|
Микола САВЧУК
сміхованець
(Публіцистичне дослідження.) Уже в одному слові "коломийка" закладена життєва втіха, енергійний вибух, ритм. У кожного українця вона асоціюється з буйним танцем, з веселим співом, з іскристою мелодією, з добрим гумором. Та й походження цього слова, що зводиться до міста Коломиї, сягає прадавніх українських мовних витоків, які збереглися ще в санскриті. Мабуть, саме тому коломийковий віршований розмір такий приємний для всіх українців, які живуть і над берегами Дніпра, і в Карпатах, і навіть над берегами Гудзона чи Темзи. Це ж сонцесяйна Шевченкова поезія, і неперебутній гумор Руданського складені саме коломийково. Це ж уже майже двісті років записують, визбирують, мов ті перла, коломийки, хоч перші відомі зразки маємо ще з 15 століття. Визбирують і не можуть визбирати. Це ж про коломийки написано багацько наукових праць таких видатних людей, як М.Сумцов, В.Гнатюк, М.Грінченко, Ф.Колесса, Н.Шумада, Р.Кирчів та інші. Це ж коломийки лягали в основу музичних творів українських композиторів від середини 19 і до кінця 20 століть.
Григорій Ількевич записував коломийки на Коломийщині ще у 1820-і, в його зошитах учені нарахували 75 коломийок, і є там відомий не лише нам куплет:
Коломия — не помия, Коломия — місто,
В Коломиї дівчаточка, як пшеничне тісто.
Минає 180 років, а ці рядки не забуті. Більше того, одна коломийська жіночка склала вже в 1990-і ще один геніальний куплет, якому теж судилося довге життя:
Сходив же я Коломию уздовж і впоперек,
Не дав би-м цю Коломию за десять Америк!
Три роки тому кореспондент всеукраїнської газети "День" Роман Онишкевич, подаючи репортаж про наше місто, закінчив його несподівано: "У гарному місті поганих людей бути не має. Злі коломийок би не вигадали. Тільки, на жаль, наше прохання заспівати хоча б одну позитивного відгуку в коломиян не знайшло". От і мізкуй після цього, яких коломийців просив заспівати столичний журналіст: тих, що почувають себе коломийцями за духом, чи тих, що за пропискою?
Ніхто остаточно так і не підрахував кількість коломийок. Десь промайнула цифра 40 тисяч, десь 80 тисяч. І хоч циферія в подібних справах — не головне, але й вона про щось свідчить. Принаймні, маємо справу зі справді загальнонаціональним феноменом. Винятковим явищем, що втілилось у музиці, танці, пісні, поезії, в способі творчого мислення. Навіть листи в т.зв. дорадянські часи дівчата хлопцям писали коломийково, а хлопці їм так само відписували. І сеє діло було особливо популярним на Коломийщині:
Сідаю я на кріселце, беру в руки перце,
Пишу тобі дрібний листок, дорогеньке серце.
Ой кувала зазулечка на дубовім листу,
Перші слова мого листа — слава Йсусу Христу!
Перші слова мого листа до тебе, миленька,
Ой рад би-м сі довідати, чи ти здоровенька.
Пишу тобі цей листочок та й не дуже дрібно,
Аби тобі, Пазунечко, читати вигідно.
Ой прошу ті’, мій листочку, як матір рідную,
Попроси ж ти Пазунечку та ще й молодую.
Та най же вна, молоденька, всю роботу лише,
Та най мені з України листочок напише.
А якась Пазунечка чи Марійка, чи Анничка так само гарно, доладно відписувала своєму коханому, і була в тому велика писемна етика, якої бракує сучасній молоді. Можна зробити висновок, що ритміка й мотиви віршів та мелодій витворюють поведінку людей і що це взаємний процес.
Іван Франко називав коломийки величчю відламу нашої любовної поезії, "відламу, яким, мабуть, у такій численності, різносторонності та свіжості мотивів не може повеличатися ні один інший народ. Скільки знаємо, аналогічні появи в інших народів (так звані Sclnadahupfeln (частівки) німецьких горців, "краков’яки" та "мазурки" поляків, свіжо постаючі "частушки" москалів, ані багатством тем, ані яркістю колориту, різнородністю тону та правдивістю чуття, ані числом не можуть іти в порівнянні з нашими коломийками". Так писав великий Франко про маленькі коломийки, і стократ мав слушність. Спробуємо проілюструвати його слова коломийками лише одного села, мого рідного Великого Ключева, що за 14 км від Коломиї, і в якому ці коломийки можна почути й досі:
А вой лю-лю, кажи, лю-лю під зелену дулю,
А дулечка буде цвисти, а Василько рости.
А дулечка буде цвисти та й буде родити,
А Василько буде рости та й буде ходити.
(Це про дитинство).
Та чо-с мені, люди добрі, не вхота, не вхота,
Та чо-с мене не бересі ні срібло, ні злото.
Я хліб маю, гроші маю, нічо’ не жідаю,
А лиш думка за думкою, шо вмирати маю.
Минулисі мої смішки та й мої дурниці,
Минулисі дівчьиточка, файні молодиці.
(Це про старість).
Та й любімсі, мій миленький, потайно, потайно,
Як підемо межи люди — вкупці не сідаймо.
"Та як же нам, Марієчко, вкупці не сидіти,
Коли ми сі так любимо, як маленькі діти?"
А я піду на став прати до леду, до леду,
Солодчого любка маю від цукру, від меду.
Цукру-меду не нап’юсі, не насоложусі,
Любка люб’ю, не забуду, та й не налюб’юсі.
(Це про кохання).
Та й Господе милосердний, Господе Божечку,
Не забувай, мій миленький, давну доріжечку.
Та вже на ті доріжечці трава зелененька
"Я вже не твій, ти — не моя, любко солоденька".
Чорний, любку, уродивсі та чорний загинеш,
А ше гірше почорнієш, як мене покинеш.
Ой, дівчино, дівчиночко, я в тобі кохавсі,
А ти мене ізрадила — я не сподівавсі.
(Це про зраду).
Ой кувала зазулечка на ґанку, на ґанку,
Ми вас, гості, візирали від самого ранку.
Гості наші приходящі, гості відходящі,
Здає-ми сі, гості милі, шо ви позлотящі.
Ніжки би вас не боліли, ані головочка,
Ви так до нас прилетіли, як та ластівочка.
(Це так співають гостям).
— А Николко солоденький, та як ти сі маїш?
— А дай, Боже, здоров’їчка, шо мні’ сі питаїш!
А горівка із Бучачі, порційка з Трембовлі,
Ой, Васильку солоденький, дай Боже, здоров’ї!
(Це так гості співають поміж собою).
Моя мамка, як вмирала, та й мені казала:
"Як меш мати, донько, гості, аби ти співала.
Як меш мати, донько, гості, би-с була весела,
Будут гості приходити аж з чужого села.
А як будеш, моя доню, ходити сумненька,
Навіть до ті’ не поверне сусіда близенька".
(Це своєрідний підручник місцевої української етики, в якому духовна основа була визначальною).
Ходит Іван понад Дунай, в сопілочку грає,
Пазунечка бере воду, на Йванка моргає.
(Це про ті часи, коли наші предки жили над Дунаєм).
.....................Шіда-ріда-й дана,
Не тарахкай леґінику, бо я вже віддана.
(Це зі словом у першому рядку, корені якого сягають Праукраїни, наших предків — оріїв).
Коломийка, коломийка та й коломиєчка,
Яка була стара шудра — така ї донечка.
(Це про ті часи, коли мешканку Коломиї називали коломийкою і коли серед нас жили нащадки касти шудрів).
А є ще в моєму селі жартівливі, рекрутські, колискові, толічні коломийки, є коломийки про набутки і товариства, про багатих і бідних, є сороміцькі. І записав я їх у одному селі аж 1.766 куплетів. І коли 1993 року на першому Світовому конгресі гуцулів співалося тих коломийок, то я був приємно вражений, що й гуцули з Марамурешського повіту Румунії співали такі ж рядки і на подібні мелодії, як і великоключівські гуцули. Боже, як далеко ті наші села одні від одних! Але це гори, це одна душа, один край і одні коломийки.
Цікаво й те, що в селах, які починаються за Коломиєю, на правому березі р.Пруту, і снуються аж у Карпати і за Карпати, ніхто ніколи не казав про коломийки. Називали їх короткими співанками, співаночками, дрібними і навіть катеринками. Отже ж, коломийками їх стали називати через те, що виходці з теренів сучасної Коломийщини, мандруючи Україною, мабуть, у часи прасольства-чумацтва, виспівували по всій рідній землі ці свої співаночки. А що їх називали чумаками-коломийцями, то й коломийками назвали їхні пісні. І направду, такого словесного й мелодійного багатства коломийок, як у гуцульських селах Коломийщини, годі знайти деінде. Тому нова назва цих коротких співаночок — коломийки цілком приживається в сучасній Гуцульщині. Хай буде коломийка! У Коломиї вже роками проводиться міжнародний фестиваль "Коломийка", є мінеральна вода "Коломийка", є ансамблі "Коломийка", є навіть ідея поставити пам’ятник коломийці. Звісно, так звана цивілізація, що межує з дебілізацією, спалює на своїм шляху все традиційне, національне й духовне, в т.ч. й коломийки, і все ж коломийки живуть, вони вийшли і на сцену, і в пресу. Автор цього дослідження теж належить до тих новітніх коломийкарів, які творять різні коломийки. Наприклад:
Є в нас сила — комуністи, є космополіти,
Поміж ними— патріоти, як маленькі діти.
Колись були Хмельниченко, Сірко й Дорошенко,
А тепер є Симоненко, Вітренко й Ткаченко.
Як ми будемо єдині в розумі і в силі,
То Росія нам те зробить, що заєць кобилі.
Україна — край багатий, має хліб і злото,
Тому з неї різні свині зробили болото.
Цей — патріот, той — патріот, усі — патріоти,
А як прийде до виборів — стануть ідіоти.
Знаю, що люди люблять мої коломийки, але й знаю, що нема й не буде над ті коломийки, що їх витворили безіменні наші поети. Це вони, сільські вуйки й вуйни, вміли укласти в кілька рядків думку, яку письменник іноді вкладає у грубу книжку, створивши українську народну філософію в мініатюрі. І мені знову вчувається приємний голос митрополита Іоана (Василя Боднарчука), що під акомпанемент гітари виспівує чудових коломийок, і я захоплююся віртуозом-коломийкарем Дмитром Рокіщуком з Верхнього Ясенова, і я знову чекаю ключівського весілля, де зможу з тамтешніми ґаздами наспіватися наших славних коломийок. І тоді мені стає добре, як у тій ідилічній коломийці:
А музика як заграє — леґінь заспіває,
А дівчина засмієсі, душьи радуєсі.
Так само радіє й моя душа... 2000 р. м.Коломия.
|
