друкувати


Легше запалити свічку, ніж клясти темноту

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-07-22 02:15:29

Так мовив мудрий Конфуцій. Нині ці слова актуальні для нас як ніколи. Адже так часто нарікаємо на морок замість того, щоб просто взяти в руки сірника. Якщо б кожен з нас запалив свою свічку, уявіть, як сонячно стало б в Україні і світло — усім нам.

Історія, про яку хочемо розповісти, розпочалася не так давно. 1 лютого 2008 року у подружжя Володимира і Надії Марчуків з Косова з’явився на світ дуже бажаний синочок, якого назвали Володиком, на честь батька. Треба сказати, що малятко росте у багатодітній родині — Марчуки виховують п’ятеро нащадків. Але і для Володимира, і для Надії — це другий шлюб, а Володик став їхнім спільним синочком.

З першого дня свого народження малятко купалося у безмежній любові і достатку — батьки «бізнесують» уже 15 років, живуть заможно. Але біді однаково, у які двері стукати. З’явилась вона і на порозі Марчуків. Володик ріс хворобливим, тож мамі часто доводилось навідуватись до дитячого відділення Косівської ЦРЛ, обстежувати дитину і перебувати з малюком на стаціонарному лікуванні. Після чергового візиту Марчуків авторитетний педіатр заслужений лікар України Олександр Степанченко порадив подружжю провести обстеження малюка в обласній лікарні, де є відповідне обладнання.

Можна уявити стан батьків, коли в Івано-Франківську їм пояснили, що у Володика — серйозна недуга, потрібна операція. Володимир і Надія кинулися рятувати наймолодшу дитину. Задіяли усі свої старі зв’язки, налагодили нові, провели ретельний «моніторинг» і потрапили аж у московську клініку, хірурги якої набили руку на таких операціях і роблять їх за допомогою лапароскопії, тобто нетравматично, без кардинального розтину грудної клітки чи живота.

Операція тривала три з половиною години і закінчилася успішно. Володикові полегшало, він помітно підріс, добре набирає вагу. Коли недуга відступила, батьки хлопчика згадали про свою обіцянку, яку дали собі й Богові ще в стінах Косівської лікарні.

— Окрема палата, куди ми помістили маленького Володика і його маму, — кутова, — розповіла завідувач дитячого відділення Косівської ЦРЛ Валентина Дяк. — Капітального ремонту в ній не проводили з 1983 року. Дах над палатою протікав, стіни вкривала цвіль, роз’їдав грибок, іноді здавалось, що вони рухаються. Крім того, тут було досить холодно.

Надія Марчук провела в лікарні не один день. Серце її розривалося від жалю до своєї дитини, у голові роїлися тривожні думки, а погляд щоразу впирався в облуплені й вологі стіни. Довіра до вітчизняної медицини від цього не зростала. Того дня, коли Володик лежав під черговою крапельницею, а Надія пакувала валізи, готуючись до поїздки на обстеження в обласну лікарню, жінка подумки молилась, аби Бог поміг маленькому одужати, а вони з чоловіком віддячать Йому — допоможуть Косівській лікарні.

Скільки таких обіцянок люди дають у критичних життєвих ситуаціях і забувають про них одразу ж по тому, як біда відступає. Але не про таких нині мова. Володимир Миколайович обіцяв допомогти і слова свого дотримав — відремонтував оту кутову кімнату, де перебували його дружина з сином. і не просто стіни побілив, а зробив добротний капітальний ремонт. До справи підійшов по-ґаздівськи. Найняв такого майстра, що після оглядин відремонтованої палати чимало людей запитували у медперсоналу координати цього умільця. Підприємець сам контролював і оплачував його роботу.

Володимир Миколайович навідувався до лікарні так часто, ніби на свою будову. Сам вибирав, купував і привозив будівельні матеріали, замовив і оплатив меблі, обладнав сучасний санвузол, купив телевізор, холодильник і навіть настільну лампу. Підприємець підрахував, що його обіцянка обійшлася йому в 42 тисячі гривень.

— Не шкода? Це ж велика сума? — запитую у подружжя.

— Не шкода, — кажуть не роздумуючи і цілком щиро. — Ми працюємо, наш бізнес, слава Богу, розвивається. А Бог казав, що треба ділитися. Найперше з тими, хто цього дуже потребує.

Володимир Марчук — цікава людина, і він вартий того, аби про нього розповісти не лише як про доброчинця. Йдеться про представника поки що дуже нечисленного класу — української буржуазії, тобто заможних людей. Не про олігархів, які розбагатіли завдяки «дерибану» державного майна чи експлуатуючи природні надра, а про просту підприємливу людину, яка вибилася в люди завдяки вродженій кмітливості, наполегливості й працелюбству. Такі, як Володимир Марчук, знають собі справжню ціну, не потребують соціальних подачок від держави, вони швидко позбуваються психології раба і відчувають себе справжніми господарями на своїй землі. Таких боялася комуністична система, тому жорстоко і послідовно нищила буржуазію як клас.

— Всі мені штиркають: «Багач, багач», — не стримує емоцій Володимир Марчук.

— А я ні в кого нічого не вкрав. Ті, хто так каже, не бачать, як я ночами їжджу, бо мені дня бракує. А не бачать, бо багато сплять. Я вдосвіта виходжу на вулицю — вони ще сплять, приїжджаю вночі додому — вони знову сплять. Маємо усвідомити: всі хочемо жити добре, але не хочемо працювати. У нас багато таких людей, які дбають лише про себе, не думають про розвиток нашої України, про наших дітей. Всі ми ходимо під Богом, та згадуємо про Нього лише тоді, коли біда підтискає, і забуваємо, коли все гаразд. Гроші — це сатана, сьогодні вони є, завтра немає. А Бог у серці завжди має бути, бо це найвища цінність. Треба виховувати дітей, щоб не росли егоїстами. У нас чекають, що хтось їм щось має дати. Ну хто має дати? Ми ж молода країна, самим треба допомагати її будувати...

Варто бодай раз побачити палату, яку капітально відремонтувало за свої кошти подружжя Марчуків, тоді розумієш, що підприємець не лукавить, говорить щиро.

— Вірю, що приклад Володимира Марчука буде «заразним», — каже завідувач відділення Валентина Дяк. — Сподіваюся, він покаже шлях до добрих справ іншим доброчинцям. Адже кожен із них може побачити: гроші мецената не зникли марно, їх не «проїли», а вклали у реальну справу, що приносить користь людям.

P.S. Варто зазначити, що за допомогою обласної та районної влади, місцевих доброчинців, завдяки активним зусиллям самих медиків уже відремонтовано другий поверх і завершується ремонт третього поверху дитячого відділення Косівської ЦРЛ. Нині хворі малюки перебувають і лікуються у комфортних умовах.

Автор: Аліса МУДРИЦЬКА
Джерело: Газета «Галичина»