Чиновничі відзнаки

Гадаю, перелічити всі мистецькі премії, котрі є в Україні, непросто. Бо їх дуже багато і процес заснування нових не припиняється. Напевно, надмір нагород, відзнак і звань сигналізує про кризовий стан культури. Бо якщо про Нобелівську премію з літератури знає чи не кожен, то про численні вітчизняні відзнаки, як з’ясувалося, - одиниці. Коротке опитування студентів гуманітарних спеціальностей засвідчило, що тим, хто ще читає сьогодні книжки, про найцікавіші премії для українських письменників відомо таке: "Книжка року Бі-Бі-Сі", "Коронація слова", Шевченківська премія. Саме в такому порядку.

Чи в кількості щастя?

Може, справді достатньо: премія Бі-Бі-Сі - 1000 фунтів стерлінгів і широкий медійний розголос, "коронація" - для масової літератури, а Шевченківська - найвагоміша. Але тільки на Івано-Франківщині для письменників, окрім відомої Стефаниківської, існує ще премія ім. Івана Франка, для журналістів - ім. Б. Бойка, художників - ім. Я. Лукавецького, театралів - ім. В. Смоляка, музикантів - ім. Д. Січинського. і всі вони роками мають майже незмінний склад своїх комісій, котрі формують за поданням її голови й іменують як комісії з присудження премії, а головою зазвичай є хтось із заступників чільника івано-Франківської ОДА. Голосування відбувається таємно. Однак широка громадськість впливати на ситуацію не може. Тому й не всі знають імена і творчість номінантів і лауреатів тих премій.

Як на мене, важливими є кілька суттєвих нюансів: у нас найчастіше премії є державними, і тому комісії з присудження очолююють чиновники. Аргумент тут залізний: держава фінансує, отже, має право. Номінують зазвичай творчі спілки, публікуючи списки претендентів у ЗМі. Про етап експертної оцінки поданих творів майже нічого не відомо.

Найпрестижнішою в Україні мала б бути Національна премія ім. Тараса Шевченка. У нас на Прикарпатті - Стефаниківська, котра, до речі, має всеукраїнський статус.

14 травня, у день народження Василя Стефаника, відбувається нагородження лауреатів обласної премії ім. Василя Стефаника, котра є "найвищою в області відзнакою за вагомий внесок у розвиток української літератури на Прикарпатті та в Україні".

З Шевченківською премією, особливо в номінації "література", часто чомусь виникають непорозуміння: 2011-й - відмова Василя Шкляра від отримання премії, ще раніше - відмова Юрія Андруховича він номінування. і майже щороку - сумнівні, як на погляд читацької публіки, лауреати. Приємним винятком стало нагородження Петра Мідянки Національною премією ім. Тараса Шевченка, бо його не запідозриш у заграванні з владою.

Кілька років тому журналісти одного з івано-франківських видань провели дослідження, котре довело, що багатьох імен, відзначених премією ім. Василя Стефаника, майже ніхто з пересічних жителів міста не знав і книжок їхніх у книгарнях не знайшлося. Тільки в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, на щастя.

"Я не мав жодної нагоди пересвідчитися в тому, що ситуація підбору кандидатів, згодом - визначення лауреатів і нагородження є в моральному розумінні чистою, а в мистецькому розумінні - компетентною. Поєднання цих недоліків видається мені дуже суттєвим і дуже суттєво впливає на образ цієї премії". Приблизно так пояснив Андрухович свою відмову від номінування на Шевченківську премію.

Зрештою, такі ж недоліки мають чи не всі українські державні мистецькі відзнаки, хоча б тому, що "працюють" за аналогічним принципом. От коли б найвищу мистецьку відзнаку країни фінансувала не лише влада, а й меценати, Шевченківська премія могла б стати всенаціональною і направду найпрестижнішою.

А як у інших?

Цікаво було дізнатися, якою ж є процедура номінування, скажімо, на Букерівську премію - найпопулярнішу на теренах англомовних країн. Отже, спершу створюють так званий консультативний комітет і оновлюють його щороку, туди входять два видавці і по одному представникові від письменників, літературних агентів, бібліотекарів, книговидавців і розповсюджувачів книжок. Далі саме цей комітет затверджує журі, яке складається з п’яти осіб - відомих критиків, літературних агентів, письменників, науковців, знакових громадських діячів. Спочатку формують long list із 13 осіб, далі - short list, тобто короткий, який включає шестеро претендентів. За всю історію лідером потрапляння в короткий список "Букера" була англійська письменниця Айріс Мердок.

Влітку 2008-го з нагоди 40-ліття "Букера" вирішили визначити "Букера Букерів" - найкращого з усіх письменників, котрі коли-небудь здобули відзнаку. і визначити переможця доручили читачам способом інтернет-голосування. Призером став Салман РУШДі з романом "Опівнічні діти".

Тепер зрозумілою стає заявка володаря премій Шекспіра, Сомерсета Моема та "Букера" - Джуліана Барнса про гідних номінування в літературі. Він висловився чітко: нам потрібні генії.

Українське нобелівське резюме

Нобелівська премія в галузі літератури вважається найпрестижнішою в світі міжнародною літературною премією. Створена разом з чотирма іншими Нобелівськими преміями за заповітом Альфреда Нобеля 1895 року, вона вручається з 1901. Винагороду може отримати людина, яка створила "найбільш видатні роботи в напрямі ідеалізму". Присуджує премію Шведська академія, заснована за взірцем Французької академії королем Густавом III у 1786 р. Академія складається з 18 членів, відомих, як Dе Аdеrtоn ("Вісімнадцять"), із числа шведських письменників, поетів, учених та істориків. У виборі лауреата премії працює Нобелівський комітет, що складається з чотирьох або п’яти осіб, вибраних із числа членів академії на термін трьох років. імена кандидатів засекречені протягом 50 років, а це означає, що імена потенційних кандидатів до і після оголошення є тільки чутками і "хлібом" для букмекерів. Кажуть, що протоколи засідань спалююють.

У жовтні завжди відбувається вибір переможця, а 10 грудня у Стокгольмі - урочиста церемонія вручення Нобелівської премії. Лауреатів нагороджують золотою медаллю із зображенням Альфреда Нобеля з відповідним написом, дипломом і чеком на встановлену грошову суму, розмір якої залежить від прибутків Нобелівського фонду.

Серед українських письменників на Нобелівську премію висували І. Франка, В. Винниченка, М. Бажана, У. Самчука, В. Стуса, О. Гончара, Л. Костенко.

І. Франко та В. Стус не дожили до розгляду їхніх справ. Українець іван Багряний з романом "Тигролови" був кандинатом на Нобелівську премію 1963 року. На той момент роман вийшов у Канаді, США, Німеччині, Голландії і викликав великий резонанс. У поданні на нагороду зазначалося: "Твір івана Багряного є твором лицарскости, хоробрости та високої моральности людини. Червоною ниткою в історії твору показана історія зворушливого кохання, що в літературі нашого 20-го століття зустрічається тільки в благословенних випадках". Подання мало велику підтримку серед наукових та літературних кіл. існує версія, що Багряний відмовився від номінації, боячись за долю сина, який залишався у Радянському Союзі. Насправді до премії не дійшло з інших причин - письменник помер того самого 1963 року.

Микола Бажан, якого висунули на Нобелівську премію 1970-го, звернувся безпосередньо до Нобелівського комітету з листом про відмову від номінування. Причина тут була подібна до пастернаківської (пам’ятаєте: не читав, але засуджую).

За інформацією західних джерел, Тичину висували 1966 року, проте в архівах поета підтвердження цієї історії науковцям знайти не вдалося. Тому думки фахівців з цього приводу розходяться.

Хто ж сьогодні міг би заявити, власне, нобелівське резюме - питання наразі відкрите. Бо ні країна, ні гідні цього марафону особистості цілеспрямованих дій у напрямі "Нобеля" не роблять. Дуже цікавою видається мені думка письменниці Неоніли Стефурак, котра вважає гідним Нобелівської премії українського поета Олега Лишегу. "Він і сам міг би перекласти власні вірші", - додала Н. Стефурак.

Шоу, Пастернак і Сартр

Як не дивно, однак бувають і ті, кому воля дорожча за "Нобеля". За всю історію Нобелівської премії було чотири найвідоміших "відмовники". Першим це зробив у 1926-му англійський драматург Бернард Шоу. Він не приїхав до Стокгольма, сказавши: "Я можу пробачити Альфреда Нобеля за те, що він винайшов динаміт, але Нобелівську преміюѕ" Щоправда, один із членів Шведської академії назвав Шоу "Вольтером сучасності", і, мабуть, цей аргумент все-таки вплинув. Бо, відмовившись від медалі, грошову частину Шоу взяв, заснувавши на неї фонд для англо-шведських перекладів.

Російський радянський письменник Борис Пастернак 1958 року зробив це під тиском, бо одразу після повідомлення зі Стокгольма Пастернака виключили зі Спілки письменників, його дачу взяли під нагляд, а друзі почали уникати його. Всі чекали арешту - і письменник телеграмою відмовився приймати нагороду. Щоправда, КўБ відмова не спинила - обшуки та арешти в оточенні митця тривали. Але сам Пастернак, який уже був дуже хворим, не потрапив за ррати, він помер невдовзі, у 1960 році. Батькову Нобелівську медаль отримав син Євген аж через 31 рік. і лише тепер, коли знайшлося підтвердження версії про те, що премія для Пастернака була зініційована ЦРУ, можна уявити собі весь справжній трагізм ситуації і зрозуміти, що буває, коли до справ мистецьких втручається політикаѕ

Третім з нобелівських літературних відмовників і наразі останнім став француз Жан-Поль Сартр. 1964 року він знехтував високою нагородою, заявивши, що офіційні нагороди тиснуть на письменника, змушуючи його висловлюватися не від власного імені, а від цілої громади. Однак через

11 років Нобелівський комітет отримав від Сартра листа, в якому той цікавився, чи не погодилася б ця установа надати йому невеличку фінансову допомогу. Комітет виплатив письменникові й філософу всю премію - понад мільйон доларів.

А от граф Лев Толстой, довідавшись про те, що Російська академія наук включила його до списку кандидатів на Нобелівську премію 1906 року, одразу написав фінському письменникові та перекладачу Арвіду Ярнефельту листа з проханням через шведських колег "спробувати зробити так, щоб мені не присуджували цієї премії", бо ж "якби це сталося, мені було б дуже неприємно відмовлятися". А довідавшись, що його обійшло "нобелівське лихо", зауважив: "Будь-які гроші, на моє переконання, можуть принести тільки зло".