«У Португалії я знайшла душевний спокій»

Вона йшла мокрою осінньою вулицею свого міста, обвішана думками, і моторошно, вже не вперше, робила в голові одні й ті ж невеселі підрахунки: куплених продуктів вистачить на тиждень, вдома є ще мішок картоплі, трішки муки, олії... До зарплати як-небудь дотягнемо. Але Дмитрикові необхідно купити теплу куртку, Максимкові — черевики. Де взяти гроші на ці речі?

І хоч Маргарита разом із чоловіком мали роботу в Україні (він — програміст Пенсійного фонду в місті, вона — економіст-програміст фінвідділу), але грошей хронічно бракувало навіть на найнеобхідніше. І якщо вона з чоловіком як-небудь зиму перебивалися, то дітям вони хотіли створити нормальні умови. Так далі тривати не могло...
 
У пошуках щастя

Янтарний берег Атлантичного океану. Ласкаве сонце. Розкішні пальми та пляжі. Захоплюючі екскурсії. Лагідний теплий вітерець. Кришталево чиста вода. Безхмарне небо і краса навкруги — це Португалія очима туриста.

Для емігрантів з України ця держава асоціюється передусім з тяжкою і виснажливою працею.

— Спочатку було дуже важко. Мені ніколи не доводилось фізично працювати, — згадує Маргарита. — Робота прибиральниці, праця з металом виснажували мене. Додому приходила втомленою. А дітям, як ви самі розумієте, необхідна мати: потрібно не тільки заробляти гроші, а й займатись вихованням синів.

Ця всепоглинаюча мета (виховання дітей) потім полонить Маргариту. Заради її реалізації наша героїня змінить свої попередні роботи на працю в ресторані. Однак робота в цьому закладі виявиться для крихітної жінки ще важчою.

— На мій погляд, — ділиться своїми роздумами Маргарита, — ніколи не варто забувати, що всі випробування, які нам посилає доля, тільки на користь. Я, наприклад, завжди вчуся на своїх помилках і стаю завдяки тій чи іншій ситуації, розумнішою.

...Після кількох років виснажливих пошуків нормальної роботи їй (як каже сама Маргарита) поталанило. Ось уже чимало літ вона працює на конвеєрі птахопереробної фабрики «Авігріл».

— Робота на конвеєрі, — розповідає М. Соловей, — порівняно з моєю працею в Україні, нелегка, але вона дозволяє моїй сім’ї нормально жити і не голодувати. Людина може творити тільки тоді, коли їй не доводиться думати про те, як знайти кусок хліба. Це по-перше. По-друге, тут, на фабриці, де працюють емігранти з України, Молдови, Росії, Бразилії, склалась дружня атмосфера: португальські майстри — педрейро — чудові спеціалісти, а колеги по роботі — доброзичливі люди.

Ким стала наша відмінниця

Безперечно, своїй державі (Україні) Маргарита Соловей, яка закінчила Харківський інститут радіоелектроніки за спеціальністю «прикладна математика» з відзнакою, могла б дуже знадобитися. Але вона тут, у Португалії, заробляє на життя для себе і своїх дітей. Завдяки заробленим у чужій країні коштам може не лише раз на рік відвідувати батьків на своїй Батьківщині, а й подорожувати. Не так давно Маргарита відвідала північну столицю Росії — м. Санкт-Петербург.

...Прогулюючись петербурзькими вулицями, Маргарита уважно розглядала пам’ятки архітектури на Неві. Раптом поруч різко загальмував автомобіль, обляпавши її брудною водою. Маргарита тільки відкрила рота, аби висловити дамі, яка випурхнула з автомобіля, все, що про неї думає, як застигла від несподіванки...

— Маргарито, ти? — вимовила незнайомка і міцно стиснула її в обіймах.
Це була Марія, подруга з інституту... Вони довго сиділи у невеликому, але затишному кафе на набережній Неви і згадували безтурботні студентські роки, ділилися своїми життєвими перемогами та невдачами. У цей день Маргариту наче прорвало. Вона давно не говорила так відверто. Розповідала про чоловіка, дітей, роботу в Португалії.

— На кого перетворилася наша відмінниця, найкраща випускниця курсу?! — ніяк не могла збагнути Марія вчинок своєї подруги. — Я б ніколи не змінила роботу за професією на фізичну працю. Хоч зробити правильний вибір інколи непросто, адже завжди доводиться чимось ризикувати. Напевно, ти вчинила правильно, адже турбота про дітей — головна мета в житті кожної української матері, однак, сподіваюсь, до своєї професійної діяльності колись повернешся. Цікаво, як тобі вдалося перебороти психологічний бар’єр переходу від інтелектуальної роботи до фізичної?

— У Португалії, — продовжує розмову Маргарита, — відсутні слов’янські стереотипи, мовляв, працювати на птахофабриці або в сільському господарстві непрестижно. Не замислююсь над тим, що робота на конвеєрі якось принижує професію інженера-математика. Найважливіше те, що у мене повноцінне життя і воно мені подобається. У цій далекій державі трудиться багато наших співвітчизників. На будовах, фабриках, заводах, у сільському господарстві, сфері послуг працюють українські інженери, вчителі, медики, колишні військовослужбовці... Прикро тільки, що Україні ми не потрібні...

— Діти виправдовують твої сподівання? — невпевнено запитала Марія.

— Пишаюсь ними. Старший син, Дмитро, закінчуючи сьомий клас португальської школи, став найкращим учнем. Його портрет є на шкільній дошці пошани. За відмінне навчання Дмитрові вручили почесний кубок, плеєр і традиційну португальську цеглу — символ побудови міцних знань. Від нього намагається не відставати і Максим.

Знаєш, Маріє, в португальських сім’ях у вихованні дітей є чудова риса: з раннього дитинства їх привчають до праці. Тут діти не вештаються вулицями, а допомагають батькам у роботі. Якщо в сім’ї є кафе — діти після школи працюють за стійкою, прибирають столи, миють посуд. Якщо є земля — допомагають вирощувати і збирати овочі, фрукти. Португальські діти знають ціну заробленим коштам. А чи знають українські діти, скільки коштує здоров’я їхніх батьків, які працюють за кордоном? Заради їх блага, освіти? Не знають, бо не були у шкірі батьків-заробітчан. Українське підростаюче покоління батьківської самопожертви навряд чи оцінює. У цьому ми самі винні. Створюємо тепличні умови для своїх чад. А це велика помилка. Не хочу, аби мої діти росли пристосуванцями, тому забрала їх із собою. Любов до праці — як розумової, так і фізичної — намагаюсь прищеплювати своїм синам. Наприклад, під час шкільних канікул Дмитро разом зі своїми друзями працював на збиранні фруктів і заробив за кілька тижнів непогані гроші. Усе, що йому було потрібно, зміг купити сам, а не випрошував гроші у батьків. Тож школу будемо закінчувати в Португалії. і якщо планку знань не опустимо нижче нинішнього рівня, будемо разом думати про вищу освіту.

— Ти мужня жінка, маєш велику силу волі. Не кожна мати може цим похвалитися, — підсумувала розмову Марія. — У чомусь навіть по-доброму тобі заздрю.

— Не перебільшуй, подруго! Таких, як я, в Португалії сотні, тисячі, у кожного своя життєва історія. Незабаром про них не лише писатимуть у газетах, а й зніматимуть художні фільми.

— Коли їдеш у свою Португалію?

— Через тиждень.

— Щасти тобі. Можливо, через кілька років нас знову доля зведе десь на Невському проспекті, в Києві чи на березі Атлантичного океану...

— Світ сьогодні тісний, усе можливе. Однак пообіцяй, що більше ніколи не обляпаєш мене брудною водою.

— Обіцяю, подруго!

— Agey!

— Бувай!