Уляна Скальська є однією з найдавніших та найактивніших членів обласної «Просвіти»

Уляна Скальська є однією з найдавніших та найактивніших членів обласної «Просвіти», тепер вона член ради й правління, засновник відродженого  на Прикарпатті Союзу українок,  Асоціації колишніх станіславівських гімназистів, засновник «Жіночої громади», Клубу української інтелігенції  ім. Б. Лепкого, який очолює й досі. Лауреат премії ім. Марійки Підгірянки, нагороджена найвищою нагородою ВУТ «Просвіта» — «Будівничий України», медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», лауреат Всеукраїнської премії ім. братів Богдана і Левка Лепких, кавалер ордена Княгині Ольги III ст. Недавно пані Уляна зустріла свій 80-літній ювілей.

— Пані Уляно, нашим читачам не треба вас особливо представляти, та все ж розкажіть про своє родове коріння.

— Народилася я в родині священика-просвітянина о. Любомира Головацького і Наталії Казновської з роду Глібовицьких-Лепких. Дідусь Антоній Казновський був одружений із красунею Теодозією — старшою донькою Омеляна Глібовицького, рідного брата матері Богдана Лепкого. В селі Романівці біля Тернополя, де тато дістав свою першу парафію, жила Богданова сестра Олена, і з нею мої рідні підтримували тісні стосунки. До речі, мій батько, отець Любомир, також походив із давнього священицького роду Головацьких. За час душпастирської діяльності йому довелося змінити десять парафій, і скрізь він залишив по собі добрі спогади. Мене теж виховував у дусі глибокої побожності і національної свідомості.
 
Після закінчення Коломийської жіночої СШ №2 вступила на хімфак ЛДУ ім. І. Франка, де мала щастя навчатися під керівництвом видатного діяча науки, тоді асистента кафедри неорганічної хімії, а згодом  професора Богдана-Петра Крип’якевича,  всесвітньо відомого кристалохіміка. Він прищепив мені  захоплення науково-дослідницькою роботою, згодом, після закінчення університету допоміг перекваліфікуватися від здобутої спеціальності в університеті до призначеної за фахом — «фізико-хімічні властивості бурових промивних рідин». Завдяки тому я змогла, отримавши призначення  в нафтодобувну промисловість, не лише швидко оволодіти новою професією, організувати  лабораторію, наладнати роботу, а й брати участь у науково-промислових конференціях, висвітлювати цю діяльність в  науково-технічних журналах. Незважаючи на сімейні обставини — треба було виховувати двох малолітніх синів — 1970 року захистила кандидатську дисертацію, попри відсутність партквитка й неблагонадійну біографію. А була вже майже готова й докторська, але  ж без тієї «заповітної» книжечки захист докторської був примарний.

— Як розвивалася ваша кар’єра далі?

— Після захисту мене запросили на роботу в Москву у Всесоюзний інститут бурової техніки. Але їхати туди я не погодилась.  Згодом пропонували їхати в Харківський інститут газової промисловості, пропонували  посаду начальника лабораторії бурових розчинів. Попри великі перспективи й прекрасні умови праці, про які можна було тільки мріяти, я відмовилась, побоюючись, що мої сини-підлітки в тому всуціль зрусифікованому місті могли б зовсім змоскалитися.  Отож задовольнилася посадою керівника лабораторії бурових розчинів в Івано-Франківському відділенні Всесоюзного НДі бурової техніки, яку сама організувала. Там працювала 11 років — до 1989-го.

— Коли ви захопилися громадською діяльністю?

— Все почалося в 1989-му.  Рік працювала в культурно-науковому товаристві «Рух»,  водночас готувала матеріали до відродження Союзу українок, бо ж ціле життя до війни цим займалася моя матінка. Проклала, як кажуть, «надійну лижню», зібрала всю документацію, лекційний арсенал не тільки для цього першого в Галичині осередку, який заснувала 4 березня 1990 року, а й для осередків по всій Україні. Не всім це подобалось. Адже був ще Совєтський Союз. Але 1991-го мене обрали депутатом міської ради, а працюючи в комісії з освіти й науки, я доклала всіх можливих зусиль для відродження Першої української гімназії, де навчалися колись мої батько й мати. Це нам вдалось уже в 1992 році, і з того часу я була в опікунській раді цього закладу. Водночас готувала матеріали для створення Клубу інтелігенції, такого, як у Європі, такого, щоби українська інтелігенція могла гуртуватися й спілкуватися в приємному товаристві однодумців. Клуб справді став потужним осередком культурно-освітнього життя краю, завоював собі авторитет і визнання. Щоби лише коротко перерахувати все зроблене за 18 років, то вийде цілий каталог. Про це треба писати окремо.

1999 року разом із професором Р. Яремійчуком та незабутнім професором М. Шереметою заснували Івано-Франківський осередок НТШ.

Того ж року, вигравши грант канадського уряду, закупили оргтехніку, організували при Клубі ім. Богдана Лепкого видавничу групу «Грань». Отримавши за сприяння ОДА в безплатну оренду одну кімнату в агроінституті, а від НТШ — різограф, розпочали видавничу справу згідно з програмою Клубу — відродження втраченої за час півстолітнього лихоліття культурно-мистецької спадщини, передусім Богдана Лепкого, твори якого були суворо заборонені. Найважливіші з них: «Казка мойого життя», «Життєпис Тараса Шевченка», «Шевченкіана Б. Лепкого», «Франкіана Б. Лепкого», а також відновлена з фактичного забуття збірка поезій письменника кінця ХIХ ст. Марка Мурави (батько Богдана — о. Сильвестр Лепкий) «Книжка горя».  2007 року вперше в Україні нашими зусиллями видано збірник поем про гетьмана Івана Мазепу «Українська поетична мазепіана» досить великим накладом — дві тисячі примірників. Водночас підготовлено до друку другий том «Української поетичної мазепіани» — «Від Сосюри до наших днів», куди ввійшло 25 поем.

 Все це вимагало складного редакторського опрацювання, для чого треба було залучити доброго знавця старовинних правописів, відомого літературного редактора письменника Василя Ганущака. Потрібно було знаходити кошти, що було завжди важко, тому витрачала переважно власну наукову пенсію. Однак за десять років підготовлено до друку і видано, здебільшого вперше в Україні, 27 книжок і три ювілейні буклети, підготовлено до друку чотири солідні книги: «Прикарпатська лепкіана», «Шашкевичіана Б. Лепкого», «Слово о полку Ігоревім в перекладах  Б. Лепкого».

— Які ще маєте незреалізовані плани на найближче майбутнє?

— Ще  чекають свого видання потрібні нашій культурі цікаві напрацювання: другий і третій  томи мазепіани, твори Василя Пачовського, Марка Мурави.