"Східняк" Павло Добрянський, і "західняк" Ярослав Дорошенко — просто українці!

Замість квітів на могили вічної пам’яті друзів Ярослава Дорошенка і Павла Добрянського.

Ой там, на тім вигоні,
Де серед трав є квіти,
Пастись не хочуть коні,
Жаль їм на цвіт ступити...

Пісня жадала простору. Пісня лилася вільно й розлого, осідала на сліпучо-білий цвіт молодих вишень під вікном. Її щемка мелодія впліталася в дружний бджолиний хорал, зливалася з пташиним щебетанням. Травневий день золотився не по-весняному гарячим сонцем, щедро обдаровував пахощами буйноцвіття...

На вкритому білим папером столі виструнчилися, наче солдати в касках, пляшки пива «Оболонь». У великих тарелях збуджував апетит накраяний духмяний житній хліб, милувала око золотавим виблиском свіжа-свіжісінька копчена скумбрія. Пива було багато, хліба й риби — теж предосить. Але найбільше панувало щирості й доброти, а ще — веселощів. Адже дорогими гостями друкарні імені Шухевича в Коломиї були гуморист Павло Добрянський і поет Ярослав Дорошенко. Хутко справились із «перевалівськими» справами в місті й завернули на «склянку слова», як відразу, з самого порога, пожартував швидкий і гострий на слово Добрянський. «Слова можна «спожити» в доброму товаристві й цілу бочку», — дотепно підтримав друга Дорошенко.

Легко й невимушено, навіть легше, ніж пиво в склянки, лилася задушевна бесіда. Петро Крив’юк — головний бухгалтер друкарні — вправно доливав усім іскристого напою. Гості смачно прицмокували після кожного ковтка доброго пива, прихвалювали рибу й хліб і говорили, говорили...

Розповісти ветерани письменницької організації Прикарпаття мали що. Дев’ятнадцятирічним втрапив на смертельно-довгих 25 років до комуністичних таборів Ярослав Дорошенко. Мужньо й стійко, як і личить українському повстанцеві, пройшов випробування неволею і вічною мерзлотою. Малим хлоп’яком залишився без батька (його розстріляли чекісти 1937 року) Павло Добрянський. Не з розповідей знали вони, що таке смерть, і знали ціну життю. В нелюдських умовах виживання і Дорошенко, і Добрянський не зігнулися, не озлобились. Обидва назавжди залишилися людьми. Жили без каменя за пазухою.

Вислуховував наболіле, яке обидва викладали не без гумору й самоіронії, співпереживав з Добрянським і Дорошенком, а душею плавав, наче в ставку свого дитинства, в непідробній щирості і вродженій доброті, що ними аж до самісінької стелі наповнився робочий кабінет. Ні злигодні, ні неволя, ні гоніння, ні кпини заздрісників, ні навіть слава не зуміли бодай надщербити твердого булату їхнього духу, в’їстися хоча б краплиною іржі в їхні чисті душі. Від кожного дотепу сивочубі поет і гуморист сміялися, наче малі діти. Особливо весело реготав Добрянський, заражав своїм відбірним сміхом навіть перехожих.

Історіям-розповідям не було кінця-краю, як і запасові доброї енергії в обох оповідачів. Слухав, зрідка вставляв своє слово, а в голові щоразу шаленіших обертів набирала думка: «Кого вони мені нагадують? Кого?!». Тим часом Дорошенко з Добрянським швидко переглянулись, легенько відкашлялись, кивнули сивими головами. Враз полилася пісня — мелодійна, задушевна, розлога, мов степ, і могутня, наче гори. «Ідіть до людей, які співають. Люди, які співають, лихими не бувають», — згадалися слова безсмертного Шіллера. Співали старі друзі чудово, хоч зараз на столичну сцену обох. Смуток і радість, біль і надія переплелися в словах народної пісні. Нав’язлива думка перестала колувати в розгарячілій голові. «Господи! Та ж і «східняк» Павло Добрянський, і «західняк» Ярослав Дорошенко — просто українці! Щирі, добрі, веселі, гостинні, кмітливі, дотепні, розумні, щедрі, талановиті, співучі, Українці!».

Ой як же та дівчина,
Що коня напувала,
Най би собі дівчина
Квіток рясних нарвала...

Пісня випущеною з клітки птахою випурхнула з приміщення, вхопила розлогими крилами блакитної просторіні, полинула все вище й вище. Аж до небес. Розбуджений нею весняний вітерець заглянув до кімнати, легенько здмухнув сльози з іскристих очей співаків, пустотливо погрався їх срібним волоссям.

Давненько вже друкарняне авто з Добрянським і Дорошенком погуркотіло до Івано-Франківська, ще голосніше в саду гуділи невтомні бджоли, ще закоханіше співав соловей, а високо-високо над хмарами небесною жар-птицею ширяла пісня. Вільна, щира, добра, прекрасна,.. як і люди, що її співали.

Квіток рясних нарвала,
Сплела собі віночок
І пісню заспівала
Радісним голосочком...

До останніх днів свого земного буття згадували нашу скромну, проте щиру гостину Дорошенко з Добрянським, смакуючи подробиці. А в моїй душі й досі звучать слова пісні, яку письменницький дует співав так сердечно й натхненно.

Пішов із земного життя борець-гуманіст Ярослав Дорошенко. Не забарився за ним веселун-життєлюб Павло Добрянський. Вічний пристанівок друзів не роз’єднав, як нікому й ніколи не розділити України. Могили письменників на цвинтарі поруч. На відстані слова!

А пісня їхня опановує все більші й більші простори.

Ой там, на тім вигоні,
Де серед трав є квіти,
Пастись не хочуть коні,
Жаль їм на цвіт ступити.

Так, люди, які співають, лихими не бувають!