Коли надто безпечно, люди тупішають

Вибух популізму у Європі – це пошук нової моделі суспільства. Можливо, часом існує потреба в такому періоді неспокою, щоб зробити відповідні висновки – каже Павл Схеффер.

Пьотр Бурас: Коли 2006 року на парламентських виборах у Нідерландах популістська Партія свободи на чолі з Ґертом Вілдерсом отримала з нічого майже 6 відсотків, The Financial Times написала про "народний бунт". На призначених на червень дострокових виборах радикали Вілдерса розраховують на 20 відсотків голосів. На початку березня вони здобули успіх на місцевих виборах, ставши другою силою в країні. Популістський переворот триватиме вічно?

Павл Схеффер: Якби це був лише голландський виняток, не було б чим особливо перейматися. Але це дійсно загальноєвропейський феномен, що посилюється в Західній Європі від початку 1990-х років. Видно виразну схожість між програмами лідерів цієї течії в різних країнах: Девінтера в Бельгії, Штрахе в Австрії чи Ле Пена у Франції. У Нідерландах політичний землетрус розпочався 2002 року, коли ексцентричний і харизматичний новачок Пім Фортейн раптово здобув на виборах аж 17 відсотків. Його успіх не був би таким значним, якби не терористичні акти 11 вересня 2001 року. Фортейн ще в середині 1990-х років опублікував книжку, у якій застерігав від ісламізації. Усі тоді сміялися з нього. У Нідерландах мешкає мільйон мусульман – як вони могли ісламізувати решту 15 мільйонів громадян? Але після трагедії в Нью-Йорку такі гасла виявилися раптом дуже помітними.

Попри це, дивують темпи і спосіб розбалансування голландської демократії. За останні вісім років уряд змінювався п’ять разів, а велика частина виборців партій центру – християнських демократів і соціал-демократів – відійшла популістам справа і зліва. Але ж 1990-ті роки – це золотий період в історії Нідерландів: стабільні уряди, політичний консенсус щодо реформ і розквіт економіки.

Виборці європейських популістських партій керуються більше культурними міркуваннями, ніж економічними. Цей культурний неспокій пов’язаний, звісно, з глобалізацією, найбільш видимим симптомом якої є проблема міграції. Це, власне, питання, що стосуються культури та релігії, того, як інтегрувати іслам у демократичне суспільство і як зробити так, щоб його прихильники почувалися в ньому, як у себе вдома, вони є джерелом найбільшого напруження. Можна сказати, що культурний протекціонізм як реакція на глобалізацію тріумфує над соціальним протекціонізмом. Так змінюються параметри політичного дискурсу – головною лінією поділу стає ставлення до ідеї відкритого суспільства. По один бік є ті, хто прив’язаний до космополітизму, не боїться конфронтації зі світом і чужинцями, по інший же – ті, хто в цій конфронтації замикається в собі і шукає опори тільки в національних коренях. Перші проголошують толерантність і відкритість, інші ставлять на лояльність до власного – часто уявного – спадку, якому іммігранти начебто загрожують. Ця суперечка посилюється. Тим часом власне це поєднання відкритості та свідомості культурного спадку визначає винятковість європейських демократій. Це партії центру повинні запропонувати таке бачення суспільства, яке знову перекине міст, що поєднуватиме ці сфери, що зараз розходяться. Феномен Вілдерса і таких, як він, у тому, що наразі їм це не вдається.

Якийсь час тому в Нідерландах ареною цієї суперечки була дискусія про концепцію історичного музею в Амстердамі. Одні стверджували, що він не може стати "скарбницею народу", оскільки концентрація на національній культурі у глобальному світі – це анахронізм. Інші навпаки: тільки акцентування на власному національному спадку дає відчуття безпеки й опори.

У Франції точиться майже ідентична дискусія про нещодавно виниклий музей міграцій. Йдеться про ставлення до колоніального минулого. Дискусія про імміграцію змушує суспільство до глибокої авторефлексії. У Нідерландах величезна частина іммігрантів має безпосередній зв’язок з колоніальним минулим – разом із цими приїжджими воно повертається до нас, як бумеранг. Не можна вже обходити його, роблячи такий гак. Ця дискусія приносить плоди: видно зміни у шкільній освіті, значно більше говорять, наприклад, про те, якими активними ми були в рабовласницькій торгівлі. Роками це було табу. Міграція завжди була частиною нашої історії. Немає простого протиставлення між нашою власною ідентичністю та чужинцями. Вони завжди творили спільно нашу ідентичність. Якщо, врешті-решт, ми зрозуміємо, що ідентичність не є чимось постійним, а відкритим проектом, може, ми подолаємо ці лінії поділу, які сьогодні відкриваються зі всією силою.

Ґерта Вілдерса зазвичай ставлять в одну лаву з правими популістами. Але багато з його гасел мають небагато спільного з правизною та консерватизмом. Він захищає права жінок і гомосексуалістів, звертається до ліберальних цінностей. Це новий тип "освіченого популіста"?

Крайня правизна й антилібералізм партій Ле Пена чи Гайдера випливають великою мірою з їхніх історичних коренів, які виводяться з періоду війни в Алжирі та нацизму. В Нідерландах бракує такого минулого. Вілдерс належить до іншої категорії. Те саме стосується, зрештою, Пії К’єрсгор [Pia Kjaersgaard], що представляє в Данії схожий на його курс. Не можна однозначно розмістити їх на шкалі "ліві-праві". Винятковість Вілдерса полягає в тому, що свої крайні антиіммігрантські та ксенофобські гасла він вписує у традицію емансипації та лібералізму. В його очах мусульмани є силами реакції, ортодоксального консерватизму і традиціоналізму, яких не можна примирити з ідеєю свободи. Вілдерс називає себе захисником емансипації жінок, захищає свободу гомосексуалістів – це досягнення західної цивілізації, яким загрожує іслам. Так само чинив Фортейн, який як гомосексуаліст ще сильніше зробив зі своєї орієнтації елемент політичної програми. Звісно, їхнє поняття свободи незвично обмежене – іммігранти з нього виключені. Вілдерс наказує іммігрантам пристосовуватися до конституції, але водночас хоче виключити їх з-під дії однієї з найважливіших її статей, що гарантує свободу релігії. Він вимагає заборони Корану і будівництва мінаретів, як у Швейцарії. Сьогодні необхідна серйозна дискусія про те, що означає свобода релігії, які зобов’язання випливають з неї, де її межі.

Нинішнє напруження, а також успіхи популістів на користь такій дискусії чи, навпаки, спрямовують її в небезпечне русло?

У цій фазі конфлікт є нормальною річчю. Це частина історичного процесу, який можна було спостерігати на прикладі історії імміграції у Сполучених Штатах. Спочатку завжди є фаза уникання, сегрегації та взаємної ізоляції приїжджих і місцевих. Це був спосіб уникання конфліктів. Але певної миті ця стратегія перестає функціонувати. У такій точці ми опинилися зараз не тільки в Нідерландах, а й у всій Європі. Після 40 років неконтрольованої та необдуманої імміграції ми маємо вже доволі виразне уявлення, що вона означає. Раніше припускали, що міграція полягає в тому, що люди приходять і за якийсь час повертаються до своїх країн. Це змінилося. 20 відсотків суспільства Нідерландів – це іммігранти та їхні діти. В Амстердамі, де просто половина населення походить з іммігрантських сімей, не можна вже практикувати уникання. Треба вирішити, на яких принципах ми маємо жити між собою. Поки що політичний центр у цій сфері підводить. Це тимчасовий період, у якому ми шукаємо нової рівноваги. Нинішнє напруження повинно бути не ознакою фіаско інтеграції, а важливим кроком в її напрямі. Але чи станеться так, з’ясуємо лише за 10-20 років.

Багато хто, проте, погоджується з Вілдерсом і такими, як він, що іслам не можна примирити з демократією та західноєвропейськими цінностями. У такому разі нічого шукати якийсь modus vivendi, слід лише захищатися від його вторгнення.

Це шлях у нікуди. Чи можуть ліберальні демократії дозволити собі те, щоб якійсь частині громадян обмежили їхні гарантовані конституцією свободи? Як на мене, існує певна аналогія з комунізмом. Я маю на увазі не іслам, а його авторитарну частину, тобто ісламістів. У Західній Європі після війни не заборонили комуністичних партій, що також ставили під сумнів підвалини політичної системи. Але їхні антидемократичні й антиліберальні погляди з часом так ослабли, що проблема розв’язалася сама. Із цією схожістю не варто, звісно, перебільшувати. Але відкриті суспільства мають величезний потенціал інтеграції та велику силу приваблення, від якої нам не можна відмовлятися. Вона, може, не так сильно впливає на перше покоління іммігрантів, але з певністю на їхніх народжених уже тут нащадків. Процеси секуляризації не оминають їх.

Чи помічаєте ви аналогії між сьогоднішньою ситуацією та суспільно-культурним переломом 1960-х років у Західній Європі?

Категорично – так, хоча сучасний конфлікт точиться під іншими гаслами. Центральною цінністю, через яку триває суперечка, сьогодні є не свобода, а безпека. Культурний перелом 1960-х і 1970-х років означав розширення сфери свободи, індивідуалізацію суспільства, навчання здорового, критичного ставлення до авторитетів. Але сьогоднішні побоювання і відчуття загрози, які передаються частині суспільства, випливають, зокрема, з того, що ми дуже мало задумувалися над тим, до чого зобов’язує громадян отримана свобода. Чимала частина суспільства готова використати свою свободу, щоб обмежити свободи інших. Це стосується тих, хто хоче дискримінувати мусульман, а також тієї частини ісламської спільноти, що, користуючись ліберальними свободами, не схвалює рівноправності жінок або пригноблює тих осіб, які покинули цю релігію. Немає достатнього відчуття, що ми навзаєм залежні, ідея спільноти не наповнена суттю. Вибух популізму у Європі є одним із симптомів пошуку нової моделі суспільства, що краще збалансовує цінності індивідуалізації та спільноти. Може, часом існує потреба в такому періоді неспокою, щоб зробити відповідні висновки. Дьордь Конрад сказав колись, що якщо є надто безпечно, то люди тупішають. Звісно, ця європейська розбалансованість часто вводить в оману іммігрантів. Вони потрапляють до суспільств, які перейняті самі собою і шукають відповіді на фундаментальні питання. Важко ж включити до громадянської спільноти нових членів, не знаючи добре, що означає бути громадянином і які з цього випливають права й обов’язки.

Але успіх Вілдерса і таких, як він, випливає також з того, що демократичні уряди національних держав просто не в стані сповнити очікування громадян, оскільки у глобалізованому світі не мають впливу на чимало справ.

Звісно, тому відкрите питання, в якому стані ми вийдемо із цієї перехідної фази. Не можна виключати, що на рівні національних держав ми не в стані подолати поділи в суспільстві. У такому разі ми сприйматимемо нинішній період як симптом глибокої кризи демократії. Я кажу стільки про імміграцію, оскільки вона також має символічний вимір – є немовби обличчям глобалізації. Сьогодні ефективна міграційна політика неможлива для окремих держав. Ми не в стані запобігти імміграції, особливо за умов цілковитого скасування внутрішніх кордонів у ЄУ. Тому вона виростає до символу безпомічності демократичних урядів. Це добре ілюструє приклад моєї країни. У Нідерландах недавно дискутували про легалізацію перебування 26 тис. прохачів притулку. Після багатолітнього конфлікту, врешті-решт, їм це дозволили. Водночас в Іспанії дозволили постійне перебування аж 700 тис. нелегальних іммігрантів з Африки. Це потенційні громадяни ЄУ, які зможуть без проблеми переїхати до Нідерландів чи Польщі. Це змушує нас до спільної європейської відповіді на проблему міграції, від якої ми наразі дуже далеко. Результат референдуму в Нідерландах 2005 року, коли 61% голосував проти європейської конституції, не взявся нізвідки. У традиційно проєвропейських Нідерландах ніхто не сподівався цього. Так само немає певності, що через 10-20 років більшість у суспільствах Європи матимуть ті, хто на 100% підписуються під принципами відкритого суспільства.

Розмовляв: Пьотр Бурас Piotr Buras
Автор: Павл Схеффер [Paul Scheffer] – 1954 р.н., нідерландський соціолог, керівник кафедри досліджень проблем великих міст Амстердамського університету, а також публіцист газети NRC Handelsblad. 2000 року опублікував гучний есей "Катастрофа мультикультуралізму", який спричинив загальнонаціональну дискусію про проблему інтеграції іммігрантів. Його книжка на цю тему "У пошуках землі обітованої" з’явиться в Польщі восени.
Назва оригіналу: Ludzie głupieją, gdy jest zbyt bezpiecznie
Джерело: Gazeta Wyborcza, 20.03.2010
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі