Кривавий ідол: Ернесто ҐЕВАРА

Щоправда, апогей його посмертної слави припав на 1968 рік, проте сьогодні ми спостерігаємо наступну хвилю симпатії до Ґевари, яка наростає у лівих салонах і вихлюпує просто на вулиці, в людський натовп, який охоче купує стару як світ оповідь про опришка, який грабував багатих.

Святий Ля Гіґуера. Транспаранти і плакати з "Че" стали неодмінним атрибутом публічного життя – без його зображення не може відбутися жодна демонстрація проти атомних електростанцій, окупації Іраку, засмічення космосу. Палестинці воюють під прапорами з портретом "Че" проти євреїв, євреї уміщують фото "Че" на стінах кібуців у на Окуповуваній території. Англіканська Церква порівнює його до Христа. Виробники вина, сірників і сигарет "El Che" зробили з його обличчя своєрідне лого. Ніхто вже не може уникнути зображення на майках, куртках, мотоциклах, плакатах обличчя бандита, який своїй матері писав: "Ти народила на світ мандрівного пророка, а той гучним голосом пророкує день Страшного Суду". Він народився 1928 року в Аргентині, а повторно, як великий "Че" – після власної смерті в 1967 році у селі Ля Гіґуера, де його поцілила куля п’яного солдата із карної експедиції, висланої болівійською владою для ліквідації комуністичного убивці, який загрожував роздмухуванням у Латинській Америці, за його словами, "десяти В’єтнамів". Минуло майже сорок років від страти Ґевари в Ля Гіґуера. Місце смерті "ель коменданте" приваблює сьогодні туристів. Охочі можуть помандрувати "Шляхом Че" – від Санта Круз, звідки його відділ вирушив у безнадійну мандрівку без мети, до Ля Гіґуера, де цей марш закінчила болівійська армія. Рекламний буклет запевняє, що "в програмі екскурсії передбачено хвилину роздумів на місці страти". Не бракує і макабричної розваги: у місцевому музеї гості можуть купити пляшечки із землею, зібраною – якщо вірити продавцям – поруч зі свіжими рештками. До села з’їжджають не лише шукачі дрожу емоцій. Багато хто молиться за заступництво святого Ернеста. Ще в 1967 році, після смерті Ґевари, селяни вивісили його фото, а згодом почали влаштовувати перед ним богослужіння. Про поширення культу "святого Ернесто з Ля Гіґуера" пише Пако О’Донел [Pacho O’Donell] в найновішій біографії "Че. Життя в ім’я кращого світу". Селяни вірять, що він був зісланий до Болівії, щоб їх спасти. Вони розповідають про чуда, які він вчинив. Жінка з Ля Гіґуера не мала чим доїхати вночі до міста по ліки для вмираючого чоловіка. "Я помолилася до святого Ернеста і прийшов сусід, щоб повернути позиченого нам коня. Була ніч, і дорога була небезпечна для самотньої жінки. Тоді з’явився великий чорний пес, який викликав страх. Його ніколи раніше в околицях не бачили. Ніхто в селищі не мав сумніву, що собака був утіленням Ґевари", – каже вона. Його противники увесь час пригадують факти: він заснував перший кубинський табір праці для ворогів і дисидентів, убивав сотнями беззахисних людей і катував ворогів, узятих у полон. Тим краще для нього. Зло захоплює.

Для Москви непередбачуваний. Симпатія до Ґевари належить до доброго тону в салонах: він ненавидів американський імперіалізм, але й не виявляв холопської вірності Москві – зі столиці комунізму завжди віяло в його бік холодом і недовірою, а іноді й ворожістю. Годі його поставити в один ряд із звичайними "попутчікамі" Кремля. Принаймні так гадають прихильники його культу, забуваючи, що інші союзники совєтів – африканські, азіатські, латиноамериканські, не виключаючи самого Кастро – конфліктували з Москвою, що ці потрясіння й кризи не раз кінчалися розставанням. Керівництво СССР не довіряло Ґеварі від початку перевороту на Кубі. Він був непередбачуваним, а з точки зору Кремля навіть небезпечним, він нехтував реаліями, з якими рахувалася по-своєму совєцька прагматична політика. "Ненависть робить людину нещадною машиною убивства, – написав він ще до приходу до влади на Кубі Кастро. – Карабін є зброєю, яку рекомендовано вживати для ведення вогню з балконів, терас і двориків по цивільних цілях". Обурений поступками Хрущова США під час кубинської кризи, він кричав: "Коли б ці ракети залишили, ми б використали їх усі і скерували б їх у саме серце Сполучених Штатів, у Нью-Йорк!" Московська пропаганда ніколи не присвячувала йому уваги, але також ніколи не називала його відщепенцем. Вони його ледь терпіла – винятково з огляду на легенду, надзвичайно придатну у справі формування світогляду людей Заходу. Опінієтворчим середовищам на Заході не заважала навіть багатолітня дружба з Фіделем, бо він встиг її вчасно порвати. "Добрий Че" – єдиний праведник у лихому світі, самотній і незрозумілий. У 2004 році Редфорд [Redford] зняв фільм "Щоденники мотоцикліста" – на підставі нотаток Ернесто про подорож у товаристві приятеля Альберто Ґранадо [Alberto Granado] горами Сьєра-Маестра. Потім він полетів на Кубу, щоб особисто показати фільм Фіделю. Молодого Ернесто, 23-літнього студента медицини, зіграв популярний Ґаель Ґарсія Берналь [Gael García Bernal]. У сценарії звісно викинули уривок: "Як ошалілий від люті я занурюю карабін у крові й заріжу кожного ворога, який потрапить мені до рук. Я готуюся, щоб із тваринним риком на устах приєднати до переможного пролетаріату". Капусцінський [Ryszard Kapuściński] переклав "Щоденник із Болівії", нотатки Ґевари кількох останніх місяців перед смертю. Він був опублікований у Варшаві в 1969 році з передмовою самого Кастро. Репортажі Ришарда Капусцінського про лівих партизанів на Близькому Сході, в Африці та Латинській Америці, видані в 1975 році під заголовком "Ісус із карабіном на плечі", постійно перевидають – востаннє минулого року. Антоніо Бандерас [Antonio Banderas] зіграв Че в "Евіті" – кінематографічній версії мюзиклу під тим самим заголовком, створеного 1976 року Ендрю Ллойд-Вебером [Andrew Lloyd Webber] і Томомо Райсом [Tom Rice]. Від 2007 року до осені 2008-го тривала робота над двома частинами суперфільму американського режисера Стівена Содерберґа [Steven Soderbergh]. У постать героя вітлився цього разу Бенісіо дель Торо [Benicio del Toro], якого вважають серйозним конкурентом для обожнюваного підлітками Бреда Піта [Brad Pitt]. Нещодавно почалися розмови про проект Міка Джеґера [Mick Jagger]. Рок-музикант робить власний фільм про романс Ернесто із Тамарою Бунке [Tamara Bunke], аргентинкою німецько-російського походження. Ходили чутки, що ця жінка була агентом Штазі й КҐБ. Точно відомо, що вона працювала на кубинську розвідку. Бунке загинула під час катастрофічної експедиції до Болівії. Обличчя "Че" на відомому плакаті – це фото Алберто Корди [Alberto Cordа] 1961 року, яке зазнало графічного спрощення. Зображення, витримане дещо у попсовій естетиці Енді Воргола, дещо у стилі сталінського соцреалізму, зробило за останні роки приголомшуючу кар’єру як лого, маркер приналежності до прогресивного табору: Джонні Деп [Johnny Depp] носить біжутерію з "Че"; Робі Вільямз [Robbie Williams] фотографується в майці з "Че". Анґеліна Джолі [Angelina Jolie] витатуювала його собі, втім, невідомо де. Майже ідеал лицаря…

Німецький бард Вольф Бірман [Wolf Biermann] у 1953 році втік із "нацистського" Гамбурга до НДР, щоб будувати комунізм, проте швидко розчарувався і почав демонструвати своє розчарування, співаючи для своїх приятелів – насамперед інших розчарованих прихильників Маркса. Йому забороняли виступати публічно, проте в 1976 році несподівано випустили у Кельн. Після концерту в спортивній залі східнонімецьке керівництво позбавило його громадянства. Він осів у ФНР, де з вірша Карлоса Пуебло [Carlosa Pueblo] "Команданте Че Ґевара" зробив хіт. Він вів за собою молодь, яка разом із ним співала пісню про "Ісуса з карабіном". На прощання він піднімав угору стиснутий кулак. Керівництво НДР знало, чому викидає його за кордон. Як ворог Гонекера, а отже людина, якій можна вірити, він зробив на Заході більше для більшовицьких ідей, ніж комуністична пропаганда. Константін Векер [Konstantin Wecker], відомий західнонімецький музикант від 1968 року засуджує мілітаризм, фашизм, расизм і всіляке зло. Кажучи про латиноамериканського ідола, цей декларований пацифіст вдається до особливої логіки: "Постать Че є доказом того, що США дають світові не лише демократію й свободу. Тому він може бути символом руху за мир". Чи саме це хотів довести "Че", організувавши у 1962 році серію – зведених нанівець поліцією – бомбових замахів у найбільших універсальних крамницях Нью-Йорка, на вокзалах і під Статуєю Свободи? "Че" як добрий чоловік і батько з’являється у виданій в 1998 році біографії "Життя революціонера". Її автор, Джон Андерсон [Jon Anderson], публіцист "New Yorker", не згадує й словом про матерів і дружин, які марно благали його про співчуття до своїх синів і чоловіків, яких вели на страту в керованій ним гаванській в’язниці Ля Кабана, про його бажання бачити на власні очі убитих, про змушування дітей до того, щоб вони дивитися, як розстрілювали їхніх батьків. Мабуть наклад книжки стрибнув би угору, якби Джон Андерсон умістив у ній приголомшуючі описи цих сцен. "Серед цих уповні пробуджених чоловіків на вершині потуги сон майже перестав бути природною потребою, а є лише рутиною, від якої меншою чи більшою мірою вони звільнилися. З всіх цих нічних вартових Кастро найбільше розбуджений. З усіх цих людей, які постяться, Кастро може з’їсти найбільше і постити найдовше […]. Вони цілковито панують над своїми потребами, пересуваючи межі можливого", – ці слова про кубинських надлюдей вийшли з-під пера Жана Поля Сартра, який завжди обдаровував особливим ставленням політичних злочинців. Ґевара був у 70-х роках зразком для терористів із Фракції Червоної Армії. Андреас Баадер, засуджений у 1977 році на довічне ув’язнення, провів останні місяці життя в порожній келії з портретом свого майстра й учителя.

"Така революція, як наша". Велика експансія комунізму на інші континенти почалася лише після війни – Сталін не чинив у Латинській Америці жодних дій, тримав у Мексиці й Аргентині тільки три дипломатичні представництва, а водночас резидентури КҐБ. Значення Куби для комуністичної імперії першими зрозуміли люди з КҐБ. Щойно взятий на роботу у відомство Ніколай Леонов був у 1953 році скерований до Мексики, щоб шліфувати іспанську вимову. На борту корабля він потоваришував із Раулем, молодшим братом Фіделя Кастро. Прибувши у Мексику, він дізнався про поразку, якої зазнав Фідель 26 липня 1953 року в операції, яку пізніше гучно назвали "штурмом армійських казарм". Після двох років перебування у в’язниці Кастро утік до Мексики, щоб клопотати у совєцькому посольстві про гроші та зброю. Тоді власне він познайомився з Леоновим. Тільки Леонов зауважив можливості використання обох братів і їхнього радника, аргентинця Ернесто Ґевари. "Це Куба змусила нас до свіжого погляду на увесь континент, який до того часу посідав останнє місце серед пріоритетів наших лідерів", – писав він пізніше. Після втечі Батісти й приходу до влади комуністів совєцьке керівництво й далі не довіряло обом кубинцям. Недовіра дещо відступила улітку 1959 року, після усунення Фіделем Кастро з уряду "поміркованих елементів". Промисловість і банки націоналізували, власність американських фірм і громадян конфіскували. Ернесто Ґевара заявив на початку, що ототожнює себе з комуністичним, просовєцьким революційним рухом. Його погляди зводилися до обожнювання Сталіна й відкидання таємної доповіді Хрущова (на ХХ з’їзді) як імперіалістичної пропаганди. КҐБ всерйоз ангажувався у контакти з кубинськими товаришами. Перша резидентура постала восени 1959 року – її главою став колишній агент у Буенос-Айресі Александр Алєксєєв. Кубинські комуністи спілкувалися з Москвою завжди через канал КҐБ, дуже рідко через посольство. Після захоплення влади Кастро в 1959 році настав його час. Розвідка ((DGI) співпрацювала за його наказом із КҐБ над розміщенням у Південній Америці нелегалів – спеціально підібраних агентів із громадянством країни, в якій вони мали працювати без захисту з боку центрального управління. У випадку провалу їх судили як зрадників, а не як шпигунів. Першим і найважливішим був Владімір Ґрінченко; 650 наступних кубинських агентів готували в Празі, звідки розіслали за допомогою кубинських служб до різних країн Латинської Америки. "Че" брав участь в експорті кубинської революції, організував підривні групи в Панамі, Нікарагуа, Домініканській Республіці й на Гаїті завдяки грошам і зброї, які провозили контрабандою з Москви. У 1960 році він поінформував совєцького посла Сєрґєя Кудрявцева, що Латинська Америка закипає і наступного року можна сподіватися революційних вибухів у кількох країнах. Він помилявся в оцінці ситуації, не вперше і не востаннє. Він бачив те, що йому підказував розум, розгарачкований ідеєю опанування всього континенту комуністами під його приводом. Анастас Мікоян, довірена особа Хрущова, відвідав Кубу в 1962 році. Він оселився в мисливській хатині Фіделя на березі лагуни і спав – як латиноамериканський мачо – на підлозі, вкритий плащем. "Так, це справжня революція, – сказав він схвильовано Леонову. – Така, як наша". У 1964 році Леонов, вже як офіцер зовнішньої розвідки, переказав главі КҐБ Владіміру Семичастному своє переконання у неминучості конфронтації між США і СССР у Третьому Світі.

До Африки, наче Тарзан. Після перемоги Кастро хотів поставити перед судом і стратити прихильників Батісти, отож він потребував когось, хто не завагається виконати жоден наказ. Він обрав Ернесто, бо той не мав сумління. Першу страту він вчинив власному солдатові в "героїчний" період партизанки. Він був відомий тим, що впадав у лють без причини. Позбавлення підлеглих їжі належало до найчастіше вживаних ним покарань. Зголоднілих людей він розстрілював за крадіжку продовольства. У 1959 році відбулася кривава бойня – Ґевара наглядав за стратою кількасот співробітників Батісти, розсріляних без суду і слідства. "Революційна справедливість не спирається на юридичні формули, а на моральне переконання", – виніс ухвалу Кастро після виправдання судом у Сантьяґо сорока чотирьох льотчиків Батісти. "Че" особисто доглянув, щоб правосуддя восторжествувало. Ґевара прагнув до радикалізації конфлікту зі США і шукав зближення з СССР – отож цілком слушно його вважають головним архітектором совєцько-кубинської співпраці. Він мав ясне стратегічне бачення та мету дії. Він відстоював соціалізм, приєднання Куби до совєцького блоку. Крайній радикалізм Ґевари з часом почав викликати неприязнь Москви. Хрущова дратував аргентинець, який звертав йому увагу, що ПНР "обрала югославський шлях", наводячи на підтримку своєї думки два аргументи: залишення землі в руках селян і підтримку стосунків зі США. Нарешті в лютому 1965 р., виступаючи в Алжирі, Ґевара заявив про розрив із СССР, назвавши скромні поставки зброї для його ініціатив "зрадою революції". "Зброю слід поставлятися без жодних оплат у відповідних кількостях тим людям, які її потребують для боротьби із спільним ворогом", – стверджував він. У дедалі гострішій суперечці між Москвою й Пекіном він став союзником Китаю. Він прагнув розпалити революційну ненависть в Африці, хоча африканські діячі цього не хотіли. Єгипетський лідер Насер намагався йому пояснити, що "білий іноземець, який командує чорними військами в Африці, може щонайбільше нагадувати Тарзана". "Ель Коменданте" все чудово зрозумів: на озеро Танганьїка він послав винятково чорних кубинців. Африканська експедиція в 1965 р. перетворилася у велику компрометацію, бо "Че" з’явився в Конґо, коли повстання догоряло, розбите бельгійськими десантниками і французьких найманцями. Не бажаючи бачити поразки, він негайно виїхав з Африки. Після фіаско африканської місії не було сенсу повертатися на Кубу, де вождь запровадив новий політичний курс й усунув із керівництва партії його прихильників. Наступний, ще більш абсурдний план передбачав повернення до Аргентини і повстання там. "Ель Коменданте" ігнорував чудово відомий йому факт – категоричне заперечення аргентинською комуністичною партією кубинської політики в Південній Америці. Коли він усвідомив, що в Аргентині нема чого шукати, його з головою поглинула нова ідея.

Болівійський міраж. Че вирішив, що саме час підняти революцію в Болівії. Позаяк там не було партизанського руху, кубинці повинні були відіграти роль лідерів, а група студентів і членів комуністичної партії з цієї країни пройшла на острові військове навчання. Він гадав, що вибух у Болівії викликне інтервенцію Аргентини та Бразилії, що спровокує масові рухи, які повалять в обох цих країнах військові режими. Тоді до війни вступлять США, встановлять диктатуру, а коли та впаде, переможена народом, постане Союз Американських Совєцьких Республік. Зголивши бороду, з коротко пристидженим волоссям, він полетів спочатку до Москви в 1966 році, щоб повернутися, як більшість нелегалів до Латинської Америки. У листопаді він з’явився в Болівії. Його експедицію слід визнати проявом найвищого зухвальства та виразом нехтування реальністю. Після порівняно демократичних президентських виборів і проведення аграрної реформи в Болівії панував мир. Селяни, далекі від бажання повалити уряд, відчували себе пов’язаними з власною країною та її традиціями, а збройні сили, які вважалися союзними США, стерегли політичну стабільність і захищали державу від перевороту, інспірованого з-за кордону. "Че" мусив, крім того знати, що ліві були поділені, а слабка комуністична партія не квапилася до збройної боротьби. І власне з Болівії цей великий стратег хотів зробити колиску латиноамериканської революції. Лідер комуністів Мархо Монхе [Marjo Monje] пророкував йому поразку: "Я певен, що ваш рух закінчиться невдачею, бо ним керує чужинець, а не болівієць". Коли армія отримала інформацію про партизанів – у тому числі й від учасників експедиції, які хотіли повернутися додому, – почалося полювання. "Жоден селянин не приєднався до революції", – занотував розстроєний "Ель Коменданте". У бою бунтівники зазнали поразки, адже їхній командир переоцінив власні сили, знехтував можливості армії й не вступив у контакт із місцевим населенням. Від літа 1967 року його становище гіршало з дня у день. Репутацію, на якій йому так сильно залежало, змогли врятувати тільки постріли п’яного солдата.

Автор: Анна ЗЕХЕНТЕР [Anna ZECHENTER], Rzeczpospolita
Обговорити на форумі