Столиця, загублена у Підкарпатті

Особливістю археології є те, що переважно всі ці рештки і фрагменти, викопані з землі, виглядають якось дуже невиразно порівняно з висновками, які роблять на підставі цього викопаного спеціалісти. Потрібно не тільки відповідних знань, але й достатньої уяви, щоби історичне сміття викликало розуміння давньої величі.

Але у Стільську - колишній столиці Білої Хорватії - уяві значно легше. Тут їй є на що спертися.

Допомагає передовсім простір, ландшафт. Невисокі старі гори і горби різної форми, виходи білих вапнякових порід майже на кожній складці рельєфу, поодинокі велетенські камені, перетворені у всілякі химери вітром і водою. У цьому закутку здається, що навколо порожньо і безлюдно, незважаючи на те, що відразу за фрагментом безлюдності виринає якесь поселення. Щоправда, тут вони настільки притискаються до лісистих горбів і оголених кам'яних порід, що самі виглядають частиною природного ландшафту. Посіченість, зім'ятість, фрагментарність - такі головні ознаки тутешнього простору. Коли виходиш на якийсь горб, бачиш те, що під цим горбом, і безсистемні ряди інших горбів. Коли ж перебуваєш внизу - між горбами, то опиняєшся у просторі, який нагадує приміщення чи щілину міської вулиці, або принаймні невеличку площу, оточену будівлями.

Тут нема нічого такого, що не було б звичайним - трава, каміння, дерева, річечки. Але не покидає відчуття, що тут надзвичайно гарно. Мабуть, справа у лініях. Правдоподібно, що саме така лінійність є оптимальною. Так само, як і пропорції простору - його ніби і небагато, але безконечність передається не панорамністю, а тим, що постійно усвідомлюєш можливість переходів з одного відділення до іншого. І розумієш, що це відчуття є власне тим, яке найбільше відповідає твоїм глибинним переконанням, як має виглядати земля.

Серед усього цього розсипу горбів і каменів піднімається одне масивне плато, наче призначене для того, щоби домінувати і щось на собі тримати. Якраз тут, на цьому узвишші, більше, ніж тисячу років тому була столиця Хорватської держави.

Історію Білих Хорватів можна було би сприймати як ще одну туманну абстракцію з найдавніших часів, яка, властиво, вже ніякого впливу на теперішній український народ не має. Але насправді це не так, бо якраз білохорватська теорія дає задовільне пояснення тому, що є очевидним і незрозумілим. Як так може бути, що один український народ все ж таки складається з двох різних частин, які настільки відрізняються у якихось найглибших ознаках?

Суть теорії зводиться до того, що Київ не був єдиним центром, який об'єднав навколо себе східнослов'янські племена. На західних - наших, підкарпатських - землях таким формотворчим утвором була слов'янська країна Біла Хорватія. Вже за часів Володимира ця країна потрапила у залежність до Київської держави, складовою якої пробула до занепаду Києва. У наступні століття західна і східна частини Русі проживали етапи то спільного, то зовсім іншого цивілізаційного досвіду. Відповідно, різною була інтенсивність міграції в обидва боки. Але в основі українського народу лежать дві окремі генетичні лінії. І саме ця генетика, а не культурно-цивілізаційні нашарування, є головною причиною іншості.

Довший час матеріалом для дослідження Білої Хорватії були поодинокі письмові згадки і порівняльний аналіз історії мов. Між іншим, якраз порівняльна лінгвістика вказує на те, що українська мова значно ближча до західнослов'янських, ніж до російської. Натомість основними історичними згадками про цю державу були «Про управління імперією» імператора Костянтина Багрянородного і «Повість минулих літ».

У 80-х роках у Верхньому Подністров'ї - власне на цій Бібрсько-Стільській височині - недалеко міста Миколаїв Львівської області розпочалися систематичні археологічні розкопи. Керівником цієї експедиції був Орест Корчинський, який досі є головною персоною у тривалій історії відкриття сенсаційного городища.

Територія досліджень займає 200 квадратних кілометрів. За багато років Орест Корчинський находив тут десятки тисяч кілометрів. Розкопи на плато над Стільським виявили сліди велетенського, як на ті часи міста. Його площа - 250 гектарів - у 25 разів перевищувала площу давнього Києва. На цьому місці було знайдено сліди потужних укріплень - довжина оборонних стін сягала 10 кілометрів. Дуже цікавим виявом тогочасної думки був канал, який вів від Дністра до столиці і мав протяжність 11 кілометрів.

Недалеко від замкової гори, під якою був порт, можна побачити досить впізнавані сліди кількох дамб і гребель, які утворювали ступеневу систему водного шляху. Висота і могутність цих насипів вражає і тепер. Можна собі уявити, скільки людей потрібно було для навіть для обслуговування транспорту каналом.

Орест Корчинський каже, що найбільше він був вражений тим, наскільки головна інформація тисячолітньої давності збереглася серед тутешніх людей, передаючись мінімальними дозами від покоління до покоління. Коли він розпочинав розкопи, один тутешній чоловік сказав йому, що у цьому місці знайдуть кузню. Сказав, що знає, бо йому казав дідо. Археологи справді знайшли рештки потужного плавильного осередку із запасами металу і палива. Подібно було і з «білою дорогою». Розкопуючи місце, яке мало таку назву, знайшли мощену кам'яним бруком дорогу, яка, мабуть, була одним з головних в'їздів до міста.

Довкола зниклого міста, на горбах серед лісів, знаходяться природні кам'яні пам'ятки, які були частково оброблені давніми хорватами і служили святилищами. Один з найцікавіших таких печерних храмів розташований на терасі схилу біля самого Миколаєва. У кам'яній стіні, яка виходить на поверхню, видовбано шість тунелів. Склепіння тунелів високі і чисті, сюди проникає світло. Всі паралельні тунелі пов'язані системою переходів. У стінах коридорів видовбані ніші. Недавно учені-фізики, яких запросив сюди Корчинський, встановили, що ці сполучені печери є джерелом магнітного випромінювання. Настільки відчутного, що, залежно від дозування, може бути цілющим або небезпечним. Останніми роками землю під горбом роздали під забудову. Тепер з колишнього храму видніються дахи і балкони приватних люксусових будинків. А майданчик перед печерами є, очевидно, улюбленим місцем для пікніків. Було би нічого, але з роками він перетворюється на немаленький смітник. Те, що час від часу волонтери з різних країн, які приїжджають сюди в археологічний літній табір, визбирують місцеве сміття, допомагає ненадовго.

Зрештою, проблеми ставлення до цієї знахідки є боліснішими, ніж проблеми продовження пошукових робіт. Найважливіше, що офіційні наукові інстанції України воліють замовчувати білохорватську тему. Особисті інтереси вельмиповажних істориків, які все своє життя поклали на розбудову теорії про Київ як єдиний виток східнослов'янської державності, стають важливішими від пошуку істини, якщо ця істина може похитнути їхню версію. Сучасна Українська держава - києвоцентрична - теж не надто зацікавлена у підсиленні наукової дискусії навколо білохорватського сліду в генезі Західної України.

Хоча у 2001 році територія довкола Стільського городища була оголошена заповідною, наразі нічого для підтвердження цього статусу не робиться. Добре, що тут принаймні не ведеться інтенсивної господарки. До того ж, археологічні роботи не ведуться, бо фінансування цього проекту припинено.

Орест Корчинський розповідає, що у сучасній Хорватії, яка шанує цей край, називаючи його прабатьківщиною, здивовані, наскільки байдуже ставляться в Україні до такого безцінного об'єкту. Тамтешні спеціалісти кажуть, що при бажанні заповідник можна було б перетворити на один з найцікавіших об'єктів пізнавального туризму. Тим більше, що за розрахунками археологів, під землею тут знаходиться величезна порожнина - лабіринт. Важко собі уявити, які історичні скарби можуть міститися у цих тунелях, які самі вже були б найатракційнішим місцем.

А поки що у цих місцях, які є дивовижною шпаркою у минуле, переживаєш відчуття іншого, не гіршого ґатунку. Спорідненість ландшафту з особливостями організації ментальності породжує переконання, що ти теж маєш власну прабатьківщину. І от тепер ти її бачиш, вона перед тобою. Ти є тут. І стає спокійніше і надійніше знати, що у твоєму світі існують чіткі сліди білих хорватів.