"Тітонька Чарлі": Не зважаючи на тиск стереотипів комедія таки вдалася

Ті, кому в силу специфіки роботи чи за власним натхненням доводилось писати про чужий креатив, знають: найважче писати тоді, коли на свідомість тисне тягар стереотипу. При цьому можна лишень собі увити, як такі стереотипи тиснуть на тих, хто, волею долі мусить цей креатин виконувати.

Типовий приклад підвернувся буквально днями – під час перегляду останньої прем’єри Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка – вистави за п’єсою Брендона Томаса «Тітонька Чарлі» у постановці молодого хмельницького режисера Ореста Пастуха.

Напевно, не існує представників старшого та середнього поколінь івано-франківців (та й серед молоді таких не багато), які б жодного разу не бачили чудового художнього кінофільму режисера Віктора Тітова «Здрастуйте, я ваша тітка» з прекрасним акторським тріо Олександр Калягін – Армен Джигарханян – Михайло Козаков. Власне, цей кіношедевр 36-річної давності і став отим стереотипом, який завадив акторам якнайкраще виявити свою творчу самобутність, а глядачеві – об’єктивно оцінювати їх старання. Адже перед акторами стояло непросте завдання: зіграти не кінофільм «Здрастуйте, я ваша тітка», а абсолютно оригінальну виставу «Тітонька Чарлі». Власне, для цього навіть було обрано цілком інший варіант п’єси Б.Томаса, в якому в «тітоньку» переодягається не безробітній Бабберлей, а сам Чарлі Вайкем (заслужений артист України Юрій Литвинов) – щасливий племінник багатої тітоньки із Бразилії. Власне, навіть «коронну» фразу Донни Лючії (нагадаємо: у фільмі вона Донна Роза) «Я тітонька Чарлі із Бразилії, де в лісах живе багато диких мавп» замінили на «Я тітонька Чарлі із Бразилії, де живе багато диких бабуїнів».

Слід зазначити, що створити нові оригінальні образи вдалося далеко не всім. Приємно вразив образ Джека Чеснея, чудово створений актором Володимиром Тафійчуком. Франківський по-юнацький наївний і відкритий Джекі Чесней навіть близько не нагадував хитрого і підприємливого героя Олега Шкловського, яким режисер Тітов зробив Джеккі у кінофільмі. І при цьому органічна, жива гра Володимира Тафійчука переконувала перебірливого глядача у тому, що саме так має иглядати багатий … тобто донедавна багатий, амбітний і при цьому романтично закоханий студент Оксфорду.

Цього, однак, не скажеш про героя Ю.Литвинова – Чарлі Вайкема, за сумісництвом «тимчасово виконуючого обов’язки» тітоньки Лючії. В програмках, які адміністрація театру продавала за 2 гривні перед початком вистави, вказане сценічне дійство було класифіковано як «чисто англійський фарс». Вікіпедія визначає фарс як театральна або кінокомедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами. «Для фарсу, - цитуємо статтю з «Вільної енциклопедії», - характерні неправдоподібні парадоксальні ситуації, численні перебільшення, помилки визначення ідентичності особи, гра слів та вербальний гумор, фізичний гумор, зумисне використання абсурду та сильно стилізовані постанови». Власне, усі ці ознаки були у грі Ю.Литвинова. З самого початку він грав такого собі Чарлі Чапліна – комічно-несміливого молодого джентльмена, якому як зробити пропозицію коханій Енні (актриса Мирослава Гусак), так і твердо і чітко заявити про любов до неї суворому і жадібному її опікуну – судді Стефану Спетлайгу – бракує сміливості. В той же час, це не заважає йому вульгарно дудлити бокалами коньяк, смалити пачками сигари і не без гордості розповідати про свої алкогольні подвиги першим стрічним людям. Ще вульгарнішим герой стає, перевтілившись у власну «тітку». Цьому сприяє все: неприродно яскравий, майже клоунський костюм, грубі манери, незграбні рухи тощо. Власне, всі ці речі дуже гарно в’яжуться з поняттям «фарс». Але ж, як зазначається, фарс має бути «чисто англійським», а англійський гумор, на відміну від американського, не передбачає виставлення на загальний показ гіперболізованих людських недоліків. Тому хотілося б побачити у литвиновської «Донни Лючії» трошки більше кокетства та «гри чоловіками», адже останніх тягнуть до неприступної донни не тільки її гроші та прагнення допекти конкуренту, а й власне оця її неприступність (хто ж знає, що вона є вимушеною?) Все ж таки О.Калягін в кінофільмі виявився ближчим до цих моментів (хоча, це знову ж таки стереотип).

Якби під час прем’єри визначали переможців конкурсу глядацьких симпатій, то перший приз, напевно, дістався би актору Андрію Луценку. Глядачі аж пищали від захвату, коли спостерігали за його прекрасною грою в образі авторитарного опікуна та наполегливого жениха судді Стефана Спетлайга. Все було чудово і яскраво. Та є одне але. Скидається на те, що актор зіграв не суддю Спетлайга, а … Армена Джигарханяна в образі судді Крігса (так С.Спетлайга звали у кінофільмі «Здрастуйте, я ваша тітка»). Манери, жести, міміка – все говорило про одне: під сірим блискучим костюмом та капелюхом-котелком Спетлайга таки ховається смугастий піджак та чорні вуса Дхигарханяна-Крігса. При цьому оригінальне рішення з підтяжками для шкарпеток, вирваним у формі серця волоссям на грудях та кролячим хвостиком на «костюмі для любовних утіх» (в такому вигляді Спетлайг намагається звабити Чарлі-Лючію в одній з завершальних сцен вистави) чомусь не тільки не усуває підозрілої схожості, а й навпаки – посилює її.

Взагалі оригінальних режисерських рішень у виставі чимало. Втім, не завжди такі рішення йдуть цій виставі на користь. Не зрозуміло, на приклад, що хотів сказати режисер, коли одягнув на початку вистави полковника Френсіса Чеснея (артист Віктор Вітушинський) у мундир типового англійського «боббі» - поліцейського та ще й з величезним шевроном сержанта на рукаві (не секрет, що навчені засиллям західного кінематографу наші глядачі сьогодні розрізняють шеврони англійських та американських полісменів краще, ніж погони українських міліціонерів). Можливо, це також відголосок фільму, в якому полісмени (вони вистежують переодягненого в Донну Розу Баббса Баберлея) присутні практично у кожній сцені. Так само не зрозумілим є рішення з гранатою, яку, розчарувавшись у «коханні» до «Донни Лючії», Френк Чесней кидає за куліси (читай: в сад). Залишається лишень здогадуватись, звідки така граната у дворецького (а саме він приніс боєприпас полковнику) та як відреагували б справжні англійські стражі порядку на вибух гранати у саду одного з помешкань законослухняних британців. Вочевидь, сцена з гранатою – це також калька з кінематографу, проте не із «Здрастуйте, я ваша тітка», а з іншої відомої радянської кінокомедії «Формула кохання», де програвши селянці у «городки», герой Олександра Абдулова Жакоб кидає гранату замість битки, отримавши її від свого колеги Маргадона (Семен Фарада).

Взагалі, говорячи про гру Віктора Вітушинського у ролі полковника Чеснея, слід відзначити, що він досить органічно справився з роллю закоханого романтика, яким його герой виявляється в другій половині вистави (коли зустрічає місіс Томсон, тобто справжню Донну Лючію), проте зі своєю природною м’якістю він дещо недотягнув до туповатого рубаки-служаки, яким його хотілося б (знову ж таки не без впливу кіностереотипу) бачити у цій ролі на початку.

Цікавим і оригінальним є режисерське рішення із автомобілем судді Спетлайга та спідницею Кітті – його вихованки. Ця деталь туалету суттєво видовжується при появі суворого опікуна дівчини. Зрештою, вся гра акторки Ольги Качмарик-Комановської в ролі Кітті була досить цікавою і органічною, як, власне, і її «колеги» - племінниці судді Спетлайга Енні.

Окремо слід відзначити граційний і сповнений аристократичної гідності образ місіс Томпсон – справжньої Донни Лючії, досить яскраво відтворений заслуженою артисткою України Жанною Добряк-Готвянською та класичного англійського дворецького Брасета, роль якого чудово, можна сказати в кращих традиціях конандойлівського Беррімора, виконав артист Станіслав Білий.

Загалом, навіть не зважаючи на той факт, що «дух» фільму «Здрастуйте, я ваша тітка» був присутній всюди: в декораціях (чого варті хоча б білі решітчасті ширми?), грі більшості акторів ба навіть у наведеній вже сакраментальній фразі про мавп і бабуїнів (поговорюють, що в оригінальному варіанті вона звучить «Я тітонька Чарлі із Бразилії, звідки привозять горіхи», а замінити горіхи на мавп придумав кінорежисер Віктор Тітов), не зважаючи на помилки у репліках акторів (як-от: Енні в одному з діалогів назвала Чарлі Вайкема містером Чеснеєм, а полковник Чесней, представляючи місіс Томсон-Донну Лючію іншим гостя, назвав її чомусь місіс Сміт) все ж вистава вийшла цікавою, веселою і дотепною, змусивши до сліз реготати навіть найбільших скептиків і театральних критиків. А глядацький сміх там, де грають комедію, як відомо, - то найвища оцінка грі акторів. Побільше б таких вистав. І геть усі стереотипи…