Що ж робити, коли хочеться мандрувати, а грошей і часу обмаль?

Вулична реклама наполегливо пропонує франківцям відпочити на пляжах Єгипту, Туреччини чи Болгарії. Проте не всім це по кишені. Що ж робити, коли хочеться мандрувати, а грошей (часу) обмаль? Ідеальним варіантом є тури вихідного дня: виїзд ранком, повернення ввечері. За цей час можна подивитись безліч цікавих речей, якими багата Західна Україна.

Дорога через перевал

Наші закарпатські сусіди кілька років тому провели опитування та визначили сім природних чудес своєї області. Відкриває список озеро Синевир. Поїхали подивимось?

Зазвичай автобусні тури розпочинаються о сьомій ранку. Тут головне не проспати, бо 30 осіб одного не чекатимуть. Шлях на Синевир лежить через Долину, Вигоду та Міжгір’я. Не в останню чергу успіх екскурсії залежить від погоди та екскурсовода.

Першим великим населеним пунктом є Калуш. Щоправда, саме місто ми об’їжджаємо. В якості компенсації екскурсовод трохи розказує про місто, його герб із трьома топками солі* та єдиний на Прикарпатті костел святого Валентина.

Далі — Брошнів-Осада. Деревообробний завод і величезні колоди уздовж дороги. Там же є місцева атракція — підземний перехід, правда, недіючий. Таких на Франківщині лише два (ще є в Надвірній). Праворуч розташована велика нова церква. Цікаво, що її збудували за ескізним проектом першого голови облради Миколи Яковини…

Перед Долиною вже видно Карпати, а перед ними — рівнина, яка здавна також славилася покладами солі. Саме тому на гербі цього райцентру зображено вже цілих п’ять топок солі. Туристи жартують, що Калуш відноситься до тризіркових міст, а Долина — п’ятизіркова.

Минаємо Вигоду. Тут починається ще один цікавий маршрут — Карпатський трамвай. Австрійці збудували вузькоколійку, українці її занедбали-відновили, тепер катають туристів. На постаменті застиг маленький паровозик.

В’їжджаємо в гори. Місця тут дуже красиві, менше освоєні бізнесом, природа майже збережена. Проїжджаємо Мислівку, що якось там намагається наздогнати Буковель. У селі Вигода екскурсовод показує зелену хату дружини Віталія Кличка Наталії Єгорової.

Нарешті перша зупинка. Це Торунський перевал, 941 метр над рівнем моря. Нижче починається Закарпаття. Біля траси — старий австрійський цвинтар часів Першої світової. За ним напівзруйнований бетонний дот. Колись тут проходив кордон між Польщею та Чехословаччиною, поляки вирішили перестрахуватись. Навпроти мальовнича галявина з дерев’яними альтанками, можна перекусити.

Автобус рушає, ми на Закарпатті. Тут можна помітити цікаву особливість. На території Івано-Франківщини рот в гіда не закривається, а варто переїхати в іншу область — потік інформації різко зменшується. Висновок — професіонали пізнаються на чужині!

Якщо коротко, то далі буде крутий гірський серпантин, райцентр Міжгір’я (не має стосунку до Януковича) та найбагатодітніший населений пункт Закарпаття — село Синевир, в якому живуть 104 матері-героїні. Ще кілька кілометрів і кінцева зупинка — село Синевирська Поляна.

Легенда й землетрус

Кожен туристичний об’єкт мусить мати свою легенду. Озеро Синевир — не виняток.

Кажуть, колись цими землями володів багатий граф. Була в нього єдина донька, яку звали Синь. Ні, вона не зловживала алкоголем, ім’я їй дали за сині очі. Одного разу граф вирушив оглядати свої володіння, донька ув’язалася за ним. Краще б сиділа вдома. Бо в горах вона познайомилась з пастухом Виром, і спалахнув бурхливий роман.

Магнат суворо заборонив дівчині зустрічатись з пересічним селюком, проте, як водиться у подіб­них випадках, молоді люди мали тата на увазі. Аби уникнути мезальянсу, люблячий батько вдався до радикальних кроків. Якось Вир сидів на полонині, чекав кохану та грав на сопілці. В цей час слуги графа зіштовхнули з гори величезний камінь. Напевно, хлопець так поринув у музику, що не чув, як із гуркотом, ламаючи дерева, неслася на нього багатотонна глиба. Ну, як там не було, а від пастуха нічого не лишилося…

Коли на побачення прийшла Синь, то застала тільки великий камінь. Дівчина обняла його та заплакала. З її сліз і виникло озеро, що у своїй назві поєднало двох закоханих. Посередині водної гладі є невеликий острівець. Це, кажуть, могила Вира.

Насправді все значно прозаїчніше. Близько 10 000 років тому стався потужний землетрус, який перегородив частину русла ріки Теребля. Утворилося велике озеро загальною площею 7 га. Його живили струмки та підводні ключі. Пізніше вода знайшла вихід з-під гори, озеро стало проточним.

Морське око Карпат

Від стоянки автобусів до озера треба йти пішки близько півтора кілометри. Спочатку минаємо КПП, де купуємо квитки. Дорослим це задоволення обійдеться у 10 грн., дітям і студентам — 2 грн. Дорога весь час йде вгору. На початку сходження є цікава дерев’яна православна каплиця. З меморіальної дошки довідаємось, що її спорудили на донецькі кошти у 2011 році.

Паралельно з тропою вниз біжить гірський потічок зі штучними перепадами, під якими любить відпочивати форель. Праворуч, дещо збоку, бачимо викладений каменем грот. Звідси крізь скелю пробивається вода з озера, аби потім влитись у річку Тереблю.Дорога стає стрімкішою. У туристів, що зловживають цигарками та алкоголем, починається задишка. Воно й не дивно, оскільки Синевир лежить на висоті 989 метрів над рівнем моря. Повітря тут ідеально чисте. Навколо озера зазначена охоронна зона — 1000 га.

Останній ривок — ми на озері. Картина фантастична, туристів повно. Словами це описати важко. Синевир ще називають Морським оком Карпат. Над ним нависає гора Озерна (1495 м), з якої нібито скинули камінь на бідолашного Вира. Якщо зійти на її вершину, то звідти озеро дійсно подібне на людське око. Острівець слугує зіницею, а розлоги піхти по берегах нагадують вії.

Глибина озера в різних місцях коливається від 8 до 22 м. Через танення снігів рівень води піднявся, і під час нашого візиту острівця не було видно. Шкода, оскільки від оглядового майданчика на березі до нього курсує пліт. Кажуть, якщо закохана пара поцілується на тому острівці, то збереже почуття до кінця життя.

Купатись і ловити рибу в озері заборонено. Засторога обґрунтована — в Синевирі є багато форелі. Також водиться маленька рибка гольян, яку місцеві називають — здерка. Вона дещо нагадує кільку. Якщо кинути у воду трохи хліба, то навколо одразу утворюється ціле кубло того гольяну, який, схоже, ніколи не наїсться.

А ще тут багато сірих жаб. На кінець квітня — початок травня в них припадає сезон парування, і берег буквально кишить «солодкими парочками». Північний берег озера ще вкритий снігом. Запам’яталося як діти загнали одну жабу в кучугуру. Для них жаба на снігу — це круто.

І на завершення — про символ озера. На його протилежному березі височіє 13-метрова скульп­тура з червоного дерева. У двох масивних колонах вирізьблені зображення Вира (з бараном) та Сині (з оленем). Дерев’яний Вир виглядає років на сорок. Цікаво, чим він полонив серце графської доньки?

*Топка солі — раніше соляну ропу витягали відрами з неглибоких шахт і виварювали її в казанах. Виварену сіль формували у грудки конусної форми — так звані головажні, товпки, топки. Деякий час соляні топки навіть заміняли гроші.