Світло й тінь сільської «туріндустрії»

Живемо в таку епоху змін, що, скажімо, суперечливі тенденції в аграрно-туристичній сфері на Прикарпатті ще рясніші, ніж ті послуги, які надають у гостинних садибах, про що ми писали в матеріалі «Різнобарв’я зеленого туризму» в «Галичині» за 9 серпня.

Причому діапазон наших спостережень сягає полярних позначок. Чітко простежуються як суворі об’єктивні обставини у вигляді «не підйомних» для сільських господарів доріг чи непродуманих законодавчих ініціатив та урядових постанов, які обламують крила охочим пробувати свої сили в турбізнесі, так і захмарні наміри ентузіастів цього підприємництва, що дозволяють їм перестрибувати через перепони реалій і вже нині бачити себе в європейських умовах, максимально сприятливих для розгортання туристичної діяльності.

Чи не найдужче ці протилежності розходяться на Косівщині. Приміром, у самому райцентрі ми зіткнулися з доволі цікавим штрихом до ситуації. Серед окремих власників тутешніх садиб, які вже становлять певний соціальний прошарок, помітні сильні тяжіння до неформального гуртування. Вони допомагають один одному як у розміщенні туристів, так і в проведенні для них мандрів плаями, річками та інших відпочинкових заходів. А в підсумку разом рухають місцевий зелений туризм уперед і вгору.

Погодьтеся, що це рідкісне явище. Принаймні таких паралелей в інших районах не зафіксовано. Адже загалом галицькі ґазди — суворі індивідуалісти. Кожен займає-оберігає свою нішу й не залазить до чужої, і всі й далі живуть за принципом «ось поси моє!», оскільки колгоспна система, яка півстоліття панувала на наших теренах, так і не витравила з них цієї родової властивості. А тут такий феномен!.. Однак косівські унікуми об’єднуються не тільки тому, що, як мовиться, гуртом і батька легше бити, тобто розв’язувати проблеми, виживати й домагатись успіху і т. д., а й через те, що справді, як переконалися, дві голови — це завше ліпше, ніж одна. Адже в них виникає як мінімум удвоє більше ідей щодо розширення асортименту послуг, які можна й потрібно надавати охочим до розмаїтого відпочинку в горах. А ще разом і легше доходити до розуміння того, куди насамперед спрямувати свої потуги в організації чи то турсервісу чи дозвілля своїх гостей.

Не лише скітуринг по-косівськи...

— Ще з юності займаюся так званим активним туризмом, — розповідає, приміром, власник садиби «Панське» Ростислав МАРТИНЮК. — А потім це хобі виросло в бажання ділитися з іншими своїми захопленнями. Проводив екскурсії, водив людей у піші прогулянки горами, влаштовував для них і сплави Черемошем, і, як заведено казати, майстер-класи зі скелелазіння, й зимові подорожі, зокрема переходи на гірських лижах, і відвідини місцевих гончарів, ткачів, ліжникарів, різьбярів та інших майстрів народних промислів. Навіть тепер, коли став власником садиби, приймаю туристів, мені все одно більше подобається працювати з людьми у сфері активного відпочинку. Тож якщо в мене тимчасово й немає клієнтів, я заробляю на тому, що допомагаю своїм колегам, займаючи їхніх гостей чимось цікавим і корисним. Така співпраця між нами. А в цьому бізнесі інакше не можна. Якщо замкнутися в собі — нічого не вийде.

Взагалі, ми не сидимо, чекаючи, коли хтось прибуде. А намагаємося робити такі справи, щоби до нас їхали. Скажімо, останнім із відомих заходів у цьому ключі став проведений на громадських засадах фестиваль автентичного одягу «Лудинє-фест», організаторами і ведучими якого були власники садиб. По-друге, в рамках «Велокраїни» організовуємо аналогічний, але свій, самобутній, проект «ВелоКосів». Самі їздимо наявними веломаршрутами чи напрацьовуємо нові, а їхні описи викладаємо в інтернеті, аби туристи мали уяву, з чим саме зіткнуться, обираючи наші послуги з роверних мандрів. Працюємо над тим, щоби записати джіпіес-треки з картами всіх наших маршрутів і викласти їх у глобальній мережі.

Навіть спільно будуємо методом толоки даунхільну трасу для швидкісного спуску з гори. Фрірайдерам з Одеси, які недавно мандрували відомим «Карпатським кільцем» і затрималися в Косові не на день, як передбачено програмою маршруту, а на два, дуже сподобалася ця траса. Вони залишили свої схвальні відзиви на нашому сайті (www. velokosiv.if.ua — В. М.) й зацікавилися можливістю приїжджати до нас на тренувальні збори. Плануємо проводити тут і різного виду змагання.

Взагалі, працюємо над утіленням у життя низки задуманих нами комплексних програм роботи з туристами. Скажімо, налагодили співпрацю з туроператорами з Києва та деяких обласних центрів, котрі зустрічатимуть групи туристів, які прибуватимуть до столиці, відправлятимуть їх на екскурсії до Кам’янця-Подільського, Хотина, Чернівців. Там з ними працюватимуть місцеві фахівці, які потім «переадресовуватимуть» їх до нас. А з Косова вони після активного гірського відпочинку, в організацію якого, повірте, ми вкладаємо душу, відбуватимуть до Львова, де відпочиватимуть за іншою програмою і звідки вирушатимуть до Києва. Ось такий коловий тур ми зініціювали й запускаємо в дію. і слава Богу, що це вдалось. Адже не тільки власники наших садиб будуть зайняті в цій справі, а й чимало інших людей матимуть роботу.

В організації ж зимового туризму останнім часом схиляємося до проведення гірських переходів на так званих скітурах, норвезьких лижах. Це спеціальні підбиті шерстю, тобто з наклеєними шкірами знизу, снігоходи. На них легко долати гірські підйоми — вони не зісковзують назад. Оскільки ж їх обладнано ще й своєрідними гаками на кшталт «кішок» електромонтерів, то видиратися нагору можна й обледенілими схилами. Діставшись вершин, знімають ті пристосування й безперешкодно з’їжджають униз.

Колись, у часи СРСР часто прибалти ходили зимовими Карпатами на схожих лижах, які називалися «бескидами». А минулої зими поляки на скітурах долали всю Чорногору за день, тоді як наші туристи на звичайних гірських лижах заледве виходили за той же час на гору Піп-Іван. В Європі це модне віяння охоплює вже третину шанувальників зимового відпочинку в горах. Та й серед українських гірськолижників така екзотика набуває популярності. Тим більше, що Карпати, як ніякі інші гори, дуже добре підходять для цього. Тому й хочемо прив’язати цю новацію до Косова. Плануємо, отже, організовувати скітуринги косівськими присілками від околиць райцентру до Писаного Каменя зі спуском у долину Черемоша. Довжина такого переходу сягатиме під 30 км...

Ентузіасти екологічно чистої перспективи

Могли б косівські професіонали з зеленого туризму й катання на гірських лижах організовувати, але для облаштування відповідних трас їм потрібні інвестиції. А от щодо налагодження прокату «Буранів» та снігоходів інших марок чи квадроциклів, на що, звісно, теж є попит, господарі мають сумніви. З одного боку, таку техніку потрібно реєструвати. Крім того, довкіл райцентру — заповідні угіддя, тож надання цих послуг потрібно узгоджувати з керівництвом місцевого природного парку. А ще в такому ризикованому сервісі техніка безпеки має бути на чільному місці. Однак загал туристів воліє не дотримуватися найелементарніших правил, кажуть господарі. Їм, як мовиться, море по коліна — лиш дай покататися. Причому їздити хочуть самі, без інструкторів.

Та головне — ті, хто полюбляє прогулянки на квадроциклах, зазвичай не шанують природу, часто з’їжджають з траси і в пошуках нових вражень дають газу цілиною. А за такої їзди, коли, як правило, різко рушають і так само гальмують, круто повертають і т.п., колеса потужної техніки не те що сніг перемелюють, а й трав’яний покрив зривають і роблять колії у ґрунті. Ті пошкодження довкілля потім довго «загоюються». Та найчастіше відтак на таких місцях розвивається ерозія, яку вже потім ніяк не спинити.

Та все-таки зелений туризм — бізнес сезонний. Гостюють у горах лише переважно взимку кілька тижнів та в липні-серпні. Чи вигідно ним займатися та ще й вкладати чималі кошти в різні преференції для відпочивальників?

— Нас часто запитують, чи ми вже «відбили» гроші, вкладені в будівництво садиб з усіма зручностями, — відповідає знайомий читачам «Галичини» власник садиби «У Люльки» Олександр Люлька, який взявся за це підприємництво ще 2006 року. — Та я завше кажу на це, що ми витратили стартовий капітал не для того, аби тепер просто повертати його. Який у тім сенс? Ліпше було тоді виїхати з тією доволі таки великою сумою на руках, скажімо, до Іспанії чи іншої країни на постійне проживання і там жити-поживати собі, як мовиться, на втіху. Тих грошей не забракло б. Або ж можна було покласти їх на депозит у банку й жити лише на відсотки навіть у Єгипті, чи деінде, а то й в Україні, причому не гірше, ніж за кордоном, і без жодного клопоту. Та ми вклали кошти в турбізнес, бо скажіть, чим іще можна зайнятися в Карпатах, живучи серед такої краси? Ми взялися за розвиток туризму в краї з тим, аби й самим прожити цікаво і змістовно, і своїм дітям зоставити у спадщину добру справу для людей, яку треба продовжувати, чи принаймні, залишили їм сферу докладання зусиль, місце зайнятості не тільки для них, тобто подбали про перспективу і власних родин, і рідної землі зрештою.

Усе повертається на круги своя?

Неважко пересвідчитися, що в діяльності цих косівських ентузіастів вимальовується лице майбутнього зеленого туризму в нашому краї, своєрідний еталон цієї галузі, на який згодом рівнятимуться в інших районах. Однак прикладів такої активної позиції господарів у суспільному житті ще вкрай мало. Натомість не бракує «взірців» інертності. Навіть на тій же Косівщині, де ще в середині 90-х років минулого століття започаткували рух за розвиток туризму на селі, спостерігається певне збайдужіння. і, може, й тому, що один із перших в області туристичних інформаційних центрів, який у головному місті району відкрили ще 2003 року, нині не працює...

— На тренінгах, які ми влаштовуємо, — розповідає голова Косівської районної туристичної асоціації «Гуцулія» Оксана ДОВГУН, — постійно бувають власники до двох десятків садиб. Хоча офіційно зареєстровано півсотні фізичних осіб-підприємців, та ведуть туристичну діяльність, звісно, може, 100 чи й 200 господарів. Правда, гостей у них малувато. Щоб їх було більше, потрібно жвавіше рекламувати свої послуги. Ще 15 років тому, коли ми їздили селами й агітували косівчан за відродження району як відпочинкового краю, куди свого часу приїжджали з усієї Європи, то видавали рекламні буклети для підтримки місцевих першопроходців зеленого туризму. Зрештою, й донедавна ми займалися цим за сприяння і обласної організації Спілки сприяння розвиткові сільського зеленого туризму в Україні, і кредитної спілки «Косівська», яку очолюю. Проте якщо раніше наші селяни бралися з великим ентузіазмом за ту справу, то нині він трохи вичах. Сподівалися ж на підтримку влади, та коли побачили, що здаватися можна лише на свої сили, то одні вдалися самотужки за промоції власних можливостей — добре, що з’явився інтернет, де можна викласти свої пропозиції, інші збайдужіли й пасивно очікують на відпочивальників, або ж уже й не чекають. Словом, кожен діє на свій страх і ризик. Нам би сконсолідувати всіх, переконати, щоби працювали активніше й гуртом. Але цьогорічні податкові новації нейтралізують наші наміри...

— Взагалі, в сільському туризмі складається тривожна ситуація, — додає голова обласної організації Спілки сприяння розвиткові сільського зеленого туризму в Україні Павло ГОРІШЕВСЬКИЙ. — Окремі господарі виходять з цього бізнесу. Проблема в тому, що ті з них, що працюють як суб’єкти підприємницької діяльності (СПД), змушені сплачувати щомісяця не тільки податок, що наразі не дуже високий, а й запроваджений цього року єдиний соціальний внесок, розмір якого сягає в середньому за 300 грн. Для власника садиби, котрий нерегулярно приймає туристів, відраховувати повсякчас по кількасот гривень занадто обтяжливо. Адже й без того нелегко перебувати в ролі СПД. Чого лише варті для наших селян, приміром, необхідність вести бухгалтерський облік, що потребує кваліфікованого фахівця, чи обов’язок регулярно звітувати про свою діяльність? З другого боку, не просто звикнути й до того, що хоч більшу частину року туристів немає, а податкові й соціальні відрахування мусиш здійснювати постійно. Така психологія в наших людей.

Тенденція ще не масова, але почалося... Відмовляються переважно люди, яких можна називати справдешніми сільськими господарями, бо вони виросли й живуть у селі. Натомість ті, хто приїхав і понабудовував у Яремчі, біля ГК «Буковель» чи в інших перспективних туристичних зонах котеджі і займається, по суті, не так зеленим туризмом, як малим готельним бізнесом, наразі не думають відмовлятися від цього заняття. Перепоною ці податкові новації слугують лише для тих, хто ще не поставив на комерційний конвеєр свою, так би мовити, допоміжну діяльність з надання туристичних послуг на селі. Їм і справді доводиться важкувато. Тим-то не всі витримують... Шкода, звісно. Ми стільки часу й зусиль доклали, щоб налагодити у гірській глибинці цивілізований зелений бізнес, навіть за минуле десятиліття трохи вдалося витягти селян, охочих розгортати туризм, на світ Божий. А тепер їм вигідніше знову іти «в тінь», тобто й далі займатися туризмом по-дилетантськи замість того, щоби вибудовувати цей бізнес на професійній основі. Словом, усе мовби повертається на круги своя...

З понад тисячі прикарпатських сільських господарів, які надають нині туристичні послуги, менше третини зареєстровані як фізичні особи-підприємці. Решта ж працює на основі законодавства про особисте селянське господарство, куди останньої миті перед його прийняттям активістам Спілки сприяння розвиткові сільського зеленого туризму вдалося внести відповідну пропозицію-поправку. Та якби ці одноосібники стали на підприємницькі рейки, то не лише мали б більший зиск, а й посприяли б у зайнятості людей на селі, кажуть експерти. Адже згідно з дослідженнями Всесвітньої туристичної організації, коли господар приймає хоча б одного відпочивальника, то цим забезпечує роботою ще дев’ятьох односельців: один продасть гостеві сувенір, другий нагодує екзотичною стравою, третій проведе екскурсію тощо.

З другого боку, підприємці, які відчули смак від самостійного заробляння грошей, не тратять їх абияк, а вкладають у розбудову чи впорядкування садиби, тобто відчувають потяг до розширення бізнесу і вдосконалення послуг. По-третє, вони сплачують податки і внески. Словом, їхня діяльність вкрай потрібна для економіки села, району, області. Тож у розвиткові зеленого туризму теоретично мали б бути зацікавлені всі — від самого селянина до урядовців і глави держави. Натомість у нашій державі панує політика, за якої податкові преференції отримує лише великий бізнес. Приміром, готелі, які виконають вимоги щодо сертифікації та категоризації, звільняють від оподаткування. А сільську садибу, господареві якої держава нічим не допомагає — ні пільг не дає, як годилось би, ні навіть дороги неспроможна впорядкувати, вона обкладає податками. Явний перегин і аж ніяк не на користь українському загалові. Якщо на владному Олімпі не схаменуться й не дадуть «зелену вулицю» сільським садибам, то господарів, які почнуть покидати зелений туризм, катастрофічно побільшає.