друкувати


Пана пізнаєш по фіякру, а село по вишивці, кажуть у Косові

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2011-07-18 11:30:00

Пана пізнаєш по фіякру, а село по вишивці, кажуть у Косові. Те, що фестиваль етнічного гуцульського одягу "Лудинє-фест" вперше відбувся саме у цьому містечку, виглядає цілком закономірним. Таких багатих колекцій давнього етно-одягу, як у косівських музеях, важко побачити десь інде, а Косівський інститут декоративного та прикладного мистецтва вважається одним з найважливіших осередків сучасної етно-моди.

У співпраці музейників і дизайнерів народився фестиваль цілком нового рівня, який розважав, навчаючи, показуючи, оповідаючи. Історія гуцульської моди від ХІХ століття до сьогодення не стала нудною лекцією. Побувавши на "Лудинє-фест", запевняємо: таке раз у житті варто бачити кожному українцю.

На "Лудинє-фест" дуже красномовно і просто продемонстрували те, що називається живою історією. Лудинє - це по-гуцульськи святковий одяг. Виявляється, що достатньо лише змінити кут зору, щоб ефект від побаченого став разючим. Музей сам вийшов в люди. На невеличкому подіумі на центральній площі Косова розгорнувся модний показ, який у кілька етапів продемонстрував розвиток та трансформацію гуцульської моди. Показ розпочався моделями давнього автентичного одягу із колекції музею Михайла та Романи Струтинських.

Подружжя колекціонерів усі свої експонати дарує місту, в якому живе. Відвідини музею Струтинських у Косові майже як практичне заняття з історії: кожного експоната можна торкатися, одяг можна приміряти на себе. "Коли люди одягають цей давній одяг, у них наче душі розцвітають, вони добрішають і стають, як діти", - каже Романа Струтинська. Ще одна втіха для відвідувачів - ткацький верстат, за яким можна самому відчути дійство створення тканини. "До нас привозять дітей з Великої України, і їх від цього верстата неможливо відірвати", - зауважує пані Романа.

Одяг, який демонструвався на Косівському подіумі, подружжя Струтинських збирає вже понад 50 років. Щось купують на ринках, щось люди приносять. На «Лудинє-фест» частина колекції презентувалася вперше. Окрім старовинного гуцульського вбрання показали одяг лемків, бойків, покутян, подолян та буковинців. Ведучі розповідали про кожну модель, наголошуючи на особливостях строю кожної етнічної групи.

"Гуцулів вирізняє особлива любов до краси. Вони без краси не можуть жити, бо вона у них йде від серця. А краси не буває без мудрості", - підсумовує Романа Струтинська. Людина в силу своєї мудрості творила красу, бо до цього спонукало життя. Хіба не мудрим, каже, є гуцульський головний убір для старих жінок? Пані Романа спеціально для фестивалю пов'язала на голові велику хустку так, як це робили старі гуцулки. За широкими складками тканини майже не роздивитися обличчя - раніше не було косметики і, щоб приховати зморшки, на лице насувалася хустка з багатьма тороками.

Навіть наймолодші гуцулки не мали права ходити з розпущеним непокритим волоссям. "Вийти в люди без хустки вважалося недопустимим. Жінок без хустки називали на Гуцульщині розпусними", - розповідає викладач Косівського інституту Ганна Фартушинська, яка разом з колегою Богданом Петричуком демонструвала на моделях щоденні гуцульські зачіски, обряд заплітання молодої та створення шлюбного вінка. І в будні, і в святкові дні дівчата запліталися в дві коси. У волосся впліталася уплітка, яка складається з червоних смужечок. Косичку заплітали в калачик.

Надзвичайно колоритним дійством на Гуцульщині було створення весільного вінка. "Найважливішим елементом у княгині, тобто нареченої, на Гуцульщині вважалася корона, яку називали дівоцьким, або шлюбним, вінком. Корона шилася в четвер до сходу сонця. Збиралося багато жінок, під їх спів хресна шила вінок, щоб пара гарно жила. Не можна було шити вінок вагітній жінці, розлученій або вдові. Вінок шиється з червоного сукна. Береться довга нитка. Шиється двома голками, при цьому не можна розривати нитку. У фольгу замотується невеличкий зубок часнику, який обмотують листочками барвінку і обклеюють медом. Дійство треба було закінчити до заходу сонця. В суботу одягали на наречену шлюбний вінок. Перший раз заплітали дівчину в дві коси. В коси вставляли мушлі і ґудзики, обплітали червоними нитками. З коси складали калачик у вигляді сонечка або вінка. Над чолом чіпляли мосяжне чільце з висюльками, яке захищало наречену від вроків. Над чільцем кольорові нитки - ворічки, щоб захистити всі 7 центрів, які є в людини. На ворічки чіпляють китички і в центрі корони пришивають вінок. Лише після цього відправляли молоду до шлюбу.

Ще один ексклюзив - зав'язування перемітки від Богдана Петричука. Попри те, що перемітка була найважливішим елементом головного убору заміжніх гуцулок, сьогодні навіть горянки, яким по 60-70 років, не завжди знають, що це так. Кажуть, що то якийсь рушник", - розповідає Богдан, показуючи, як з вузької смужки тканини народжується колоритний головний убір. Технологію пов'язування він відтворив зі старих фотографій 20-х років минулого століття. Перше пов'язування перемітки відбувалося на весіллі. Заможні ґазди підкреслювали своє багатство ще й хусткою, яку пов'язували поверх перемітки.

Покази одягу та головних уборів поєднувалися з виступами троїстих музик та фольклорних колективів різних сіл. 7 липня Косів не лише тішився "Лудинє-фестом", але й святкував День міста та Храмове свято. А на храм традиційно сходяться гуцули з сусідніх сіл. "Гості храмові хочуть показати себе у розмаїті традиційного одягу свого села, ніби закликаючи: оце гонорові дівки з Соколівки, а це статечні ґазди із старого Косова, а ми Космацькі, нас відразу видко", - зустрічав на сцені сільські делегації Косівський голова Микола Фокшей, який і організував "Лудинє-фест". Голова частував храмівників з Кобак, Прокурави, Брустурів, Рожнева, Космача та Яворова і приймав подарунки, а гості розповідали про звичаї свого села та одяг, у якому прибули. "Ще 1880 року ця сорочечка до шлюбу ходила, видите, які дрібонькі плечика? Не кольорове, не яскраве, а темненьке, скромненьке", - оповідала бабця із Кобак. Храмівники співали своїх пісень і, як уміли, забавляли гостей фестивалю.

На заклик організаторів фестивалю прийти в автентичному одязі відгукнулося доволі багато гостей. Яскрава, колоритна публіка у вишиваних строях розвіювала стереотип про те, що народний одяг годиться лише для музеїв. «Ми так завжди одягаємося до церкви та на великі свята», - запевняли сестри Ярослава Ткачук та Ксенія Сапрінячук, які приїхали зі Львова. На дівчатах дуже давнє вбрання. Як виявилося, навіть не з бабусиної, а з прапрабабусиної скрині. "Наш прапрадід був послом до австрійського сейму. Мешкав у Замагорі Верховинського району. Це була багата родина. Їх висилали в Сибір. Дідова мама здала дуже багато венеційського намиста у музей. Те, що ми знайшли тепер у скринях, - це вже залишки скарбів, які були сховані", - каже Ярослава Ткачук.

Унікальною частиною показу був міський ретро-одяг косівських панянок 20-50-х років минулого століття. Справжній модерн. Вже тоді косівчанки хотіли осучаснити народний одяг, зробити його модним і замовляли інтерпретації автентичних візерунків та силуетів тогочасним дизайнерам. Те, що було модним у Косові у 20-ті, сміливо можна носити у Франківську сьогодні. Таких креативних рішень нині бракує.

Чим живе сучасна гуцульська мода, демонстрували студенти Інституту прикладного та декоративного мистецтва. До сучасних інтерпретацій можна ставитися по-різному, але не можна заперечити, що вони вже також стали частиною історії, фіксацією автентичного стилю початку третього тисячоліття. Як розповіла Оксана Гордійчук, викладач кафедри декоративного мистецтва, сьогодні йдеться про збереження та розвиток традиції. Розвиток відбувається одночасно у багатьох напрямках через переосмислення, імпровізацію та трансформацію традиції. Тенденція єдина: сучасна гуцульська мода стає строгішою і лаконічнішою. На думку прихильників традиції, серед яких Романа Струтинська, сучасні інтерпретації часто позбавлені енергетики і є біднішими. Але мода є мода. Вона має здатність повертатися. От тільки стародавні вишивки не вічні. Це той випадок, коли треба спішити побачити.

Автор: Наталка ГОЛОМІДОВА
Джерело: Галицький Кореспондент