"В мене двері тисовії, в мене замки сталевії", або дерево з генетичним кодом тисячоліть

Іпатіївський літопис нам повідомляє, що після страшної січі війська Галицького князя Ярослава Осмомисла з Яном Берладником року 1158-ого Коломия, а з нею і Княждвір були подаровані Ярославовому зятеві – Андроникові Комнину – царевичу Візантійському.

А вже його містобудівничі розпочали працю, зводячи на високому березі Пруту замкову резиденцію з унікального дерева хвойної породи. Ось ці поважного віку і шляхетного вигляду ліси, які розкинулися побіч Коломиї на схилах правого берега ріки, у свій час належали королям, князям департаменту Австро-Угорщини та Польщі. На цьому місці ще в епоху середньовіччя був побудований княжий осідок, залишки якого частково збереглися на узбіччі залісненої гори названої в народі Урвищем. Тут справді надзвичайно сприятливі природні умови для закладання городища чи княжого дитинця, захисту від ворогів, а ще контролю околиць. Й нині ще почуєте від селян з Сопова чи Печеніжина, що княждвірські ґазди є вельми ґонорові. То, очевидно, не від того, що тут споконвіку сіль варили та мали з того хліб й до хліба, а через те, либонь, що в генетичному коді селян закарбувалася прихильність до них високої коронованої особи. Так, скажімо, один з кутків села й досі називається Королівкою. Починаючи з бронзового віку, з тиса, або як його ще називають негний-дерево, виготовляли відповідної якості і міцності зброю, умеблювання, самі хороми і, звичайно, достойного патриція супроводжувала в інші світи достойна тисова домовина.
 
Від початку минулого тисячоліття згадуються й Княждвірські соляні бані, джерела яких залягли над самим річковим урвищем. Тривалий час існувала повинність посилати панові видобуту з роповища сіль, яка належала до його власних солеварень. Нині на високих кручах давнього Княждвора про ті часи вже нічого не нагадує. Зосталася лише легенда, де йде розповідь про кінного вояка, який добираючись дебрями до княжих апартаментів, враз зник під землею, а тіло його знайшли на березі ріки. Чи не означає це, що під нашими ногами зачаїлася якась підземна водойма, можливо, навіть те ж соляне озеро, яке постійно спонукає землю сповзати. Але не тільки історичні відголоски принесли істинну славу цьому мальовничому пагорбові. Славнозвісна природна резервація служила місцем відпочинку і полювання найвищим ієрархам старої доброї Европи. Нині ця місцина більш доступна, але ймення за нею залишилося давньоукраїнське – Княждвір. Вже наприкінці позаминулого віку у багатьох місцях урочища, яке складає неоціненний національний скарб, були проведені суцільні вирубки, що призвели до знищення підросту і пошкодження старих тисів. Про цінні властивості цієї деревини знали різних мастей окупанти, що призвело до поступового зникнення породи родини шпилькових третинної флори. Акурат перед Першою світовою багато вітчизняних науковців виступили на захист дерева, яке було віднесено законом до державних природно-заповідних об’єктів. Чужинці, які воювали на цих теренах, явно не переймалися такими буденними проблемами, адже в тогочасні віки життя людське ніц не вартувало, а тут раптом тиси та модрини, які цілком годилися для спорудження бліндажів. Тут і донині вдосталь поораних війнами гнізд від дзотів та слідів окопних розгалужень, з яких колись вели вогонь по Коломиї. Був серед зайдів і приуральський анекдотичний персонаж, бойове хрещення якого відбулося саме на Коломийщині у складі царської армії, що воювала на південно-західному фронті. Рядовий Василь Чапаєв, син Іванів відбував службу в першій роті першого батальйону Белгорайського піхотного полку 82 дивізії. Відомо також про значні бої навесні 1915-го під селом Княждвір, в боях за яке відзначився майбутній червоний начдив Василь Іванович. За виявлену мужність і відвагу наказом по дивізії його нагороджено Георгіївським хрестом – першою ратною нагородою. У той час у Княждворі чисельною була польська громада, яка мала в селі свій костел та належним чином опікувалася тисовою заповідною територією, яку відновили і значно розширили, правда сам костел до наших днів не достояв. Місцева людність та їхні супутники тиси зазнали чергової порції лиха в часи нашестя мадярських хортистів, які у складі вермахту і на правах новітніх господарів відправляли з коломийського вокзалу до Угорщини цінну породу деревини. Та, незважаючи ні на що, тис ягідний міцно вріс своїм корінням в рідний ґрунт, і тепер його княждвірська резервація нараховує понад 15 тисяч екземплярів. Віддаючи належне одному релікту, не зайвим буде поспілкуватися і з 300-літнім велетом-буком, який є справжньою окрасою і гордістю заказника. Кажуть, треба обов’язково дотулитися до гладкої кори цього гіганта, аби бодай частково підзарядитися енергією од його могутнього стовбура та справді королівської корони.

Ветеран Другої світової, капітан запасу, а згодом заслужений лісівник України Володимир Юрченко був родом з Житомирщини і на Прикарпаття його скерувала радянська влада. За ініціативи цього природолюба було упорядковано Княждвірський дендропарк, створено Музей охорони природи, яким він завідував у 1980-91 роках. Будівництво музею розпочалося 1966 року, коли лісничим працював Микола Кудляк, архітектурне вирішення якого доречно вписалося в гірський ландшафт Коломийської Гуцульщини. Постановою Ради міністрів УРСР від 28 жовтня 1974 року тут діє державний заказник «Княждвір» площею 208 гектарів. Володимир Іполитович помер акурат 14 травня 1999 року. А сам будиночок стоїть і досі в найвищій точці тисового гаю – 400 метрів над рівнем моря. Нині відновлена експозиція музею – це довершена і цілісна інформаційна структура краю, відомості про кліматичні особливості українських Карпат, природи, рідкісних і зникаючих тварин, птахів та рослин Прикарпаття. Неподалік упродовж року вирощують екзоти деревно-чагарникових порід. На галявині перед входом вас зустрінуть алеї висаджених екзотів туї, кипарису, ялівців, самшиту та смереки канадської, черенки яких працівники держлісгоспу заготовляли в ботанічних садах Львова, Ужгорода, Києва… В оглядових кімнатах садиби – опудала звірів, які водяться в навколишніх лісах. Так, скажімо, живого величавого зубра можна й нині побачити в лісових хащах сусідньої Надвірнянщини, не кажучи вже про благородних оленів чи диких вепрів та вовків. Власне свою першу ознайомлюючу подорож в саме серце тисового заказника завдячую Володимирові Юрченку, а також Петрові Дем’янюку – лісівникові, непересічному знавцеві природи і краю, нині пенсіонеру, та ще Іванові Равлюку – керівнику держлісгоспу, який свого часу потурбувався про технічний супровід під час зйомок телефільму, відповідальних знавців своєї справи, а потім і комфортний відпочинок в тисовій садибі, де в гармонії з оточуючим середовищем створено відповідні умови, в яких почуваєш себе наче справжній давній князь, особливо, коли потріскує хвоя у багатті, десь із долини долинає шум ріки, а на обрії жевріють вечірні вогні твого рідного міста.