Зачистка сепаратизму

Метастази сепаратизму, які час від часу вражають український схід і південь, цього разу вразили захід України, зокрема Закарпаття. Сьогодні дуже часто проводять паралелі між тим, що відбулося у Сіверськодонецьку 2004 року та Мукачевому, де нещодавно проголошено так звану "республіку Підкарпатська Русь". У даному разі паралелі очевидні. І все ж між сіверськодонецьким з’їздом та авантюрою у Мукачевому є суттєві відмінності.

Але спочатку – про спільне. Передусім треба констатувати, що як у 2004 році, так і сьогодні здійснено спробу посягнути на територіальну цілісність України. При цьому дуже добре продумано час і місце для політичної провокації. У 2004 році країна перебувала у складній політичні ситуації й під сильним тиском з боку Москви. У 2008 році закарпатські сепаратисти скористалися слабкістю влади та складною соціально-економічною ситуацією, зумовленою глобальною фінансовою кризою. Візуально теж усе виглядало на один манер: істеричні заклики до "самовизначення" на тлі російських прапорів та скандування привезеної групи підтримки.

Водночас існує чимало відмінностей. По-перше, у сіверськодонецькому з’їзді взяли участь багато депутатів усіх рівнів, керівників центральних органів державної влади та місцевого самоврядування на чолі із чинним тоді прем’єр-міністром України та кандидатом у президенти Віктором Януковичем. У Мукачевому ж зібралися мало кому відомі "русини", які нікого не представляли й не мали жодних повноважень ухвалювати якісь рішення. Найвідоміший з них – якийсь СИДОР, що називає себе священиком московського патріархату і лідером русинського руху.

По-друге, треба відверто зізнатися, що захід у Сіверcькодонецьку в 2004 році проходив на території, де чимало людей фактично підтримувало його ініціаторів та проголошені на ньому гасла. Про це красномовно свідчать результати голосування за кандидатуру В. Януковича, який переконливо переміг на сході України. У Мукачевому – все навпаки: сепаратисти зібралися у місті, що неподалік від Хусту, який у 1939 році був столицею Карпатської України, що постала завдяки потужному націоналістичному рухові, який очолювала Організація Українських Націоналістів. На відміну від Луганської области, Закарпаття – це регіон, де традиційно сильні впливи мають націоналістичні, антикомуністичні й антиросійські сили. Крім того, Закарпатська область межує із галицькими областями, де сепаратизм вважається не просто чимось ганебним, а національною зрадою.

Урешті-решт, існує різне ідеологічне підґрунтя для сепаратизму на сході й заході України. У Сіверськодонецьку було проголошено намір утворити "південно-східну українську автономну республіку". Тобто під впливом проросійських сил, передусім Партії регіонів, на території унітарної України робилася спроба створити квазідержавне утворення як плацдарм для політичного шантажу офіційного Києва, який, на думку сепаратистів, потрапив під вплив галичан та їхнього націоналізму.

У Мукачевому все трохи складніше. На прапорі тамтешніх сепаратистів — не просто російські державні символи, а намагання з допомогою їх виправдати існування насправді неіснуючої етнічної групи — "русинів". Мало того, в ухвалених на так званому "европейському конгресі підкарпатських русинів" документах наголошується, що відтворюється русинська державність у статусі від 22 листопада 1938 року, тобто коли Української держави ще не існувало. Таким чином, "русини" відверто заявляють про свою зневагу до самої ідеї незалежности України. Крім того, як стверджує згадуваний уже СИДОР, на з’їзді "обрано державний виконавчий уряд". Іншими словами, йдеться про створення паралельних до вже існуючих органів місцевої влади структур, незаконність яких очевидна. Щоб усе виглядало серйозно, сепаратисти пригрозили: мовляв, якщо до першого грудня влада не відреагує на їхні заклики, то "русини готові самостійно проголосити свою державність". Яким чином це буде зроблено, поки що невідомо.

Отже, сепаратистські з’їзди в Сіверськодонецьку та Мукачевому переслідували одну мету – розчленувати Україну, однак при цьому "природа" русинського і сіверськодонецького сепаратизму є різною за своєю аргументацією та методами реалізації. Впадає у вічі й те, що русинські сепаратисти, не маючи серйозної підтримки і соціальної бази, поводяться виклично, можна сказати – по-хамськи.

А тепер – кілька слів про реакцію на сепаратизм у Закарпатті. Услід за Свободою практично усі політичні сили державницької орієнтації засудили це явище й вимагають від СБУ рішучих дій. На перший погляд, в СБУ є всі законні підстави й можливості присікти на корені це ганебне явище: з’їзд відбувався легально, його учасники відомі, їх небагато, ніхто особливо не виступає на їхній захист. Проте виконувач обов'язків глави СБУ Валентин Наливайченко уже заявив, що "сепаратистські організації в Україні не несуть серйозної загрози для безпеки країни", а тому є підстави вважати, що справа "русинських сепаратистів" може бути спущена на гальмах або ж учасники цієї антиукраїнської й антидержавної акції відбудуться легким переляком.

Ось тут і криються серйозні небезпеки. Треба зазначити, що підготовка до з’їзду русинів, який здійняв так багато галасу, відбувалася на очах центральної і місцевої влади, правоохоронних органів. Зокрема, у березні минулого року Закарпатська обласна рада на сесії ухвалила визнати русинів корінною національністю Закарпаття. А вже у червні цього року в Сваляві відбулося засідання організації русинів "сойм підкарпатської руси", де ухвалено "затвердити атрибути державности підкарпатської руси-Закарпаття" та проголосити відновлення "конституції автономії підкарпатської руси". А в результаті – з’їзд сепаратистів у Мукачевому. Такою є ціна байдужости й легковажности.

Якщо навіть припустити, що події на Закарпатті справді не несуть загрози територіальній цілісності країни, то в Криму ця проблема реальна й пекуча. А тому бездіяльність спецслужб, влади в цілому щодо русинського заколоту неминуче дасть про себе знати на півострові. І тоді може статися так, що зачистки від сепаратизму вже будуть запізнілими.

Автор: Богдан ЧЕРВАК
Обговорити на форумі