Лідія Підвисоцька: Що я люблю, те вже люблю навіки

Мені випадково (як і все важливе у житті — це для нас нібито випадкове) потрапила до рук поема «Підніжжя». Нічого не знаючи про автора, почала її читати. Не вірите, що про кохання можна написати не так, як уже писали?

Я читала про почуття жінки, котра була наче біля «підніжжя» свого коханого, котрий і не здогадувався про це. Але її кохання було для нього непомітною та найнадійнішою основою його життя і творчості. А він для неї був її життям.

Коли здіймався в славі на вершину,
Коли партер у захваті ревів,
Вона стояла тихо на колінах
І піднімала руки у мольбі.

Світ чарували мелодійні звуки,
Світ поглинав ту музику сумну,
А до небес тяглись безсилі руки,
Благаючи лиш прощення йому!

Лише за нього небеса просила
Про визнання прийдешніх поколінь.
Вбачала в ньому генія і сина,
Сама ж була — його покірна тінь.

Автором поеми, яка мене зачарувала, є Лідія Підвисоцька. ім’я не надто відоме. Тож мені закортіло дізнатися про неї більше. Живе в івано-Франківську. інженер за фахом, майже 25 років пропрацювала у будівництві, аж до страшної хвороби, яка прикувала енергійну і сповнену життєвих сил жінку до ліжка. Тоді й узялася серйозно за писання. Тяжка хвороба не позбавила оптимізму, сили духу, любові до людей, вдячності за життя і почуття гумору. Саме це відчувається у її творах і відповідях на запитання.

— Що спонукало написати поему «Підніжжя»? Щось особисте?

— Швидше ні, як так. Події не стосувалися мене особисто, але відбувалися на моїх очах. У житті, звісно, все було не так, як у поемі. Не було насправді композитора, Марії, органіста. Герої — вигадані. Я взяла з життя тільки епізоди. Зрада, невдячність, байдужість мене завжди глибоко ранили.

«Бійтесь байдужих! — закликав Бруно Ясінський у своїй книжці «Змова байдужих», — вони не вбивають і не зраджують, та лише за їх мовчазною згодою існують на землі вбивство і зрада». І їх справді варто боятися! Байдужа людина — це бездушний робот, до якого неможливо достукатись.

— А можна про особисте? Що є у вашому творчому доробку? Чим знані?

— Якщо можна так висловитися, то я заявила світові про свою творчість двома поетичними збірками «Сніжинки на папері» та «Стукіт коліс», поемою «Підніжжя». За двотомник «Драматичні твори», який видало видавництво «ІМСТА», отримала звання лауреата премії ім. Марійки Підгірянки. Друкувалася в обласній періодиці, у журналах «Перевал», «Жінка». Мої вірші є у читанці «Рідний край» з позакласного читання для початкових класів, виданої в івано-Франківську. Незабаром у видавництві «Симфонія форте» побачить світ збірка гуморесок «Хоч смійся, хоч плач», готую до видання збірку віршів «Симфонія дощу» та прозові твори.

Проте річ не у визнанні. Я не намагаюсь, щоб моє ім’я здобуло визнання, не прагну популярності, слави. Збірник прозових творів планую видати взагалі під псевдонімом. Я лише хочу, щоб мої твори стали потрібними людям, якоюсь мірою допомогли їм зрозуміти себе, хочу своєю творчістю достукатись до людських сердець.

— Ваші твори — крик душі і серця чи співпереживання життю інших людей?

— Усього потроху... Наприклад, розділ «Голгофа» у збірці «Сніжинки на папері» можна назвати криком душі, бо написаний він у найтяжчий період мого життя. А ось повість «Вінок з водяних лілій» — це вже співпереживання чужому болю. Часто в них вигадане переплітається з дійсністю, з подіями, що відбулися зі мною, з моїми знайомими. Багато в моїх творах роздумів, переживань за долю України. Особливо у ще не виданих - повісті «Політ в нікуди» та в поемі «іродове царство».

— Тема геніальності у творчості і ницості в духовному й емоційному житті — не нова. Що спонукало написати поему «Підніжжя»?

— Якраз, мабуть, те, що скільки існуватиме людство, стільки болітимуть сердечні рани від людської ницості, підлості, невдячності, підступності, стільки вражатиме нас майстерність митців, геніальність служителів муз. Мене всі запитують: «Чому така поема? Звідки така тематика?». А я не маю відповіді... Лише знала, що повинна її написати! Може, це якась підказка згори. Не знаю...

— «Підніжжя» не має часової прив’язки. Теми кохання і самопожертви, служіння та зради — вічні. Що нового ви намагалися сказати своєю поемою?

— Коли я починаю писати, майже не задумуюсь над тим, що хочу сказати людям. Про це повинен сказати сам твір. Взагалі у мене таке враження, що пишу не сама, я тільки засіб у руках когось вищого. Часто мене щось будить вночі, наче штовхає і примушує сідати за комп’ютер. Слова і фрази народжуються самі, незалежно від моїх бажань. Так говорять багато митців, я в цьому не оригінальна. Не уявляю, як можна творити за заздалегідь складеними планами, з якоюсь певною метою. Творчість завжди спонтанна і непередбачувана. Ніколи не знаю, чим закінчиться твір. Не я веду своїх героїв, а вони — мене. І інколи таке витворяють, що мене шокують. Стосовно «Підніжжя», то справді події могли б відбутися де завгодно і коли завгодно. На мою думку, якраз цим вона і цікава.

Цікаво те, що я не хотіла її писати, кілька разів намагалася кинути, але поема виявилася сильнішою від мене. Не знаю, чому саме до мене прийшла така тема. Можливо, мені хотілось примусити людей задуматися над справжніми цінностями у житті.

— А які ваші особисті цінності та ідеали?

— Найбільше ціную розуміння, доброту, милосердя. Моїм ідеалом є мужність. Справжня мужність, коли людина заздалегідь знаючи, що не переможе, все ж бореться, бореться до кінця. Ніколи не треба впадати у відчай. Моя бабця колись мене вчила, що Бог ніколи не забирає чогось, не даючи іншого натомість. Треба думати не про втрати, а про той дар, яким наділив нас Творець, про чудовий світ. Після падіння обов’язково підводитись і йти далі!

— Твори пишуть для майбутнього... Як ви могли б чи хотіли б одним рядком, строфою записати своє життя?

— Одним рядком не змогла б... Хіба що, мабуть, рядком зі свого вірша: «Моє життя — простий ковток води»...

— Як, на вашу думку, людина може змусити заговорити совість чи жити гідно?

— Я не знаю, скільки за нас вирішено вище і скільки нам дано вирішувати самим. Але людина повинна намагатись і жити, і чинити гідно. Для того вона і послана на землю. І ще одне: людина не може жити лише для себе! Вона повинна жити для когось. Якщо їй немає для кого жити, вона просто помирає. Сенс життя в тому, щоб віддавати, а не в тому, щоб брати:

Віддати все. Аж до краплини,
Як мати віддає своїй дитині,
Нічого не прохаючи взамін...
Боронь вас Боже тільки брати —
По крихті все своє роздати,
Бо сенс життя, гадаю, тільки в тім!

— Життя в монастирі — втеча від світу, але не від себе. Що ви порадили б людям, котрі хочуть втекти від себе? Адже лише цим пояснюють епідемії алкоголізму, наркоманії, самогубств, бездумний перегляд телепередач...

— Від себе самого ще ніхто не втік. Таке — неможливе! Алкоголізм, наркоманія — ніяк не втеча від себе, а лише ілюзія втечі. Сам із собою кожен перебуває завжди. Самогубство — страшенний гріх. Гріх насамперед тому, що така людина не дожила на землі свій термін, призначений Творцем. Самогубці повстають проти Бога, що взагалі недопустимо. Переконана, що їм все-таки доведеться дожити відміряний термін, але вже в іншому тілі. Я вірю в переселення душ. Душа вічна, а тіло тлінне. Душа може міняти тіла так, як тіло міняє одяг. Тож самогубець не втече від себе. Так можуть думати лише ті, що не вірять у вічність душі, у її невмирущість. Не хочу сказати, що зневажаю самогубців. Щоб покінчити з життям, треба мати сміливість. Але знову виникає запитання: що потребує більшої сміливості? Фатальний жест одним порухом обірвати осоружне життя чи те, щоб залишитись жити і долати все, що тобі це життя посилає? Про це можна сперечатись до безконечності...

Щодо порад, то порадити не можна відразу всім. Немає універсальної поради, бо кожна людина індивідуальна, у кожного — свій особистий неповторний біль, своя особлива трагедія. Людину треба вислухали, зрозуміти, тобто ввійти в її шкіру і трохи в ній походити. Тоді можна щось радити. Але я майже ніколи не роздаю порад. Тільки можу сказати, як би я сама вчинила в аналогічній ситуації, а вже справа іншої людини, прислухатись до моїх слів, чи ні. Та й взагалі, відчути чужий біль майже неможливо, тому і не слід поспішати з порадами. Співпереживати разом із скривдженим — так, а щось радити, мабуть, не варто. А раптом нашкодиш?

— Може здатися, що у поемі кохання перемагає віру в Бога. Чому саме такий фінал? А яких принципів дотримуєтесь ви у житті?

— Я не бачу цього в поемі... Як може кохання перемогти віру в Бога, коли Бог і є сама любов? Без кохання, без любові немає віри. Фінал — фантастичний, символічний. В цьому випадку кущ калини — символ вічного життя. Але життя духовного! Земне життя не важливе!.. Про це говорять останні рядки поеми: «Пік і підніжжя... Долі у них — різні, Та все ж єднає всіх один кінець».

Але песимізму тут немає. Навпаки! І ще одне: мабуть, у цій поемі основне те, що самопожертва завжди безкорисна і не варто чекати винагороди за свої добрі вчинки, потрібно просто робити добро і не сподіватись особливої вдячності.

Мій основний принцип у житті, як у медика, хоч за фахом я інженер, — НЕ НАШКОДИТИ! Якщо не можеш допомогти, то принаймні вислухай, зрозумій!

Якщо не можеш творити Добро, то просто не чини зла! і ніколи нікого не осуджуй! Бо ніхто не відає, що його чекає, в яку ситуацію може потрапити сам. іншими словами: «Все зрозуміти, все простити...» Ці слова є основною ідеєю мого оповідання «Міст прощень». Бо прощення — той місток, по якому кожній людині, хоч би раз у житті, обов’язково доведеться переходити...

— І насамкінець — про себе.

— Запитання були всі такими серйозними, що я хотіла б розповісти про себе з гумором. Можна? Я — Лідія Підвисоцька, не впевнена, що професор Підвисоцький, іменем якого названа одна з київських вулиць, та полковник Підвисоцький, що боровся пліч-о-пліч із Северином Наливайком за визволення України від гніту Польщі, з мого родоводу, але щиро на те сподіваюсь. А от Кость Підвисоцький — режисер і актор Львівського театру «Руська бесіда» є моїм прямим «пращуром», про що свідчить неймовірна подібність до нього мого батька.

Я народилася в районному містечку Монастириську на Тернопіллі під знаком Лева, вплив якого відчуваю впродовж усього життя. Пам’ятаю, було це вночі, за вікном шуміла гроза. Удар грому мене перелякав, і я подумала, чи не повернутися назад, де так було добре, тепло і безпечно. Але мене без зайвих церемоній вхопили чиїсь шорсткі руки, сяк-так помили, зважили на медичних терезах, замотали у щось колюче і примусили жити в цьому холодному, жорстокому, але такому прекрасному світі.

Може, завдяки тому, що народилася в рік Змії, виявилася такою живучою. Багато разів стояла над прірвою смерті, все-таки виживала і продовжую жити до цього часу та мережити папір.

Нині не працюю. Інвалід першої групи. Мабуть, з відчаю взялася за перо. Не претендую на звання письменника. Вважаю себе тільки виконавцем волі Вищих небесних сил.

Моє життєве кредо: що я люблю, те вже люблю навіки.