При живих дітях на схилі літ хворий батько став сиротою

Ми з Віктором Петровичем — жителем  Івано-Франківська, зустрілися не одразу — спочатку чоловік зателефонував до редакції, а відтак і я потурбував телефоном його самотність. Домовилися, що обов’язково завітаю: старенький чоловік розповів про те, що робить його дні нестерпними, — про самотність, від якої, як свічка, скапує кожен день його непритуленої батьківської старості. А насамкінець — по той бік слухавка гірко, по-чоловічому, заплакала...

Куркульський син

Вікна трикімнатного помешкання Віктора Петровича дивляться на міську набережну. Я не знаю, чи цей втомлений роками чоловік, якому минув 81, колись у своєму житті сповідався  чи  причащався. Але наша розмова засвідчила, що він готовий до сповіді і перед Богом.

Віктор Петрович — освітянин у минулому, випускник Львівського університету, свого часу викладав історію на Рівненщині, був директором школи на Львівщині. Дамоклів меч розкуркулених більшовиками батьків не тільки погнав Віктора Петровича — «сина ворогів народу з Кіровоградщини» — на Західну Україну, а й змусив, від страху,  придумати, що є  уродженцем Одещини. «Східняків, — каже чоловік, — на Львівщині менше чіпали у ті страшні часи. Але я добре пам’ятаю, як приходили у гуртожиток по місцевих хлопців.» А в 70-х роках з дружиною переїхав до Івано-Франківська. Життя і тут його родину закрутило. Син Вадим від жінки, з якою жив в обласному центрі, —  30-річний офіцер — через хворобу відійшов у потойбіччя  через три місяці після одруження. Тож онук, Андрій, який тепер з матір’ю (невісткою Наталкою) також живе в обласному центрі, народився вже сиротою, а діти — Олег і Тетяна від першого шлюбу — в Києві. Свого часу Віктор Петрович з дружиною оформили дарчі (спочатку були заповіти): частину квартири — внукові (до повноліття опікується мати), другу — доньці з Києва. Нині чоловік вважає, що така блага щирість  була  його великою помилкою...

— Ми з дружиною думали, що на старість матимемо до кого голови прихилити. Та не судилося. Нема вже сина Вадима і дружина відійшла. Таня, яка до оформлення дарчої клялася мені у доньчиній любові,  хіба раз на три місяці появляється. Ще гірша, ніж невістка Наталка, котра, живучи в Івано-Франківську, навіть внукові, Андрієві, який батька свого не бачив і якого я забирав з пологового будинку, заборонила відвідувати мене. Якось я зателефонував онукові, що мені дуже зле. Але прийшов не Андрій, а невістка. Запитала нервово, чому я внукові дзвонив. Я попросив подати  води, а вона гаркнула, що я і без води здохну. І пішла... Я смерті не боюся — хочу померти. Але гризе неспокій:  як засну, то й не знатиме ніхто, — втирає очі мій співрозмовник.

Марія

— Колись, як була ще сила, я любив вставати зранечку,  ходив за продуктами на базарчик вулицею Пулюя. Тепер уже з квартири не виходжу. Більше по лікарнях. Якось торік, пригадую, я повертався з продуктами і присів на лавочку перепочити. Підійшла до мене незнайома жіночка і запитала: «Може, вам допомогти?». Взяла мої сумки і принесла аж до будинку. Я подякував і довідався, що звати її Марією. Минуло кілька тижнів. Одного дня я відчув себе дуже нездоровим. Думаю, піду шукати Марію — ніби Бог мені підказав. І зранку я пішов на пошуки, — розповів Віктор Петрович про ту, зовсім чужу жінку...

Марія, на відміну від рідних дітей і внуків, за невеличку платню тепер час від часу навідується до нього, купує для хворого якісь продукти, прибирає в квартирі, і чоловік вдячний їй за доброту та чесність. Жінка навіть у відділення кардіології відвозила хворого і самотнього чоловіка. Віктор Петрович має пенсію тисячу гривень, оформив субсидію — за  комунальні послуги платить небагато, приблизно 80 гривень. Щомісяця витрачає по 200 гривень на продукти.

— А хто мене поховає? Є ж випадки, в лікарні розповідали, що тижнями померлих зберігають у морзі, бо нема кому з рідних ними заопікуватися, — бідкається мій співрозмовник. — Я звертався, щоб узяли до пансіонату для людей похилого віку. Кажуть, хай діти опікуються, то їх обов’язок. А для мене ця  старість дуже страшна. Я навіть смерті не боюся так, як  немічної самотності...

Онукова клятва

Віктор Петрович, ніби відчуваючи, що при живих дітях стане сиротою, у 2009 році уклав письмову клятву для онука Андрія. Ніби про любов за заповітом. У цьому родинному документі, написаному виразним дідовим почерком у двох примірниках (для діда й онука), зазначено, що онук до кінця свого життя зобов’язаний «пам’ятати доброзичливі і безкорисливі вчинки дідуся Віктора», «ніколи не забувати його щедрість», «відвідувати одинокого дідуся-інваліда і виконувати всі його прохання», «бути лагідним і чемним онуком», «гідно поховати дідуся». А дід, своєю чергою, заручився, що з великою вдячністю приймає онукову клятву та допомагатиме тому і надалі у житті, скільки матиме сил. Цю клятву Віктор Петрович завірив навіть своєю печаткою домовласника. Та чи можна родинну любов печатками гарантувати?

Я відчув, що Вікторові Петровичу, попри тілесну слабкість і недуги, дуже бракує міцності віри — людина, окрім людської,  потребує духовної опіки. «Будь ласка, хай прийде священик, — погодився чоловік. — Але щонайшвидше, бо не знаю, чи ще місяць проживу...» Тож я передумав нагадувати і дітям, і внукам Віктора Петровича, що вони, як і їх батько чи дідусь, також діти Божі на землі — діти Любові. За яку треба платити тільки любов’ю.  А заручився священичою обіцянкою про духовну опіку  у о. Володимира — пароха церкви Святої Покрови в мікрорайоні «Княгинин».

P.S. Ми свідомо не називали прізвищ наших героїв — навіть у своєму гіркому сирітстві Віктор Петрович не втратив надію на прозріння найрідніших йому людей.