О.Величко: Якщо хочеш, аби щось було зроблено добре, — зроби те сам

У ключі намагань, до яких вдаються на Прикарпатті задля розвитку молочного і м’ясного скотарства, «Галичина» вирішила з’ясувати, як розвивається ця підгалузь, які її проблеми й перспективи в тих чи інших місцевостях області. Зокрема - на Верховинщині.

Отож про непрості особливості сільського господарювання в гірському районі, про те, як живуть-виживають місцеві селяни, розповідає начальник управління агропромислового розвитку Верховинської РДА Олег ВЕЛИЧКО.

- У районі - 870 га орної землі. У структурі посівних площ - лише овочеві й частково кормові культури. Великих агропідприємств немає, діють лише фермерські та особисті селянські господарства, - розповідає О. Величко. - Вівчарство - не головний промисел для горян, як, може, хтось думає. Скоріше наші селяни виживають завдяки вирощуванню ВРХ та виробництву молока. Адже в індивідуальному секторі Верховинщини - понад дев’ять тисяч корів, чи не найбільше серед районів області. А корови ж, як відомо, щороку отелюються. Навіть якщо лише половину приплоду люди не здають невдовзі на м’ясо, а залишають для відгодівлі, то неабияк заробляють потім на продажі бичків і телиць. Приміром, цього року заготівельники платять господарям й до 16 гривень за кілограм живої маси великовагової худоби - завважки понад 400 кг. Це вже належна ціна.

- Олегу Івановичу, чому ж великотоварний агробізнес у горах не приживається?

- Сільське господарство в районі і в часи СРСР було збитковим, а підприємства виживали за рахунок допоміжних промислів. Що ж казати нині? Все впирається в економіку. Наприклад, розвивати вівчарство ми, звичайно, спроможні. Але, порахувавши ймовірні втрати, визначили, що робити це такими темпами, як від нас вимагають, не зможемо. Хоча, звісно, намагатимемося. Тому шукаємо різні шляхи для забезпечення поступу в галузі. Зокрема, залучаємо до аграрного виробництва підприємства суміжних галузей. Скажімо, торік за кошти районного бюджету ДП «Гринявське лісове господарство» закупило 34 вівці для утримання, розведення й реалізації. Згідно зі статутом це підприємство має право займатися й сільським господарством. А його працівники і так косять траву, щоби підгодовувати косуль, інших звірів, то чому б їм не годувати й овець?

Директор ДП Роман Стефанюк - господарник хороший, тож ми були впевнені, що кошти не підуть, як вода в пісок. Підприємство виграло конкурс, причому в умовах мінімальної конкуренції, оскільки наші фермерські господарства та селяни-одноосібники не виявили бажання взятися за той проект. В господарстві провели ідентифікацію овець, всі необхідні ветеринарні обробки тварин і нині вже отримують молодняк. На його базі плануємо створити в перспективі племінний репродуктор овець гірсько-карпатської породи. Власне, ми вже мали колись племінне підприємство на базі ТзОВ «Водограй», яке побічно займалося й заготівлею м’яса. Проте брак сільгоспугідь, недостатність кормової бази призвели до його занепаду.

- В горах замало трави?

- Річ у тім, що всі продуктивні землі в районі - у приватній власності селян. Крім полонин, за межами населених пунктів вільних площ, на яких можна б розгортати таке господарювання, немає. Можна брати в оренду лише полонини. Однак заготовляти сіно на них неможливо, не той травостій, зрештою. і не проблема, що трави потрібно косити вручну, а це потребує великих затрат праці. Погодні умови на гірських висотах - не такі, як на рівнинах, де можна за день заготовити сіно на половину зими. До того ж постає й проблема транспортування кормів. Чим їх привезти з полонини? і це головна складність. Тим паче, що й на відносно рівних ділянках у горах собівартість перевезення сіна становить у середньому від 300 до 500-600 грн. Отож полонини можна використовувати хіба що для випасання живності, та й то лише впродовж чотирьох місяців. А де утримувати, чим годувати худобу решту року? Тому робимо ставку на індивідуальний сектор і фермерські господарства та підприємства суміжних галузей. Питання ж створення сільгосппідприємств на сотні голів ВРХ, на чому нині акцентують увагу в Україні, для Верховинщини, як мовиться, непідйомне. Та й різного роду перевірки контрольних органів відбивають у молодих ґаздів, які розуміються на економіці, бажання використовувати кошти держави чи районного бюджету. Для будівництва ферм, наприклад. А що казати про сільських дядьків, які все своє життя працювали в тваринництві?

- Що ж горянам під силу?

- Для нас оптимальні сімейні ферми на п’ять-десять корів, на яких і переробляли б молоко й реалізовували б продукцію конкретним замовникам. Це основне завдання, над яким працюємо. Вже вибрали півсотні господарів, які утримують від чотирьох і більше годувальниць та згідні розвивати свої міні-ферми до певних стандартів. Серед них і люди, які вже мають, так би мовити, адресну реалізацію бринзи, вершків, масла і готові розширювати господарства...

В такому ділі, як самі розумієте, все формує й визначає попит. По суті, переробкою молока займається більшість сільських верховинців, та переважно лише для потреб власних родин. Але потроху дехто починає робити на молоці й гроші, коли відчує смак прибутку від цього діла. і справа рухається... Приміром, на продукцію окремих наших майстрів, котрі спеціалізуються на виробництві й продажу бринзи, яку виготовляють з суміші овечого та коров’ячого молока, є стільки охочих, що її можна придбати, лише замовивши наперед і вичекавши з місяць. А декотрі горяни постачають молочні вироби до бюджетних установ району, інші збувають продукцію в Івано-Франківську, Львові, Ворохті, Яремчі.

Вдалося залучити створений у районі торік сільськогосподарський кооператив до постачання молока для бюджетних установ району. Завдяки участі в ярмарках в обласному центрі налагоджуємо співпрацю з тутешнім кооперативом «Еталонагро». Добре що обласні й районні керівники розуміють нинішні реалії та всіляко стараються сприяти розвиткові тваринництва. Проте не все і їм під силу. Потрібен державний підхід та розв’язання проблем розвитку тваринництва - системний і комплексний. Починаючи від формування поголів’я й закінчуючи реалізацією готової продукції, точніше, навпаки. Буде попит - з’явиться й пропозиція.

Гадаю, що поступово число таких сільгоспвиробників-одноосібників, які вироблятимуть натуральну й доброякісну молочну продукцію не лише для себе, а й на продаж, на Верховинщині лише зростатиме. Взагалі, якби молоко в селян купували не по дві з половиною гривні за літр, а хоча б по чотири гривні, то сільські ради, на територіях яких утримують по дві-три тисячі корів, готові були б самі ініціювати придбання холодильних установок та розгортання родинних ферм.

 І це не моя думка, а слова сільських голів та громадських активістів Замагори, Красноїлля, Голів, Криворівні, Ільців, Кривопілля, інших сіл.

- А чим займаються фермерські господарства?

- Теж переважно скотарством. Але вони дрібні, володіють у середньому п’ятьма гектарами сінокосів та пасовищ. Яку ферму можна організувати на такому малому наділі. До того ж більшість наших фермерських господарств виникли ще в 90-ті роки. Люди не так брали під обробіток земельні ділянки, як повертали собі наділи, що колись належали їхнім батькам та дідам. Цим селянам, які оформляли на себе колишні родинні землі, було тоді по 40-45 років. Нині ж їм за 60... Натомість тільки незначна частина молодих людей готова займатися сільгоспвиробництвом. Однак розводити ВРХ - то далеко не проста річ. Аби хоч трохи спростити це, на державному рівні пора відрегулювати питання ціни на племінний молодняк. Ми, скажімо, готові хоч зараз придбати від 30 до півсотні нетелів. І є господарства, які можуть нам їх продати. Та лихо в тім, що ми не можемо купити тварин, оскільки ціна за кілограм їхньої живої ваги - від 25 до 30 грн - для нас аж надто висока. Ситуація дещо дивна. Адже племгосподарства одержують від держави відшкодування за так зване здешевлення реалізації племмолодняку. І разом з тим тримають такі високі ціни. Чи це правильно, що вони й дотацію мають, і з покупців беруть за максимумом?

- Чи отримують у районі допомогу від держави згідно з тими урядовими програмами, які діють у тваринництві?

- Жодної допомоги верховинці не одержують. Узагалі ситуація з так званим урядовим сприянням розвиткові АПК незрозуміла. Чому, скажімо, Мінагрополітики намагається всіляко впливати на сільгоспвиробників і обділяє увагою переробників їхньої продукції, котрі формують ціни на продовольчих ринках? Дарма що то приватні підприємства. Держава може мати на них вплив через ветеринарну, санітарну служби, різні інспекції тощо. Гадаю, було б менше проблем та «сирних війн», якби ті служби відповідали за правильну організацію роботи, а не лише давали дозволи та брали за це гроші. Втім, ці структури нерідко займаються не тим, чим мали б.

- Що маєте на увазі?

- Органи влади в регіонах закликають сільгоспвиробників зайнятися молочним скотарством. і це добрий заклик. Але візьмімо такий приклад. Щоби створити пункт заготівлі молока від населення, з якого й починається промислове виробництво молочних продуктів, потрібно пройти процедуру всіляких узгоджень і погоджень з відповідними службами. Й на кожному етапі цього шляху підприємець, який вирішив заготовляти молоко, ще й не почавши цієї справи, вже платить гроші за різні послуги.

Але це ще півлиха. Бо після того, як молокоприймальний пункт розпочне діяти, його власник теж мусить щомісяця платити - і немалі суми грошей - за обов’язкові регулярні перевірки - чи то самого молока, чи води, якою миють бідони, й т. д. А ще працівники пункту проходять медогляди, за які теж має платити підприємець. Уже й не кажу, що він має й виплачувати заробіток, розраховуватися з господарями за молоко, платити за спожиту електроенергію, сплачувати податки й соціальні відрахування. Чи може молокоприймальний пункт вижити в таких умовах?

- Чи відають про це ті, хто керує галуззю на державному рівні?

- Думаю, що наразі в них, як мовиться, руки не дійшли до того. Річ не в тому, щоб не платити за сертифікацію чи за інші послуги, й ніхто не проти проведення обов’язкових щомісячних ветеринарних та санітарних перевірок. Але ж на те мають бути реальні розцінки, а не такі, як є нині. Ті тарифи або гальмують промисел, або ж відбивають у підприємців бажання займатися ним. Можу проілюструвати це таким прикладом. У Кривопіллі функціонує фермерське господарство Юрія Стефурака, якому інвестори поставили з Ізраїлю міні-цех з переробки молока. Його продукція проходила сертифікацію в Києві. і тоді було заявлено, що такого доброго сиру, як виробляє цей фермер, у столичній торгівлі ще не було й немає. Однак деякі ветеринарні нормативи гальмують роботу господарства. Оскільки молока, яке надоюють від своїх корів, бракує для завантаження «конвеєра», довелося братися за створення заготівельних пунктів. З великими труднощами запустили один. Але до наступних може й не дійти - надто багато процедур треба проходити. Виникали складнощі й з виділенням земельної ділянки на території сільради, де розміщено молокопереробний пункт. Але добре, що сільський голова з розумінням ставиться до намірів фермера.

- Отже, насправді ні «верхи» не підтримують молочний промисел, як належало б, ні «низи» не сприяють йому...

- Може, для великих переробних підприємств то все дрібниці, але для малих це заважко, - каже Ю.Стефурак. - Тож і хотів би він господарювати, і змоги не має, бо потрапляє у велику залежність. Та все ж проект хоч і нелегко, та поступово реалізовується. Але хіба то зле для села, на території якого фермер відкрив молокопереробний пункт? Адже, скажімо, нехай він заготовлятиме щодня лише 500 л молока, то це вже як мінімум півтори тисячі гривень щоденних надходжень до громади. Тим більше, що це місцевий чоловік, а не заїжджий заготівельник, який може й обманути, як свідчать непоодинокі приклади. і селянам не треба нікуди молоко возити, а можна його з вигодою продавати недалеко й від хати.

Отож і стає цікаво в такій ситуації: чому держава не скеровує роботу переробних підприємств, не спонукає їх відкривати молокоприймальні пункти в селах, а вимагає цього лише від сільгоспвиробників? Чому той чи інший молоко-, масло-, сирзавод не повернеться обличчям до сільського господарства? Адже для них купити невеликі холодильні ванни й зробити такий пункт на території сільради - запросто. Поляки чомусь уже давно те зробили. Та, очевидно, переробникам вигідніше купувати менше молока й під час переробки «розбавляти» його «хімією» й продавати дорожче.

- А раніше хто утримував молокопункти в селах?

- Колективні сільгосппідприємства.

- І вони теж платили щомісяця за ветеринарні й інші перевірки?

- Ні, колгоспи не платили нічого. Тодішня державна ветеринарна служба зобов’язана була це робити безкоштовно. Нині ж ця структура й далі зостається державною, але вже надає платні послуги. Навіть для того, щоби продати власну маржину на забій, селяни мусять брати довідку з ветслужби. і змушені платити за такий папірець 15–20 грн, хоча кожна тварина має ветеринарний паспорт, який засвідчує стан її здоров’я. А плата за аналіз продукції на ринку? Ви пробували, скажімо, прийти на продовольчий ринок в обласному центрі і дізнатися, скільки підприємці, які реалізують там продукцію, щомісяця сплачують різних послуг? Ні? А я пробував. Вийшло близько 2000 гривень на місяць. Хіба це не знущання над людьми? Або зробіть ті служби приватними, або ж не здирайте з людей сім шкур! Втім, платні послуги - то лихо всієї медицини, а не лише ветеринарної...

Ось така обстановка. А ви питаєте про державну підтримку. Як казав хтось із мудрих, якщо хочеш, аби щось було зроблено добре, - зроби те сам.