Яким би боком життя не повернулося до людини, потрібно бути оптимістом

Таким життєвим кредо керується Ярослава Андрущенко, на долю якої випало чимало випробувань. Вони її лише зміцнили та допомогли впевненіше дивитися вперед. Знайомтеся, Ярослава Іванівна Андрущенко – 72-річна пенсіонерка, яка щодня обливається холодною водою, тримає господарку, вишиває, співає та займає активну громадянську позицію.

Такою жінка була не завжди. Родом вона з Тернопільщини. З’явилася на світ, коли лютувала війна. Батька мобілізували в армію на захист кордонів СРСР, але з війни він так і не повернувся.

– У 1950 році, коли мені було 9 років, мою сім’ю репресували, – згадує Ярослава Іванівна наступні, анітрохи не легші роки. – Тоді на село давали план, згідно з яким певну кількість людей мали вивести. Сталося так, що в цей перелік попали ми з мамою і бабусею.

Місяць репресовані перебували у Бережанах у тюрмі, а потім у дитячих спогадах назавжди зафіксувалися три місяці з триярусними нарами, баландою раз на день – стільки часу зайняло добирання до далекої тайги. Два місяці їхали поїздом до Томська, а потім на пароплаві до Білого Яру, а звідти караваном з човнів вверх по річці Кеть ще 50 кілометрів.

– Коли ми туди прибули, то там були лише три-чотири бараки, декілька хат, репресованих ще у 2-ті роки, і навколо ліси. Всі каторжники працювали на лісоповалі і жінки в тому числі. Я там навчилася не боятися лісу. Дотепер люблю гуляти навколишніми лісами наодинці і дуже добре їх знаю, – продовжує свою історію пані Ярослава.

Там вона пішла до школи-інтернату і за п’ять років перебування на висилці закінчила шість класів. Її, як дитину, та бабусю, як пенсіонерку, звільнили згідно з постановою. На сімейній раді вирішили, що повертаються додому. Приїхавши, не застали нічого. Дівчині довелося з перших днів важко працювати у колгоспі, щоб якось прожити. Пізніше вона розносила пошту та не цуралася ніякої роботи.

Після закінчення сьомого класу юна Ярослава вступила у Чортківське медучилище. Там захопилася грою у настільний теніс і десять років поспіль входила до збірної команди області та займала перші місця на всіх змаганнях. Це захоплення допомогло їй після трьох років навчання попасти у Тернопільську обласну лікарню. Паралельно Ярослава Андрущенко закінчує Тернопільський медичний інститут та займається туризмом.

На дитячій туристичній станції вона закінчила курси інструкторів. Безмежна енергія дівчини знайшла вихід назовні. Разом з групами вона обходила всі Карпати, Кримські гори, а також підкорила Казбек – одну з найбільших вершин Кавказу. У колі вподобань Ярослави Іванівни був і альпінізм, і спелеологія. Вона досліджувала найбільші горизонтальні печери Тернопільщини в селі Млинках, а також милувалася підземною красою у Криму.

У 26 років вийшла заміж і певний час жила на Кіровоградщині. Там народила двох дітей. Через екологію вирішили сім’єю перебратися до Коломиї. З того часу наше місто стало рідною домівкою для Ярослави Іванівни.

Спочатку молодому медикові доручили працювати головним лікарем у Залучі у дільничній лікарні на 25 ліжок, а чоловік тим часом викладав у Коломийському медучилищі. Після п’яти років побудували власний будинок, відправили старшу доньку до школи і Ярослава Іванівна перейшла працювати в амбулаторію Перерова.

Відтоді з 1977 року вона віддала 30 років життя цій медичній установі. Жінка з теплом згадує всіх працівників колективу. Каже, що з ними можна було вершити великі справи. Як керівникові, Ярославі Іванівні доводилося займатися господарською діяльністю. Помітивши значні успіхи, начальство виділило кошти на ремонт амбулаторії.

За короткий час цей заклад став зразковим і показовим на весь Радянський Союз. До Перерова приїжджали переймати досвід звідусіль. З початком перебудови все змінилося: стало важче працювати, фінансове забезпечення було практично відсутнім. Будучи медиком від Бога, вона намагалася в цих умовах продовжувати допомагати людям і лише зовсім недавно Ярослава Іванівна вийшла на пенсію.

Жінка зовсім не нудьгує. Весь час пробує себе в чомусь новому: випікає печиво, кохається серед лікарських рослин на городі, читає книги. А нещодавно вивчила напам’ять одну з поезій Ліни Костенко. Час від часу збираються з коліжанками за чаєм у кафе чи на концерті, у театрі. Згадала заняття дитинства – вишивання. Показала господиня й найулюбленішу роботу, на якій Мати Божа тримає немовля на руках. Пригостила жінка смачнющим козячим сиром власного виробництва. А ще познайомила з кицею Мурою, яку рік тому підібрала на вулиці.

Час від часу навідуються діти і четверо внуків. А поряд ще живе 90-річна мама, тому Ярослава Іванівна на життя не нарікає і кожен день сприймає з позитивом. Хочеться лише побажати ще довгих років життя і залишатися такою ж усміхненою оптимісткою.