Чи поближчає після виборів Брюссель до Коломиї?

Черв’ячок сумніву в тому, що Блок Петра Порошенка має підстави розраховувати на сорок відсотків місць у ВР, взявся точити мене в ході недавньої передвиборної зустрічі коломиян з київськими журналістами Сергієм Лещенком і Світланою Заліщук. Про Світлану я раніше чув хіба краєм вуха, а ось про Сергія як активний читач Української правди мав цілком сформоване уявлення. Підкупив він мене тим, що хоч і йшов на вибори в президентській команді, дозволяв собі публічно засуджувати підхід Петра Олексійовича до споконвічної нашої біди - підбору кадрів.

Не сприйняла новочасних «любих друзів» п’ятого українського президента і коломийська публіка. Небагато її зібралося в Народному домі, але й ту, що зібралася, так і поривало ставити «столичним штучкам» каверзні запитання то про Гелетея, то про Ярему. Гості - куди дінешся - погоджувалися, обіцяли якось впливати на президента. Але загальний песимістичний настрій електорату можна було вловити.

Реалії 26 жовтня перекреслили не те що сорока-, навіть тридцятивідсоткові ілюзії президентських політтехнологів. Вдвічі менше наміченого. Не крикнеш, звичайно, що «Ганьба!», але й не «Слава!» Команда кандидата-мажоритарника від Блоку Порошенка Юрія Овчаренка, який посідає четверте місце в окрузі, напевно ж заскочена не менше, ніж безпосередня команда Петра Олексійовича. І намагається, як і інші претенденти на законотворчу діяльність, докопатися, так би мовити, до першопричин.

Так-от повторю. Першопричина, як видається, в швидкому темпі розчарування широких народних мас. Недаремно ж кажуть: менше надій - менше розчарувань. Люди в травні обирали не стільки Порошенка, скільки матір Терезу, а коли прокинулися й побачили, що за одну ніч нічого не змінилося, почали потихеньку переорієнтовуватись. На Фронт. На Народний Фронт. Тим паче що постійно мали перед собою яскравого представника Фронту - у камуфляжі, де треба, усміхненого, а де й з міцно стиснутими вустами.

Юрія Тимошенка я пригадую ще з далекого 1990-го, коли разом з кількома молодиками він закидав у коломийському середмісті металевий трос на шию пам’ятника Ленінові. Тоді, на хвилі демократичного хаосу, це був вчинок, по-бандерівськи- чин. Пізніше, коли я прочитав Ігоря Бунича, зрозумів, що КГБ не те що не допускав розвалу Союзу, а навпаки, всіляко сприяв цьому розвалові. Валіть, бандери недобиті, пам’ятники нашим вождям, вішайте свої синьо-жовті фани - лише не лізьте в економіку. Уже з кінця 1988-го, твердить Бунич, у КГБ були зовсім інші цілі й інтереси, ніж у КПРС. І на закритій нараді спецслужб країн Варшавського договору в 1989 р. у Поліссі вирішили: віддаємо владу демократам, а золотий запас вивозимо за межі Союзу.

Найпасіонарніші з нас гаряче взялися за діло, пам’ятників большевицьким вождям у Галичині не стало, натомість побільшало монументів Шевченка, Франка, край просто-таки заквітнув синьо-жовтими барвами. Рівень безробіття, однак, зашкалював. Навіть руйнівник Леніна Тимошенко вимушений був шукати щастя-долі у Великобританії.

Одної великої біди, Леніна, позбулися, прийшла після низки дрібніших друга велика - Янукович. Той, правда, священиків безжалісно винищував, а ікона цього в кабінеті голови облдержадміністрації якби замироточила, то мало хто й здивувався б. Віктор Фьодорович же, чує кожного!

Тому Тимошенко, громлячи наприкінці цьогорічної зими коломийський офіс Партії регіонів, знову постав перед народом як правдивий український патріот. Перед яким закономірно проліг трохи пізніше єдиний з можливих шлях - на Схід, боронити державу зі зброєю в руках. А нині - на вулицю Грушевського, під купол Верховної Ради. Здається мені, він міг би залишити в покутських селах без своїх плакатів бодай кілька електричних стовпів - Леніна, офісу ПР і автомата у руках для новоспеченого парламентарія було б достатньо.

Уявляю собі, як кусає тепер лікті Доній з ганебним для нього й підтримуваної його псевдо інтелігенції другим місцем! Можливості, про яких можна прочитати хіба в казці про Алі-Бабу і сорок розбійників, раптово перед Донієм закрилися, а це крах для людини, що не звикла брати в руки нічого важчого за шматок хліба.

На кін галицької історії ступає тепер інший персонаж. На кін історії всеукраїнської також ступають інші. Неважко передбачити, як розкошуються вони наразі своїм новим становищем. З часом, не сумніваюся, ще виразніше усвідомлять собі, що Європа живе за давнім римським правилом: нехай гине світ, але торжествує закон.

Чи зуміють переможці виборів вкоренити це правило на рідній землі? І зробити так, щоб улюблений ними передвиборний прийом з підрахунком кілометражу бачення коломийських проблем попередніми нардепами не залишився банальним піар ходом, розрахованим на простаків? Цього не знаю. І думаю, що ніхто з нас, виборців, наразі не знає…