Яке ж визначення більше підходить для сучасної України

Сучасне значення прикметника «віртуальний» походить від virtualis — можливий, такий, котрий може або повинен виявитися за певних умов (визначення спеціалістів-науковців). Не плутати з латинським virtus, яке римляни вживали для позначення таких якостей воїна, як мужність, доблесть, хоробрість, рішучість. Англійське virtue і сьогодні означає достоїнство, чесноту, хоробрість, мужність.
Яке ж визначення більше підходить для сучасної України, яка незабаром святкуватиме 19-ту річницю незалежності? Явно не друге, бо з самого початку пішла не тим шляхом, яким би треба було йти, яким пішли інші країни з СРСР і соцтабору. І не ті нею керували (про це багато написано і наговорено, тому й маємо те, що маємо).

Гляньмо на Конституцію України, на її найбільш значущі положення і простежмо, як вони діють. Стаття 1 говорить про те, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Але чи маємо ми демаркований кордон з Росією? Досі не маємо. І хто гарантує, що Росія для захисту тих, хто носить в кишені паспорт Росії разом з паспортом України, не перенесе лінію кордону на сотні кілометрів вглиб України і, використовуючи карти середньовіччя, де Україна позначена як колонія Росії, оголосить, що це її споконвічна «істінно русская» територія. Фантазія? Дай Боже, щоб нею і залишилася.

Читаємо далі: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).
А що ж маємо насправді? В Україні ті, хто при владі, створили систему свого самозбереження і самовідтворення з повною безвідповідальністю за свої дії. Хоч хтось відповів за той жахливий економічний стан, в якому опинилася основна маса населення України (78% проживає за межею бідності), за постійне пограбування людей шляхом девальвації гривні? Ніхто, бо можновладці відгородилися від відповідальності недоторканністю та спущеними на гальмах законопроектами, які вимагали декларування джерел своїх доходів і витрат. Про гарантії ж охорони здоров’я нічого й говорити — маємо «безкоштовну медицину». Що це таке, знає кожен українець. Стаття 4 проголошує єдине громадянство. Громадян яких тільки країн, котрі мають, крім громадянства України, і друге, і третє і.., в нас немає. І що цікаво — чиновники, які мали б виявляти  порушення норми Конституції, неспроможні це зробити. А можливо, й самі є громадянами інших держав.

А от стаття 5: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»... Впливати на владу, починаючи від сільської ради і закінчуючи Верховною Радою України, практично неможливо. Навіть на рівні сільради все частіше чуємо про голів, які гендлюють землею, намагаючись отримати кругленькі суми за незаконно відчужену власність громади, і дуже рідко попадаються при цьому. А Верховна Рада, окрім лобіювання інтересів грошових мішків, які забезпечили депутатам місця в ній, може й Україну продати, проголосувавши за входження її в союз із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Тепер усього можна чекати від неї.

Стаття 8 декларує «В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Не будемо говорити про ті неузгодженості, які є між окремими законами, інші недоречності, а подивимося на формування коаліції та уряду і рішення Конституційного Суду з цього питання. Принаймні раніше такого не було. А угода, яку підписали  В. Янукович і Д. Медведєв про продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі до 2042 року? (Видно, обидва збираються бути президентами до ста років?). А голосування за ратифікацію цієї угоди у ВРУ 27 квітня, яке інакше як фарсом назвати не можна. Дотримання цієї статті продемонстровано на найвищому рівні. Далі нікуди! А робиться це тому, що ніхто з посадових осіб не відповідає перед народом України за ті рішення, які вони приймають.

Депутати ВРУ, які безплатно чи за гроші забезпечують голосування десятками карточок, перетворили  процес прийняття законів у балаган, з якого сміється весь світ. Як тут не згадати недавню інформацію про депутата японського парламенту, який склав свій мандат, бо проголосував за іншого депутата всього один раз! А у нас десятки депутатів не відвідують або всі засідання, або їх більшість, за них голосують інші, а керівництво парламенту, як і президенти, підмахують прийняті в такий спосіб закони, і совість їх не мучить. Бо її, напевно, у них немає і ніколи не було. Покривають зловживання депутатів і не несуть за це ніякої відповідальності — ні правової, ні моральної.

Отаку-то маємо верховну владу і нижче!

"Державною мовою в Україні є українська мова", — звучить стаття 10. Як це зреалізовано в Україні — видно на всіх телеканалах, на знанні державної мови держслужбовцями, іншими працівниками владних структур, починаючи з низу до верху або з верху до низу. Найбільший талант з цього питання виявив Д. Табачник — нинішній міністр освіти і науки, який будь-якими шляхами хоче прокласти дорогу для другої державної мови (російської). Це ж обіцяв і В. Янукович у своїй виборчій програмі. Вже й голова Конституційного Суду почав давати інтерв’ю російською мовою, хоча донедавна офіційно виступав лише українською.

Стаття 11 декларує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Друга частина цієї статті виконується в нас аж занадто, а от щодо першої, то йде тотальний наступ на все національне — українське, у вищих ешелонах влади переважають представники некорінних націй, робиться все, щоб Україна втратила свою ідентичність. Чого доброго, знову можемо опинитися в слов’янському союзі під егідою Росії з казахстанським причепом!

Декларовано у нас і право «власності всіх громадян України на користування всіма природними ресурсами в межах території України» (ст. 13). Користуються ними найчастіше ті, хто має доступ до влади.

А чи є «основним національним багатством земля, що перебуває під особливою охороною держави» (ст.14)? Усі ЗМІ пишуть про «дерибан» землі. А скільки чиновників та інших посадовців погоріло на отриманні хабарів за виділення землі!
Стаття 15 забороняє цензуру. Згадаймо «темники» при Кучмі. Та й нині є така тенденція. Далеко ходити не треба — намагання затулити рота газеті «Експрес», приструнити «5-й канал».

Не менш декларовані статті 16 і 17. Якщо говорити про екологічну безпеку, то чого тільки варта ситуація в Калуші! Щось таке саме існує в багатьох інших містах і селах України. А захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, оборона України — чи можуть наші Збройні сили захистити нас від агресії? Не можуть! Щонайважливіші галузі України перебувають в руках іноземних компаній, банківська система все більше переходить в руки іноземного капіталу. А за інформаційну безпеку відповідає... лівієць за походженням, який не те що відповідної освіти, а взагалі не має вищої освіти.

Та ж 17 стаття забороняє на території України створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не пepeдбачених законом. А що ж тоді є різні російські козачі формування?

І остання частина цієї статті: «На території України не допускається розташування іноземних військових баз». А що тоді в нас розташовується в Севастополі?! і хто давав право Президентові  В. Януковичу топтати Конституцію, продовжуючи термін оренди. Але й це ще не все. Приміром, стаття 19 передбачає, «що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Маємо ж суцільні порушення — від Президента України до самих нижчих гілок влади. Виходить, що живемо по «понятіях».

А тепер дещо про наміри нової влади. Зупинюся тільки на двох моментах — скорочення апарату і боротьба з корупцією.

Після Л. Кравчука всі наступні президенти обіцяли скоротити апарат чиновників на 20 відсотків. Після закінчення каденції апарат зростав як мінімум на ті ж 20 відсотків або й більше. Нині вже маємо найбільшу за всі часи існування України кількість віце-прем’єрів і міністрів уряду. Побачимо, якщо доживемо, що буде перед наступними президентськими виборамиѕ...

А хіба не кожен президент починав боротьбу з корупцією? Видавали укази, створювали якісь органи при главі держави і на місцях. Проводилася велика паперотворча робота, а в результаті Україна стала лідером у світі за масштабами корупції.

Що ж то воно таке — поняття «корупція»? «Вікіпедія»  говорить: «Корупція (від лат. соrrumреге — псувати) — протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і продажність громадських і політичних діячів». Потрібні ще якісь коментарі, якщо всіх колишніх та чинного Президента звинувачують у корупції суспільство і ЗМІ?! Найбільш відомі епізоди: Л. Кравчук — «Бласко», Л. Кучма — «Криворіжсталь», В. Ющенко — «Лікарня майбутнього», В. Янукович — «Межигір’я». То ж поки будь-який президент не поборе в собі корупціонера, залишається тільки говорити про якусь боротьбу і марно чекати від неї якихось результатів! А хто ж бореться з тією корупцією? Органи, які самі від верху до низу просякнуті корупцією. І про це говорять не тільки прості громадяни, а й ті, хто ці органи очолює та стоїть над ними. Тим-то ця ситуація нагадує відомий всім епізод, коли злодій кричить: «Лови злодія!».

То коли ж настануть умови, коли Україна відбудеться все ж таки реально? Все залежить від нас самих. Якщо всі ми разом приведемо владу до порядку, очистимо від корупції, примусимо служити народові, а не Росії та «мамоні», тоді й можна чекати на позитивний результат.

Автор: Валерій ПЛИСАК, Член НСЖУ

 

---

А Конституцію мало-помалу відсували вбік...

Пропонуємо увазі читачів уривок з трилогії лауреата премії імені Василя Стефаника в галузі літератури, заслуженого журналіста України Василя Нагірняка «Во Славу Золотого Тризуба», яка виходить в світ у коломийському видавництві «Вік». Автор повертає нас до періоду прийняття Конституції незалежної України.

...Україна зводилася на ноги. Мудрі українські голови починають творити головний завіт держави — її Конституцію. Віддзеркаленням правової минувшини постають перед депутатами безцінні документи української нації, вік яких сягає часів Київської Русі: збірка актів староукраїнського права «Руська правда»; історичні пам’ятки правової культури України — «Литовські статути», акти періоду Козацької доби — держави Богдана Хмельницького під назвою «Березневі статті». Верховна Рада гортає сторінки першої загальновизнаної європейської конституції — «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», яку узаконив 5 квітня 1710 року гетьман Війська Запорізького Пилип Орлик. Вона закріпила створення Української козацької держави, окресленої межами тогочасної етнографічної території України. Законодавчою владою в цій державі була Генеральна Рада, гетьман та його уряд виступали як виконавча, а Генеральний Суд — як судова влада. Українство на початку ХХ століття теж мало свою Конституцію — Основний Закон УНР, що його урочисто прийняла сесія Центральної Ради 29 квітня 1918 року. У кінці того ж року, 13 листопада, новостворена Українська Центральна Рада затвердила у Львові «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії» та проголосила утворення ЗУНР на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття.

Біблію українського законодавства, як її назвала одна мудра парламентська голова, судилося  волею Верховної Ради прийняти в історичну ніч із 27 на 28 червня 1996 року. Небезпека крилася у всевладді тодішнього президента Леоніда Кучми та у злих намірах «свити короля» відібрати владу в народу і правити ним безконечно, без правил і без кари за сотворене. На державному Олімпі повіяло диктатурою. і тоді нардепи «рвонули під кулі», відкинувши «сирець» президентської конституції на задвірки історії. Вчинок героїчний — аналогів непокори правителеві у світі не знали.

Основний Закон творили громадою... Нічну тривогу в сесійній залі нагнітають парламентарі Кримської автономії. О пів на третю «гарячої» парламентської ночі із сесійної зали починають зникати картки. Чиясь нечиста рука позбавляє Верховну Раду кворуму. Спікер парламенту погрожує поставити на голосування законопроект, який позбавить відступників депутатських мандатів. Народні обранці миттю повертаються до зали. Ніч тривоги добігає до кінця.

— Ставлю на голосування Закон «Про прийняття Конституції України і введення її в дію». Прошу депутатів зробити свій вибір, — перевтомленим голосом звертається до парламентарів Олександр Мороз.

Парламентська ніч свободи народжує новий день української Конституції: Верховна Рада конституційною більшістю приймає Основний Закон.

На перше десятиліття історичного буття цієї Конституції, оцінюючи перемогу мудрості й патріотизму та національний інтерес парламентарів тієї незабутньої конституційної ночі, до українського народу промовлятиме тодішній президент Віктор Ющенко:

— Що дало Україні прийняття демократичної Конституції? Україна розпочала свій поступ до входження в європейський простір свободи і демократії. Було запроваджено європейський стандарт конституційних гарантій щодо прав і свобод людини, їх судового захисту на основі верховенства права, включно з можливістю звертатися до Європейського суду з прав людини. Закріплено територіальну цілісність і недоторканність українських кордонів і земель.

Але минає рік за роком — і за неписаними законами українського буття обрана самим же народом владна верхівка починає все більше вивищуватися над народом. Тепер гарантові Конституції потрібно більше влади. Більше прав. Усе більше, більше й більшеѕ Конституцію мало-помалу відсувають убік. ...Чубляться по радіо, в телеефірі, на шпальтах видань та просто на вулицях і площах великих і малих міст, ведучи запеклі баталії за конституційні зміни. Хто тільки не простягав рук до Конституції — аби простому народові «було краще жити». Нічого з того не вийшло. Товкли воду в ступі до нових виборів...

Автор: Василь НАГІРНЯК, смт Верховина.