|
Микола САВЧУК
сміхованець
I. ЯК ПРОЗИВАЮЦЦІ НА КОЛОМИЙЩИНІ. (Фольклорно-гумористичне дослідження.) Хоч наш народ не видумав комп’ютера, ані мобільного телефона, зате він видумав так багато слів, що нема на білому світі іншого народу, який міг би тут з ним позмагатися. Звернімо увагу хоча би на прізвиська і прозиванки. Ну живе собі, наприклад, якийсь Іван Шевчук, а чи Петрук, але що йому з одного прізвища, та й як його відшукати поміж тими Шевчуками й Петруками. Але коли ви довідаєтесь, що то не просто Іван Шевчук, а Іван Закукурічений, чи Плескатий, чи Килавий, о, тоді ви не помилитесь. Так у нас кожен громадянин, крім свого пашпортного прізвища, має ще й прізвисько чи прозиванку, що ведеться з діда-прадіда, а, може, й недавно причепилася за чоловіком чи жінкою. А дехто має й по два-три таких шпіцнамени, як казали за небіжки-Австрії. Наш народ мав прозиванки не лише для сусідів і родичів, але й для цілих сіл і навіть націй. Це ж ми поляків дражнили ляхами, росіян — кацапами, угорців — мадяронами, а білорусів — бацькунами. Але я хочу повести мову про те, як прозивались, а подекуди й досі прозиваються села селам на Коломийщині. Це фольклорно-гумористичне дослідження для більшої експресії написане діалектом. Ми наочно пересвідчимось, яким воістину великим гумористичним хистом відзначається наш український народ.
Хто не знає Коломию — славне місто над Прутом, і хто не знає навколишні села, селища й селечка, що тулісі до тої Коломиї, гий куріта до клочки? На ті Коломийщині жиє трохи гуцулів, трохи полюхів, а решта всьо — такі наші люди. Колис давно, як ше в Коломиї не було ратуші, а в Товмачику — тюрми, тогди жили такі люди, шо сі любили дуже прозивати одни одним. І то бувало так, шо як шос печенізький чоловік зробив доброго рунґурському, то рунґурський називав печенізького печенізьким, але, як той чоловік з Печеніжина дес убмахлював чи здурив того з Рунґурів, тогди той з Рунґурів називав того з Печеніжина макацом. Рунґурські любили називати печенізьких макацами, і то так віддавна, шо тепер ніхто вже не знає чого. Може, тимой, шо там тече шос подібне до ріки і печенізькі колис, ше за Добуші, любили пливати в ті ріці; може, тимой, шо уни такі мают худі ноги, гий макаци — ніхто того не пише й не знає, але ще сто рік узад якийс учений чужий чоловік, шо сі писав Шнайдер, уже всему світови розголосив, шо в Печеніжині є макаци. Узагалі слово "макац" — колис було таке популярне слово, як тепер "крутий" ци "депутат". Макацами називали людий з Лісного Хлібичина, молодьитинські дражнили так кіданецьких, верхньовербізькі — сопівських, а нижньовербізькі — верхньовербізьких і сопівських. Ви, відав, знаєте, шо макац — то така мала сіра жьибка, бо є ше велика зелена жьиба, шо ї називают рапавков. А це мала жьиба. Може, то колис люди були в тих селах такі прудкі, як ті макаци, і тимой їм так і прозивалисі. То тепер ході, гий ведмеді, бо сі набехкают усиго та й носі черево спереду, гий кобілку сіна.
Печенізькі макаци не знают порьидку:
Запрігают штири жьибі та й волочі грьидку.
У Печеніжині, правда, нема такого порьидку, як приміром, у Великім Ключеві, але й ключівським такі прозиваюцці. Вербізькі й мишинські називают їх клюцанами. Колис їх дуже сварила комуністична влада за то, шо їх колгосп не був мільйонер. А тогди в Ключеві керував такий зайшлий голова колгоспу, Лисенко сі писав, то він відповідав, шо у него хоть колгосп не мільйонер, але через кожну хату мільйонер. Усі села заздрили, тому шо:
В Ключеві кладут хати на штири поверьхи:
Жінка наспід, ноги набік, а... (а далі сі свище)...
І та заздрість не віднині. Ше Іван Франко, як сидів 1880-го року в коломийській тюрмі, то вже знав за ключівських богачів. Якис злодій з Матіївец заспівав їму потихо таку співанку:
Ой піду я до Мишина або до Ключева,
Ачей, мене там полюбит дівка богачева.
І хоть Франко не любив богачів і один чьис був радикалом, і хотів, аби всі люди були рівні, гий штихети в паркані, але він не знав, шо ключівські радикали, або, як їх тогди називали, "ридиґали", то були самі богачі. А богачі сі кігнули до богачів, а в Матіївцьих не було богачів, то відти ні один не вженивсі в Ключеві, лиш так сі сватав у ті співанці.
А за Польщі з ключівських сміялисі та й казали, шо ключівські хлопи — це такі хлопи, шо з бабами колопні берут, шо їм лиш, аби жовтий васажок та й файні коники. А вже в сімдисьиті роки за ключівських співали:
.........................В Великім Ключеві
Покупили мотоциґлі синки богачеві.
Ключівські богачі, то такі не знати відколи ведуцці, бо про них ше за Австрії-небожки співали:
А ключівські богачики набивают суми,
Як не умрут від роботи, то умрут від чуми.
І то, бігме, правда, шо ключівські на шо впали, там і робили. Пукали, тріскали, але робили. У Малім Ключеві ше лиш світили, а у Великім уже клепали коси. Тимой найбілше з великоключівськими люб’ї сі дражнити малоключівські, і називают їх то голубанами, за то, шо ті сі кохали в голубих волах; то молоньтьом з ґудзьими, за то, шо у Великім Ключеві є таке прьитане молоко, яким колис ключівські ґаздині підгодовували коломийських панків. Так само мишинські прозиваюцці ключівським "трошки моньки" і "бисажіники", бо ключівські молодиці найдовше трималисі бисагів. Ну а великоключівські називали малоключівських соровичіниками, за то, шо ті сяк-так тручьили біду з соровицев; або братками — за то, шо ті любили в бесіді шодва-шотри слова казати "братку", то гердусами, але за шо — то вже всі забули. А про мишинських великоключівські склали такий вершик:
Мишолупи-клинці
Пекли дідька в ринці.
Клинці — то такі люди, шо мают заострений ніс, такий, гий клин. А ринка — то сі теперка називаї так каструлі. А чи є ше дідьки в Мишині — того не знаю. Самогонка є, музики — є, але за дідьків не чути. А ше за мишинських дівок кажут" "калинки", бо вни сі любили колис називати Калинами, так, гий тепер Ліліями чи Світланами. Ті калинки дуже файні й нічого хлопцім не жьилуют. А хлопці в Мишині почерез одного називаюцці Міхайлами. Ті Міхайли, то так само, як у инчих селах Михайли, але по-мишинськи Міхайли. Навіть той Тимофіїв, шо сі носит з сопілками, то він сі називає Міхайло, а не Михайло Миколайович. Тимой великоключівські казали так: "Міха, закоти штанку і біжи на Багно. Там побігла вулицею із довгою гузицею, лапай, лапай, то твоя жінка". Багно — то в Мишині є такий куток від Великого Ключева, а "закоти штанку" — то, відай, через то, шо там вічно було болото. Ключівські так і казали за мишинських парубків — "підкотиштанку". Дивіцці, кілко вже відтогди рік минуло, а грузь у наших селах і далі є. Вже сі поляки минули, німці, совіти, а грузь далі є, і тепер ми далі в грузи.
За Мишином є ше таке интиресне село, шо звесі Ковалівков. Кімуїте, як колис питалисі:
— Шо сі стало в Ковалівці?
Ймили парубка на...
Мишинські прозивалисі ковалівським:
Ковалівські гайдамаки
Ззіли цебер саламахи
І головку чисноку,
Шоби було до смаку.
За Польщі в ті Ковалівці були якіс Чукури — дуже вчені люди, і то було дуже патріотичне село. А вітак, як наднесло совітів, і як ті зачьили рушьити землю і копати шахти, то сі наз’їздило кілко всьиких людий до тої Ковалівки, шо вна стала, гий Донецьк. Там тепер і двох конфесій замало. Колис про ту Ковалівку співали так:
Ковалівка п’є, гуляє, Ковалівка курит,
Ковалівка має гроші — нічим сі не журит.
А вже за радянської перейнакшили так:
Ковалівка має шахту — нічим сі не журит.
А тепер Ковалівка не має ні шахти, ні гроший і сі журит.
Як їхати з гір через Мишин і Великий Ключів по віщербленому асвальті, то переїжджьиїмо через два Вербіжі, шо їх на мапах малюют усе не за порьидком. То цей перший Вербіж називаїсі Верхний, або Вижний, і за тих вербізьких ключівські казали вербізуни, або сачкарі, бо вни ходили з саками ловити рибу в Лючці, як уна ше там була. А за тих вербізунів, шо сиді у Нижнім Вербіжи, казали олійники, бо вни колис били олій. Так само корнецькі називали воскресінецьких, або ше казали за них лакатники, бо ті ловили рибу, але вже в Пруті, "лакатками". Верхньовербізькі знов дражнили нижньовербізьких, а нижньовербізькі тих верхньовербізьких, шо жили від них, — "бурьинниками". За буріни, шо там колис росли. Так само казали й за кропивиських. Видите, кілко то колис на Коломийщині було бурінів, нім сі не з’явили ті мудрі агрономи, шо вітроїли буріни разом з огірками.
Коло Нижного Вербіжі є Спас. То є дуже интиресне село і дуже там острі люди. Тимой нижновербізькі називали їх сокирниками, за то, шо ті, як треба було, то не вікликали міліцію, а хап сокиру в руки — і вже тобі суд на місци без судді Панькова й адвокатів. Правда, кропивиські називали спаських лиш спащуками, а мишинські — спащіками, бо сі бояли їх так називати, як вербізькі. Бо два Вербіжі ше сі могли помоцювати з спаськими, а Кропивище мало кілко людий, шо могли би сі влізти в одну ключівську стодолу. За Спас співали ше такої:
Ой у Спасі дівки красі,
В Мишині — перісті...
Краса — то значицці чорно-біла. Але у Спасі дівки білі: я сам видів. Хоть може місцьими й чорні. І в Мишині не перісті, бо перісті — це такі, шо білі з чорними пасмами. Але в Мишині, як я вже говорив, дівки білі, чорньиві й румйині. Не дурно якис казав, шо котрий пішов у Мишин, то там сі й лишив. Такий у тих дівок якис маґнец є. Ну а чо то так співают, шо дівки красі й перісті, то видко, шо то давно були такі коломийкарі, гий тепер модерні поети, шо як напишут, то вже кілко співают цю співанку, а не годни дотепер сі в ні розібрати. Так, гейби це написав Андрухович або Цибулько.
Є ше на Коломийщині така порада: "Не дай Боже, спаських празнечних, корнецької напасти і ключівського болота". Болота тепер, правда, є доста в кожнім селі, а в деяких є навіть гірше, ніж у Ключеві, але таких празнечних, як спаські, донедавна не було на цілім Покутю. Кажут, шо як хтос їх, на своє нещісті, закликав на празник, то відтак не міг і колом вігнати. Сиділи собі зо три-штири дни, набувалисі і їм не було в голові, шо дома маржина не вбхожена і діти не перебрані. Теперка спаські сі змінили, бо їм устидно. Їх, відав, через то, шо вони були такі острі, й віддали до Косівського району. Але тепер знов вернули до Коломийського, бо вни вже не ході по празниках.
Аби ми вже з вами пребралисі на той берег Пруту, то мусимо ше додати, шо ключівські, молодьитинські й рунґурські кажут за печенізьких не лиш макаци, але й печеніги, аби вни пам’їтали від кого поході. І хоть Дмитро Гладуняк і Володимир Грабовецький не подібні до печенігів, але в селищі є ше пару таких, шо їм, аби лук та коні, то чисті тобі Чінгіс-ханові внуки. Малоключівські ше називают печенізьких сосейниками, за ті сосни, шо є від Малого Ключева і шо їх ше не вірубали. Це ті, шо за них співали:
Ключівські, ключівські,
Купували горівочки дівці печенізькі.
Ну а рунґурських з усіх боків називают мотузами, або мотузіниками, за то, шо вни колис плели мотузи й продавали їх по всіх ярмарках. Молодьитинські кажут ше за рунґурських бзинники, хоть також не знати чого. Чи через то, шо в Рунґурах було колис багато бзини, чи через то, шо рунґурські такі, як ті дідьки, шо сиді в бзині.
А за Рунґурами є Слобода, де жиют штучіники. То такі люди, шо сі брали на всьикі штуки. Колис уни носили селами деготь до постолів та й міньили їго на кукурудзи. У них там була така нафта, шо сі ропа називала, то так там земльи колис була просверлена, гий решето, а люди ходили в шмірі, а відтак ті копальні закрили, а тепер знов відкрили, і кажут, шо там нафта так б’є з-під землі, шо най сі преч каже.
Берегами з тої Слободи можна зайти в Марківку, де сиді кісиличники і глузди. Глузди — то такі отруйні гриби, шо їх ше називают гадічками. А кісиличниками називают тимой, шо марківські любили сьорбати кісилицю. То така була давна страва в наших селах, бо колис було не так, як тепер, шо лиш пакуют кубасу й помідори. А молодьитинські ше прозивалисі марківським ханьинки і глиніники, за то, шо ті мали таку глину, шо нев сі підводило хати. Рунґурські дражнили марківських маркосліпами, бо гейби-то село заснував якийсь сліпий козак Марко. А ше марківським прозивалисі "Ті, шо боясі машин". Бо по войні, як вірубували в горах ліси і возили лісовозами до Коломиї, то шофери по дорозі підбирали людий. А у Марківці жив такий чоловік, що нізащо би не сів на машину, чи в машину. А шофери через одного вуйка так обізвали всьо село. Молодьитинських рунґурські називают глуздіниками. Але на молодьитинських переважно усі села казали зваричі, або зварнота, бо там віддавна варили сіль з соровиці. Про Молодьитин співали ше такої:
Молодьитин — таке село, лишень запалити...
....................................................................
Як ви ше не забули, то кімуїте, шо молодьитинські називают кіданецьких макацами, але ше-м не згадував, шо кньиждвірські прозиваюцці кіданецьким румуни. Кньиждвірські дуже сі гоноруют, шо в них колис мав бути двір, чи твердині самого Данила Галицького, хоть історик Крип’якевич писав, шо там мали жити волоські кнізі. Але де та правда в наші історії, то мемо знати на тім світі. А Кньиждвір, то є Кньиждвір, і коло него є ше такий присілок, шо сі зве Бані. Але то не та бані, шо сі в ні миют милом, але то та бані, шо в ні колис варили сіль. То в ті Бани жиют такі баняси. За них тепер придумали таку співанку:
Колис були ліси, ліси, а тепер смереки,
Колис були комуністи — тепер стали греки.
Це тимой, шо Кньиждвір майже православний, а Бані — греко-католицька. А якби Кньиждвір був греко-католицький, то Бані була би православна.
Не так дилеко є Товмачик, або Тюрмачик, як який сказав, де жиют такі люди, шо за них кажут терчіники, а уни за своїх межівників з Івановец кажут мандибуріники за то, шо ті колис їли таки мандибуріники, або пляцки-коржі, бо колис у наших селах картоплю називали мандибурков, або мандабурков, або просто бурков. То слово походит від німецького міста Маґдебурга, відки до нас ше за небіжки-Австрії завезли ту мандибурку. А вже як прийшла Росія, то сказала, шо то не мандабурка, а картошка, або картопля. Ади, то той польський король Їгайло, шо дав Коломиї герб і Мандибурське право, не дав до того мандибурки і аж як прийшли австріяки, то дали нам до того права ше й мандибурку. Колис давно за івановецьких казали бовгарі, бо вни сі наймали пастушити худобу в полонину. Але вітак всьо сі змінило. Та за раковецьких, як казали ропшьинники, так і далі кажут. У них, відий, колис мала бути ропа, або нафта, а тепер за пасовисько кажут "ропші". Ну а в Лісні Слобідці жиют широкопйитники — то такі люди, шо мают широкі пйити. Треба би приїхати комус з Кіїва і лінійков переміріти їм ті пйити.
Я вже казав, що вербізькі називают сопівських макацами, але шоби не запутатисі в тих макацах, то вни ше придумали сопівським і инчу назву: кабатіники, за то, шо коли всі села ше сі тримали киптарів, то сопівські вже сі вгортали в кабати. То таке було вбрані в австрійському войську, шо походит з мадярської мови.
Тепер ше по цес бік Пруту лишилосі пару сіл, то треба ше згадати, шо люди з Кропивищі дражні тих, шо з Пилипів, самолюбами, корнецькі воскресінецьким кажут олійники, а тростьинецьким — кабаки. Є ше таке мацьопке село, як Ганів, де тих ганівських людий називают кумами, бо вни майже всі сі в селі покумали, і лиш оден академік Лизанчук не всім кум, бо він сі віховав від того покумані у Львові.
Високої думки про себе перерівські, але не через то, шо там уродивсі Петро Козланюк, але через то, шо там жили люди, а не старці. Тимой там і взьивсі тот Козланюк. А вже як у Перерові шос сі стане, то ніхто знати не буде. Так уміют утаїти. Навіть корнецькі не будут знати, хоть сиді у межу. Але зато корнецькі кажуть за перерівських гульмани.
Ну за корнецьких то півсвіту знає, шо то — напасть. Але чо напасть — то не знати. Чи, може, вни на когос нападали в давні часи, чи шо? Але тепер на корнецьких є ше білша напасть, як уни самі — циганська. Колис казали так: "Як підеш у Матіївці — то убкрадут, в Перерові — обсуді, а в Корничи — наб’ют". Шо в Корничи можут набити — не дивина, бо тепер можут набити в будь- якім инчім селі, але шо в Матіївцьих убкрадут, то так говорили через то, шо Матіївці було бідне село. Корнецькі їх називали ше торбешниками. Там було мало давних людий, а нові приходили з-за Пруту. Ади, як якийс лапайдух не міг жити в своїм селі, то тікав у Матіївці, так, гий на Січ. У книжках пише за якогос Семена Волощука аж з-під Сигота, що на Угорщині. Тот Семен у 1740-і роки лишив дома жінку і восьмиро дітий і втік аж у Матіївці, а там сі з’їзав з Добушем і ходив з ним богачів пужіти. То там сі назбирало таких усьиких людий, шо дотепер то ше сі всьо не вірівнало. Ше й до того совіти зробили з Матіївців Матеївці, і не знати, чи ту одну букву за дев'їть рік України віправили, чи ні.
Ми вже з вами на лівому березі Пруту, де такі Коломийщина, і де такі любили одні одним урвати лицьи. У Великі Камінці сидьи такі сливкачі, шо в них є богато сливок. Пйидицькі які не культурні люди, а називают людий з Малої Камінки груздеями, а людий з Турки — турками. Та й джурківські, шо їм кажут джуркани, чи джурки, кажут за турецьких — турки. Як ґазети не писали, шо треба їх називати турківчанами, а люди їх навмисне дотепер називают турками, хоть уни — чисті українці, навіть пару лемків там є. "Ну й най буде, шо ми — турки, — кажут люди з Турки, — але Вішиванюк таки від нас!". Вішиванюк, правда, не так з Турки, як з Іванівців, хоть жив довго у Пйидиках, а тепер в Івано-Франківську, але кожен робит їго своїм. Навіть слобідські приписуют їго собі, бо він там колис ходив у гриби. То так є урас, як людина сьиди у вище крісло.
А ше колис ценівські прозивалисі турецьким:
Турецькі пурці —
Їхало їх дваціть штири
На чубаті курці.
А корнецькі дражнили ценівських голотов, а підгаєцькі — пекінцьими.
Коло Отинії є таке село Грабич, де жиют круп’яники і лемки. У двадцьиті роки отинійські казали за грабицьких: "Грабицькі соколи: один ріже, другий коле", але чого соколи — то не знати.
У межу з Грабичем є Торговиці, і грабицькі дражні торговицьких тарганами й кавунами. А ше грабицькі кажут за людей з Закрівців кріцики, а за отинійських — фльики, бо ті мают бойню. Межівні села від сімдисьитих років називали отинійських юзиками через то, шо в ті Отинії, шо за совітів була Отиня, богато чоловіків називалисі файним польським іменем Юзь. Бувало, як ше в Івано-Франківську диміли заводи і отинійські їхали туди доробйитисі, то в "Червону руту" їх напихалосі так богато, шо не було як дихнути, і коли електричка ставала в инчих селах, то люди сі сварили: "Ади, знов через цих юзиків треба стояти!".
Коло Отинії є село Виноград, і хоть там винограду нема, але є такі люди, шо їх називают постольинниками, хоть уни вже давно не ході в постолах. А в Угорниках сидьи горшкодрайники, шо колис жили з горшків. У них там такий ґрунт масний, шо можна з него всьикі горшки ліпити. За ті Угорники ше співали:
В Отинію по солому, в Виноград по сіно,
В Угорники по дівчину, бо велике віно.
За воронських отинійські кажут так: "Не бери жінку з Ворони, а поросьи з Кривотул". А ше воронським кажут адвокати, за то, шо вни леда шо і вже бігали по судах та й були дуже мудрі. А воронські ше прозиваюцці отинійським діруни.
Як їхати з Коломиї на Івано-Франківськ, як минаємо "Клен" і ту "Лісову казку", де сі здибали чоловіки з коханками, то попри дорогу стоят як день, так ніч віники, а навесні дітищі бігают за машинами з бриндушками. Трохи далі є Лісний Хлібичин, де жиют малаї. Малай, або милай — то колис був такий дуже смачний кукурудзіний корж, шо всі йго люди їли, а найбілше — бідні. А тепер навіть богачьим приписуют цей хліб, бо від него в черві усьо так добре роби, як японський телевізор. Ті ліснохлібичинські за скопівських кажут личаки, а за торговецьких — таргани, а за черемхівських — махуни. Але чого махуни: чи тимой, шо вни махают тими віниками й бриндушками, чи на когос махают кулаками, чи махают чимос инчим — не знати. Є ше село Струпків, де жиют такі люди, шо за угорницьких кажут ґьирґани, але чого — то ні один словник не тлумачит, навіть тот новий штиритомний, шо йго продают у Франківську за 45 гривень. А насправді, то угорницькі кажут за струпківських "ґьирґани". То шос таке нижче було, ніж отинійські міщани.
Коршівецькі кажут за жукотинських дуже просто — баньики. А за инчі села — поліники, бо ті жиют у поли. А як сі подати на Городенку, то там жиют справжні полюхи. Є там села Назірна, Кобилец, Загайпіль, де жиют клинці, Ценів, Остапківці, Чехова й Підгайчики, шо їх ше називают Під’яйчики. Можна сі запутати в Гвіздцьих, бо їх там є аж три: Старий, Малий і просто Гвіздець, хоть нема Молодого і Великого. За гвіздецьких кажут сонішники та й набирают їх за то, шо в них найвище дерево — сонішник. А гвіздецькі боронісі і кажут, шо в них такі сонішники, шо з одного віходит штири платви. А є ше там таке мале село, шо сі Берем’яни називаї, і шо йго хоті перейменувати на Дмитрівку на честь Дмитра Васильовича Гладуняка. Так само є ше таке мале село Королівка коло Коломиї, де роб’ї пиво і де сі вродив тот Ткачук, шо він депутат та й шо Підгайчики підоймив. Кажут, шо там жив колис давно якийс король і шо тот Ткачук від того корольи походит. Але тепер війшла така интиресна історія Королівки, шо ї написав тот історик, шо на ровері їздит, і в ті історії пише, шо Ткачук походит з війтівського роду і шо був тринацітов дитинов. До всього ті історики сі докопают, пес би їм губи лизав.
II. ІВАНКИ КОЛОМИЙСЬКІ
Я вже раз казав і скажу ще раз: гарна ж наша мова, талановитими ж були наші предки. Які слова, прислів’я й приказки вигадували! Де той автор, що навічно прославив Коломию, заспівавши десь на весіллі чи на чумацькому возі:
Коломия — не помия, Коломия — місто,
В Коломиї дівчьиточка, як пшеничне тісто.
Правда, давні люди деколи жартома змінювали оті "дівчьиточка" на "такі йванки". Оті "йванки" в цьому випадку були міськими дівчатами, а в інших — міськими хлопцями. Але не порядними, не вихованими хлопцями, не з культурних родин і не ґімназисти, а такі собі батяри, волоцюги, шибеники, збиточники, чи розбишаки. І ніхто тоді не казав на них по-анґлійськи "хулігани", чи по-італійські "бандити", чи по-російські "круті", а були то собі "коломийські йванки" і край. Вони, ясна річ, не всі називалися "Іванами", але зате всі їх називали "іванками". Тоді ще не було чути про російських "вань", а були тільки "іванки". І коли вони взялися в нашій Коломиї, то не пише ані Вайґель, ані Грабовецький.
Я не знаю, чи були такі йванки в Станіславові, Чернівцях і Львові, але в Коломиї їх було достатньо, а відтак вони десь зникли, може, їх усіх на Сибір заслали, чи вони від чогось повмирали. Тепер же на тих, що пішли з села в місто, кажуть: "Ади, пішов іванкувати до Коломиї, аби в селі не робити!" А на ледацюг також кажуть: "Ти, йванку коломийський!", хоч той може називатися Петром чи Михайлом.
Відомий композитор Кос-Анатольський у радянську добу хотів якось поновити добру славу наших коломийських хлопців, і придумав такі слова:
В Коломиї написали на дошці пошани,
Що всі хлопці коломийські також непогані.
Це виходило так, що йванки колись були погані, а в 1960-і роки коломийські хлопці стали непогані. Але тепер дощок пошани, як і самої пошани, вже нема, і залишилися одні хлопці непогані. Правда, є й погані. Ото, як ви такого десь зобачите на вулиці, то не лякайтеся, а кричіть ще здалеку: "Ти, йванку коломийський!".
Колись іванки коломийські любили зачіпати сільських жінок і чоловіків, що з’їздилися на коломийський ринок торгувати. Мусили щось у них поцупити, вирвати з рук, завдати збитків. Ото приїде якийсь вуйко з Заболотова чи з Пістиня до Коломиї, а один іванко коломийський йому пах рукою по солом’янці. Вуйко за ним з батогом, а за йванком лиш закурилося. А тимчасом інший іванко вже потягнув у вуйка з возу пару яблук чи яєць або й солонину.
Тепер коломийські йванки стали практичнішими: то вам переріжуть телефонний дріт, то кинуть петарду під двері, то вкрадуть ґазету зі скриньки, то повибивають ліфтові зуби. Так що йванки коломийські не перевелися в нашому місті і ніяка міліція, ніяка освіта і просвіта не можуть з ними справитися. Вони, певно, будуть доти, доки наша Коломия. Коли я у своїй гумористичній ґазеті "Патилько" за 3 березня 1998 року написав, що хочу взяти інтерв’ю у будь-якого коломийського йванка, то досі ні один не зголосився. А шкода, було б цікаво.
III. "ПОВІТОВА СПІВАНКА"
Чим прискіпливіше досліджуємо український гумор, тим ширше відкриваємо для себе смішний світ наших талановитих попередників. Узяти, для прикладу, хоча б легендарну "Повітову співанку". Походження цієї великої за обсягом пісні досі майже не вивчене. Склали її, мабуть, у 1930-і-40-і роки на Коломийщині чи Косівщині. Але хто склав? Невідомий сільський коломийкар, чи учитель з гумористичним нахилом, чи, може, знаменитий Юрій Шкрумеляк? Чи друкувалася вона десь, чи просто ходила в списках і на устах? Врешті, де її первісний варіант?
У "Повітовій співанці" йде мова про Коломийський повіт у його давніх межах, куди належали й села сучасної Косівщини. Існує багато варіантів цієї жартівливої пісні, і, фактично, нема співака чи співачки, які знали б повний текст. А, можливо, такого й не було, і люди щось собі змінювали, щось відкидали, щось додавали. Так само нема й єдиної мелодії.
Відомі чотири тексти "Повітової співанки", яку, до речі, уже в повоєнні роки чомусь змінили на "Пісню районову". Перший текст опублікувала коломийська ґазета "Плин", ч.2, 1994 р., записано від М.Косівчук; другий текст вміщено в гумористичній ґазеті "Патилько", ч.11, 1997 р., записано від мешканця с.Сопова Коломийського р-ну Миколи Батринюка; третій текст з’явився знову в згаданому часописі, ч.14, 1998 року, записано від Миколи Гаврилюка з с.Спаса Коломийського р-ну; четвертий текст мені надіслала Ганна Мицкан з с.Черганівки Косівського р-ну — завідувачка місцевого клубу, гуцулка, що знає багато пісень і жартів.
Склавши докупи ці тексти, я отримав "Повітову співанку" з 23 куплетів.
Співанка повітова
1. Послухайте, люди добрі, шо маю казати,
Та я хочу повітову співанку співати.
2. У Косові добре жити, бо в Косові бані,
А в Пістини у Петрівку сапают в клепані.
3. А шешорські лисничники бисаги латают,
Прикурьивські закуріні афини збирают.
4. А брустурські жорна робйит, бо з цего фах мают,
А космацькі гайдамаки б’ютси та й рубают.
5. А в Брустурах барточьками голови стинают,
Вуторопські файні хлопці в буддень заспівают.
6. Березівські всі грамотні лиш сі в урід пхают,
А лючинські в Яблунові місто замітают.
7. Яблунівські буфетами ощибки збирают,
А стопчьицькі кривоногі у цимбали грают.
8. Уторопські соленики сіль за хліб міняют,
А космацькі молодиці капці віплітают.
9. А стопчьицькі шуфлетники шуфлети вбкрадают,
В Березові білу глину на муку міняют.
10. А у Кутах файні ґазди цибулі сапают,
Старокутські дехтярники дехоть розливают.
11. Уни берут бочку дехтю, а бочку оливи,
Тогди ідут за Дністер мастити холєви.
12. А смодньинські риболови рибу виловляют,
В Яворові лижки роб’ї, за гроші продают.
13.А кобацькі радикали лиш книжки читают,
І тому вни всі закони дуже добре знают.
14. А рибненські, гий ті зайці, капусту вбгризают,
А рожнівські корзани постоли латают.
15. Черганівські зернєтники зерніта кусают,
А у Трачи сп’ї на печи та й сі не вбертают.
16. Микитинські файні люди кози віпасают,
А у Спасі сокирники ріжут та й рубают.
17. Кропивиські молодиці кавальирів мают,
А корнецькі напасники напасти шукают.
18. Воскресінські лакатники рибу виловляют,
Коломийські помийники місто замітают.
19. А вербізькі кавальири ззаду забігают,
Ковалівські файні ґазди револьвери мают.
20. А мишинські добрі ґазди маржину кохают,
А ключівські закочені яблука вбривают.
21. А ключівські молоньтьори молоньтьо продают,
А в Рунґурах вовну стрижут, в Слободі — друґают.
22. Кіданецькі гемблярики фустками гемблюют,
А кньиждвірські сорвешники з солев маршируют.
23. А сопівські п’ют медочок з зеленої фльишки,
Печенізькі обстрижені ході, як опришки.
Дорогі читачі, не хочу прощатися з вами. Маю гадку, що напишете мені про те, чого я не знаю. Про те, як прозиваються у вас, про "Повітову співанку", про сміхованців вашого села. Чекаю. 2000 р. м.Коломия.
|
