Дарія Альошкіна подарувала коломиянам нову легенду

У жовтні минулого року у Коломиї з успіхом пройшов симпозіум скульпторів "7 ЧУДЕСних ПИСАНОК". Взяла участь у ньому талановита художниця-скульптор Дарія Альошкіна.

Її скульптура користується чималою популярністю серед коломиян та гостей міста. Вони часто розглядають її з різних сторін та фотографуються біля неї. З цієї причини ми вирішили познайомити містян з авторкою твору ближче.

- Даріє, в Твоїй біографії знаходжу Київ, Вінниччину, Львів. Що означає для Тебе кожне з цих місць?

- Напевно, найперше мені треба розповісти про своїх батьків. Тато - з Києва, а мама родом з Мінська. Вони обоє художники з освітою скульпторів. Вони зустрілись на практиці 1978 року у місті Коростені, що на Житомирщині. Вирішили втекти від міського столичного життя і оселитися на Вінниччині (батько моєї мами родом з Вінниччини, мама ще маленькою часто приїздила туди з Білорусії). Ще одним важливим поштовхом їхнього переїзду туди були кам’яні кар’єри, для скульптора це дуже важливо мати під боком гарний матеріал, який тебе може прогодувати. У батьків народилося п’ятеро дітей, вони займаються творчістю, відкрили багато музеїв для людей: музей гончарства, витинанки, театру тіней, дитячої галявини та, звісно, великий музей кам’яної скульптури просто неба. Оскільки батьки мали постійний зв'язок з Києвом та Мінськом, то мене мама народила у Києві, і звісно, дуже часто ми їздили до бабці до Києва. Тому село Букатинка на Вінниччині і Київ для нас були рідними місцями. Оскільки я виростала у мистецькому середовищі, то звісно пішла по творчому шляху - спершу закінчивши Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю Шкрібляка на Буковині за фахом "Художнє ткацтво", а згодом Львівську національну академію мистецтв за фахом "Монументальна скульптура". Після закінчення магістратури у Львові мала рекомендацію до вступу в аспірантуру до Києва, і вже переїхала туди, як мене покликали зробити прощальну молодіжну виставку у Львові. От тоді я і зустріла свого майбутнього чоловіка і вже змушена була знову повертатися до Львова. Спочатку це місто було для мене чужим, багато речей для мене були незрозумілими у ментальності людей, у їхньому відношенні до життя і так далі. Напевно, тільки зараз я почала почуватися тут комфортніше. Проживши тут 12 років, стаю львів’янкою.

- Жінка і скульптура. Доволі незвичне поєднання. Розкажи, будь ласка, чому обрала для себе саме такий фах?

- Взагалі у дитинстві мріяла стати водієм трамваю. Потім хотіла бути викладачем літератури… Можна сказати мені мою теперішню професію нав’язав батько. Він відчував, що я маю бути творчою особистістю, спочатку я вступила на факультет ткацтва, чотири роки ткала килими та рушники, але приїхавши до академії у Львів, підсвідомо обрала скульптуру. Чому жінка і скульптура? Я в хаті мала гарний приклад мами скульптора, тому я цього не боялася, навіть було цікаво.

 

- Ще з дитинства батьки ніколи не обмежувалися одним матеріалом. Вони прищеплювали нам любов до будь-якої творчості: каменярство, витинанка, писанкарство, театр, малярство. Тому поняття художник для мене включає те, що я маю вміти робити все в тому плані. Можливо, щось краще виходить, щось гірше - але це повноцінне відчуття, коли я беру будь-який матеріал і з ним експериментую. Мені здається, я тоді найбільше творчо щасливо і почуваюся зреалізовано.

Але все ж таки виділю для себе один матеріал, до якого відчуваю тепло і повагу, це камінь пісковик. Працюючи з ним, відчуваю енергетику століть, намагаюся вкласти свою енергію для подальшого вічного життя скульптури.

- У своїх роботах Ти найчастіше звертаєшся до теми жінки у різних її проявах. Скажи, чим вона відрізняється у твоєму жіночому баченні від зображення жінки у творах чоловіків?

- Починаючи свою скульптуру, я не роблю ескізів (як тільки зроблю ескіз, то робота не виходить), намагаюсь відчути, що ж там у тому камені на мене дивиться, хочеться підкреслити десь нерукотворність того каменю. Відслідковую, що образ жінки мені вдається найкраще передати і мене тягне його робити. Чому саме жінка? Напевно, відкриваю свої сторони, передаю свій емоційний стан, свої переживання, свою любов у такому способі, звільнивши для себе у собі простір для нових пошуків.

- Як поряд із скульптурою вживається витинанка?

- Витинанкою займалася з дитинства. Ми завжди перед великими святами на Поділлі прикрашали хату. Ще моя прабабуся робила витинанкові квіти. Може, передалося по генах... Приїхавши до Львова, я побачила, що тут традиція витинанки не поширена і взагалі на грані вимирання, тому я почала створювати виставки у поєднанні каменю і витинанки (треба ж було вішати щось на стіни, коли робила персональну виставку, камінь ж не повісиш!) Львів’янам сподобалися мої витинанки, почали запрошувати на майстер-класи і так далі. Зараз періодично роблю їх на замовлення.

- Кажуть, якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Ти є режисером Театру Тіней "Див" у Львові. Розкажи більше про цю грань своєї творчості. Коли знаходиш для всього час?

- Театр Тіней теж надбання моїх батьків, його я отримала у спадок. Театр був заснований 1982 року, того ж року, коли народилася я. Батьки займалися ним з дітками у школі в селі. У 1986 році наш театр отримав звання народного. Потім батьки закинули ту справу, молодь у селі почала тікати до великих міст і так далі. Подорожуючи різними фестивалями, я такого театру не бачила ніде, тому одного разу спробувала його показати. Публіка захоплено сприйняла наш театр, тому 2009 року я вирішила його відродити у Львові. І от ми вже четвертий рік активно працюємо, їздимо на фестивалі, беремо участь у різних проектах, поєднуємо театр і оркестр. Я займаюся театром, бо мені це подобається по-перше, і по-друге я ніби відчуваю місію зберегти і продовжити його і передати своїм дітям, як надбання нашої сім’ї. Театр дозволяє мені працювати як маляр-графік. Ми використовуємо чорну тінь і багато різного кольору. Це як жива витинанка. Це дуже цікаво.

Я вважаю, якщо людині це приносить задоволення, то вона знайде час. Звісно, як для мами з двома дітьми, дуже не розженешся з часом. В тому плані мене підтримує чоловік, ми гармонійно розподіляємо час між собою. Діти теж дуже тішаться, коли татко сидить з ними.

- Твої батьки і чоловік - скульптори. Як це допомагає Тобі?

- Скульптура для нас, як клей для нашої родини. Вона постійно нас тримає в купі, бо мої батьки -скульптори, батько чоловіка і дід теж скульптори. Постійно маємо дотичність і простір для взаємної творчої роботи. Ми дуже любимо з чоловіком їздити разом на скульптурні симпозіуми. Я відчуваю потужну підтримку поряд із собою і, думаю, чоловік теж постійно має у моєму обличчі підтримку. Я вважаю, це нас об’єднує і дуже важливо для сім’ї мати спільну професію і плисти разом у мистецькому середовищі. Це робити набагато легше вдвох, ніж самому.

- Коломиї Ти подарувала скульптуру, яка займає почесне місце у парку скульптур "7 ЧУДЕСних ПИСАНОК". Яка її ідея? Чи хотіла би ще щось створити у нашому місті?

- Працюючи у Коломиї над роботою "Кура Чабакура", хотілося передати важливість традицій і важливість продовження роду для того, щоб було кому нести і продовжувати ту традицію. Тому створила таку легенду, що хто потре гребінь курки скульптури, той завагітніє. Нині є чимало жінок, які дуже цього хочуть, але, на жаль, відсоток безпліддя зростає… Тому бажаю всім прагнучим стати матір’ю цього досягти і, можливо, десь моя скульптура дасть ще якусь надію. Як вже казала раніше, я виросла у традиційній сім’ї, тому маю нав’язливу ідею, що сім’ї мають бути великими і щасливими!

Коломия дуже гарне місто, вперше я побувала у вас у 2000 році на Гуцульському фестивалі. Дуже вразила мене багата культурна спадщина, прекрасні та щирі люди. Досі симпозіум у Коломиї для мене найкращий з-поміж моїх 30 всеукраїнських та міжнародних, на яких я побувала.

- Побажання коломиянам від Дарії Альошкіної…

- Бажаю залишатися такими ж прекрасними і нести вашу незбагненну енергію надалі!