друкувати
Де сім — там щастя всім
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2010-05-07 11:44:24
Обійстя родини Броневичів-Мішиних, так би мовити, на межі двох сіл — Годів і Великої Кам’янки. Найкращий орієнтир, аби потрапити до неї в гості, — це старий млин, з яким сусідять. А привід побувати тут — приємний: у другу неділю травня ми святкуємо День матері, а господиня, Ірина Мішина, — багатодітна матір, нагороджена з цього приводу грамотою обласної влади.
Полудневої пори на цьому подвір’ї незвично тихо: діти ще в школі. У куточку веранди зауважую акуратно складене двома рядочками взуття. Хочу порахувати, та збиваюсь: скільки ж то пар?
— У мене семеро дітей, — розповідає пані Ірина. — Марині 20 років, вона заміжня, живе окремо, тож я вже й бабуся, онучці дев’ять місяців.
Ми сідаємо за великий овальний стіл у їдальні. Коли мама спече торт (до солодкого тут усі охочі), зайвий раз нікого не доводиться за нього кликати, а ось загалом зібрати одразу всіх дітлахів майже не вдається: у кожного якісь справи, захоплення.
— Славко, якому лише 14 років, має золоті руки, — продовжує знайомити мене зі своїми дітками пані Ірина. — Він любить і вміє майструвати, знається на мікросхемах, меблі ремонтує. Галя, якій 12, любить малювати, її картини прикрашають інтер’єр наших кімнат. Світлані — 18, вона вчиться в ліцеї на кухаря-офіціанта, а ще любить віршувати. Якось ще в школі, коли загадали про матір щось написати, і Світлана показала вчительці свого вірша, та спершу навіть засумнівалася в її авторстві. Десятирічний Сашко — найкомунікабельніший з дітей, з будь-ким легко стає до бесіди. Думаємо, з нього виросте непоганий комерсант. Іринка, другокласниця, — і співає, і танцює. Ну а найменшенька Вікуся у свої чотири рочки вже до ста уміє полічити, віршиків багато знає. Старші глядять за молодшими і мені в усьому допомагають.
А клопотати тут є біля чого: кінь, корова з телям, кролики, кури, індики та ще ж і город. Чоловік Володимир якраз порався по господарству. Переглядаючи сімейний фотоальбом, зауважила, що і господар не обділений музичним хистом — грає на баяні, а для дітей придбав синтезатор.
Пані Ірина малює. А за здобутою в профтехучилищі №10 освітою вона — штукатур-плиточник, так що сама вдома білить. Стіни, стеля аж вилискують. Кожна кімната в хаті — охайна світлиця. І дихається тут напрочуд легко. Підлога, вікна, стеля — добротне дерево. Пластик, може, й зручніше й модніше, але в сім’ї цінують те, що для дітей здоровіше.
В екологічно чистій хаті, наповненій дитячим гамором, доброю енергетикою, розкішно почуваються кімнатні квіти. Навіть різдвяник уже вдруге буйно розцвів. А ще тут привільно почуваються пси Умка і п’ятеро котів.
— А бувало, що й 12 перезимовувало, — зауважує пані Ірина. — Люди підкидають маленьких біля млина, а вони до нас прибиваються. Шкода виганяти. Ось так і ростуть з дітьми разом.
Усім тут усього вистачає: і любові, і ласки, і тепла, і уваги. І це — найголовніше. А те, щоб вареники зліпити на всю сім’ю доводиться затратити три години чи на прання — цілий день, про це пані Ірина розповідає неохоче. Тінь утоми мимоволі захмарила її обличчя. Так, це — невід’ємна частина її життя, — думалось мені, — щоденний обов’язок, жертовність, яка потребує фізичних зусиль, терпіння. І не кожному це до снаги... Але ось до жінки підбігла найменшенька Вікуся. Маленькі рученята міцно обхопили матусю за шию — і обличчя жінки знову просвітліло, а мої слова співчуття розтанули безслідно, як колючий сніг під теплим промінням сонця — материнською любов’ю.
— Та чи ж гадали, що це щастя вам буде дано пізнати аж семеро разів? — допитуюся далі у своєї співрозмовниці.
— Я в сім’ї одна і завжди хотіла мати братика або сестричку, — пояснює пані Ірина. — Родом я з Чернівців, а сюди з мамою переїхала ще школяркою. Мама потім поїхала назад, на Буковину, а я тут зосталася. Закінчила училище, з майбутнім чоловіком познайомилася на танцях. Ми обоє були завжди проти абортів. Родила без ускладнень, хоча самих пологів завжди дуже боялася. З кожною дитиною, напевне, все більше, бо з роками зростає усвідомлення відповідальності батьківства, материнства...
— А чи випадає вам нагода кудись разом потрапити усім сімейством, хоча б у місто?
— Ні, — з жалем розводить руками пані Ірина і одразу ж спохоплюється, — але ми разом ходимо до лісу. Збираємо ягоди, гриби. На природі так гарно відпочивається, утому як рукою знімає, настрою додається і на душі аж світлішає.
Це ж саме я відчула від спілкування з цією привітною жінкою, від знайомства з її чудовою сім’єю, з її дітьми — найбільшим багатством. Тож хай вони зростають здоровими і щасливими, а неньці — лише радості, потіхи та гордості за них!
Автор: Вікторія КОХАН, газета "Вільний голос"
На знімках: родина Броневичів—Мішиних — мама, тато, сестри, брати... і сьоме сонечко — Вікуся
Обговорити на форумі
Полудневої пори на цьому подвір’ї незвично тихо: діти ще в школі. У куточку веранди зауважую акуратно складене двома рядочками взуття. Хочу порахувати, та збиваюсь: скільки ж то пар?
— У мене семеро дітей, — розповідає пані Ірина. — Марині 20 років, вона заміжня, живе окремо, тож я вже й бабуся, онучці дев’ять місяців.
Ми сідаємо за великий овальний стіл у їдальні. Коли мама спече торт (до солодкого тут усі охочі), зайвий раз нікого не доводиться за нього кликати, а ось загалом зібрати одразу всіх дітлахів майже не вдається: у кожного якісь справи, захоплення.
— Славко, якому лише 14 років, має золоті руки, — продовжує знайомити мене зі своїми дітками пані Ірина. — Він любить і вміє майструвати, знається на мікросхемах, меблі ремонтує. Галя, якій 12, любить малювати, її картини прикрашають інтер’єр наших кімнат. Світлані — 18, вона вчиться в ліцеї на кухаря-офіціанта, а ще любить віршувати. Якось ще в школі, коли загадали про матір щось написати, і Світлана показала вчительці свого вірша, та спершу навіть засумнівалася в її авторстві. Десятирічний Сашко — найкомунікабельніший з дітей, з будь-ким легко стає до бесіди. Думаємо, з нього виросте непоганий комерсант. Іринка, другокласниця, — і співає, і танцює. Ну а найменшенька Вікуся у свої чотири рочки вже до ста уміє полічити, віршиків багато знає. Старші глядять за молодшими і мені в усьому допомагають.
А клопотати тут є біля чого: кінь, корова з телям, кролики, кури, індики та ще ж і город. Чоловік Володимир якраз порався по господарству. Переглядаючи сімейний фотоальбом, зауважила, що і господар не обділений музичним хистом — грає на баяні, а для дітей придбав синтезатор.
Пані Ірина малює. А за здобутою в профтехучилищі №10 освітою вона — штукатур-плиточник, так що сама вдома білить. Стіни, стеля аж вилискують. Кожна кімната в хаті — охайна світлиця. І дихається тут напрочуд легко. Підлога, вікна, стеля — добротне дерево. Пластик, може, й зручніше й модніше, але в сім’ї цінують те, що для дітей здоровіше.
В екологічно чистій хаті, наповненій дитячим гамором, доброю енергетикою, розкішно почуваються кімнатні квіти. Навіть різдвяник уже вдруге буйно розцвів. А ще тут привільно почуваються пси Умка і п’ятеро котів.
— А бувало, що й 12 перезимовувало, — зауважує пані Ірина. — Люди підкидають маленьких біля млина, а вони до нас прибиваються. Шкода виганяти. Ось так і ростуть з дітьми разом.
Усім тут усього вистачає: і любові, і ласки, і тепла, і уваги. І це — найголовніше. А те, щоб вареники зліпити на всю сім’ю доводиться затратити три години чи на прання — цілий день, про це пані Ірина розповідає неохоче. Тінь утоми мимоволі захмарила її обличчя. Так, це — невід’ємна частина її життя, — думалось мені, — щоденний обов’язок, жертовність, яка потребує фізичних зусиль, терпіння. І не кожному це до снаги... Але ось до жінки підбігла найменшенька Вікуся. Маленькі рученята міцно обхопили матусю за шию — і обличчя жінки знову просвітліло, а мої слова співчуття розтанули безслідно, як колючий сніг під теплим промінням сонця — материнською любов’ю.
— Та чи ж гадали, що це щастя вам буде дано пізнати аж семеро разів? — допитуюся далі у своєї співрозмовниці.
— Я в сім’ї одна і завжди хотіла мати братика або сестричку, — пояснює пані Ірина. — Родом я з Чернівців, а сюди з мамою переїхала ще школяркою. Мама потім поїхала назад, на Буковину, а я тут зосталася. Закінчила училище, з майбутнім чоловіком познайомилася на танцях. Ми обоє були завжди проти абортів. Родила без ускладнень, хоча самих пологів завжди дуже боялася. З кожною дитиною, напевне, все більше, бо з роками зростає усвідомлення відповідальності батьківства, материнства...
— А чи випадає вам нагода кудись разом потрапити усім сімейством, хоча б у місто?
— Ні, — з жалем розводить руками пані Ірина і одразу ж спохоплюється, — але ми разом ходимо до лісу. Збираємо ягоди, гриби. На природі так гарно відпочивається, утому як рукою знімає, настрою додається і на душі аж світлішає.
Це ж саме я відчула від спілкування з цією привітною жінкою, від знайомства з її чудовою сім’єю, з її дітьми — найбільшим багатством. Тож хай вони зростають здоровими і щасливими, а неньці — лише радості, потіхи та гордості за них!
Автор: Вікторія КОХАН, газета "Вільний голос"
На знімках: родина Броневичів—Мішиних — мама, тато, сестри, брати... і сьоме сонечко — Вікуся
Обговорити на форумі