНКО і брати ГОРИНІ підкреслено дистанціювалися від інтегральних націоналістів і активно співпрацювали з більш сучасними й демократичними мельниківцями і двійкарями – конкуруючими відламами ОУН.

Водночас, “бандерами”, особливо на Східній Україні, називали всіх, хто не боявся почепити ще заборонений синьо-жовтий прапорець, включитись у громадську роботу, вийти з комсомолу, бути самим собою. Пригадую, весна 91-го – тримаю синьо-жовтий прапор на вокзалі у Дніпродзержинську, орієнтир для товаришів з різних областей – повз проходять люди і навіть якось дуже співчутливо до нас промовляють одне одному – “відіш, “бандери” прієхалі…”.

Я не є і ніколи не був націоналістом, як казали у діаспорі “з-під стягу БАНДЕРИ”. Маю погляди назагал ліберальні, але стою на тому, що визвольний націоналізм ОУН, збройна боротьба УПА, героїзм простих селянських синів – “святых стариков, бандеровских сынов”, як пізніше писав Міхаіл ХЕЙФЕЦЬ - це те, без чого, переконаний, не було б ніякої незалежної держави у 1991-му.

БАНДЕРА є символом доконаності обраного шляху до незалежності, боротьби без сентиментів, “воля або смерть” тощо. Не може бути ідеї самостійної України без БАНДЕРИ. Як казав один із моїх учителів, вояк УПА з 26-річним табірним стажем Петро Степанович САРАНЧУК - “ми жили за девізом - не вибирай, що краще, бо помилишся”…

Під час роботи над фільмом про Степана БАНДЕРУ для проекту Великі Українці, в Мюнхені познайомився з Романом ШУПЕРОМ, сином Григорія ВАСЬКОВИЧА, редактора газети Шлях перемоги, одного з найближчих співпрацівників провідника ОУН.

Серед іншого, він передав для використання в роботі альбом Степана ЛЕНКАВСЬКОГО – друга і соратника БАНДЕРИ, який очолював ОУН після вбивства лідера Організації українських націоналістів. Не всі фото підписані. Десятки відомих і, на жаль, невідомих облич. І серед них – сьогоднішній ювіляр.