The International Herald Tribune: Важко бути Україною

Наступного місяця в Україні відбудуться президентські вибори, і, ймовірно, результат складе епітафію Помаранчевій революції. Ейфорія 2003-2004 рр. [очевидно, насправді йдеться про 2004-2005 рр.], коли грандіозний прояв "сили народу" змусив скасувати результати сфальсифікованих виборів, давно минула.

Країна з 46-мільйонним населенням серйозно постраждала від глобальної фінансової кризи, переживши стрімку девальвацію валюти і, згідно з цьогорічними очікуваннями, падіння ВВП на 14%.

Президент Віктор Ющенко, колись герой Помаранчевої революції, має рейтинг на рівні кількох відсотків. Як і Лєх Валенса в Польщі покоління тому, відірваний від реального життя Ющенко перетворився з національної ікони на політичного пігмея.

Імовірно, голосування в січні зумовить проведення другого туру між прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, злісною популісткою, та Віктором Януковичем, одноманітним, але стійким колишнім прем’єр-міністром і конкурентом Ющенка (Партія регіонів Віктора Януковича має найсильнішу організацію).

І Тимошенко, і Янукович – прагматичні лідери. Але хто б не переміг, він матиме справу з величезними викликами, перш за все – з розмороженням антикризової програми позик від МВФ, який минулого місяця тимчасово призупинив свою $16-мільярдну лінію кредитування через жорстокий політичний бій між Ющенком і Тимошенко.

Переможцеві також потрібно пам’ятати, що очолювати Україну – означає балансувати між Сходом і Заходом. Цей імператив відображає тиск і зовнішньої геополітики, і внутрішньої демографії.

Росія та Сполучені Штати часто розглядають Україну як ключове поле битви у світовій холодній війні між Сходом і Заходом. Обидві держави мають погану звичку намагатися обрати переможців в українській політиці. Ці втручання, по-своєму наївні, часто спричиняють протилежний бажаному результат, часто за український рахунок.

Російське втручання лише посилило помаранчевий рух проти нездалого Леоніда Кучми та його близьких друзів і закінчилося припиненням постачання газу взимку та брязканням зброєю через Крим.

Тим часом США очікували значно більшого від Ющенка, ніж він міг зробити, поглиблюючи його ізоляцію у своїй країні. Прокляття ідеалізму американської зовнішньої політики (чи неоконсерваторів, чи лібералів) – завищені амбіції часом більше шкодять, ніж допомагають.

Надаючи радше символічного значення заявці на вступ у НАТО, що зазнала невдачі, замість того щоб не настільки гучно попрацювати над енергетичною реформою, США не зробили нічого для української безпеки. Це ж має бути зрозуміло, що незалежна Україна не повинна споживати російські енергоносії так, начебто вона досі частина Радянського Союзу.

На противагу США, російські наміри щодо України заледве чи ідеалістичні. На минулорічному саміті НАТО Владімір Путін начебто сказав колишньому президентові Джорджу Бушу-молодшому: "Ви розумієте, Джордже, Україна – навіть не держава. Що таке Україна? Частина її території – це Східна Європа, і частину, значну частину, дали їй ми".

Політичні хулігани можуть вправно домішувати зерна правди до своїх хижацьких заяв. Як у інших європейських державах, етнічний склад населення України неоднорідний, і її кордони не дані Богом. Вони сформувалися на основі зіткнень племен, етнічного перемішування і значних кровопролить протягом багатьох століть.

Західна Україна – це Галичини та Буковина, що були землями Габсбургів і ніколи не входили до царської імперії. Кримський півострів передала Радянській Україні РРФСР за Микити Хрущова 1954 р., коли обидві були частиною Радянського Союзу.

Україна стикається з глибокими проблемами ідентичності. Етнічні росіяни становлять приблизно 20% населення, і ще більше українців розмовляють російською мовою. Мови близькі, як верхньонімецький і баварський діалекти німецької мови або данська та шведська мови.

Європа пишається тим, що Фройд назвав "нарцисизмом невеликих відмінностей". Проте українським націоналістам краще не перестаратися, як часто робив Ющенко в дражливих мовних та історичних питаннях.

У ХХІ столітті Україні треба йти власним шляхом як плюралістичній демократії та ринку, що розвивається, збалансовуючи інтеграцію до Заходу з повагою до своїх давніх культурних коренів і спорідненостей. Незважаючи на нинішню економічну кризу і широке невдоволення політичною елітою, Україна має світле майбутнє. Вона має родючу землю, потужну промисловість і добре освічений людський капітал.

Вона також має волелюбну козацьку рису, яка пояснює, як виникла Україна – саме завдяки тому, що її розмаїтий народ гордо спирався на власні сили. На вулицях Києва, Львова, Харкова, Дніпропетровська та Сімферополя нині відчутно дух свободи, і цей народ повинен зберегти його.

Що мусить зробити Захід, аби допомогти? США й далі повинні збалансовувати свою важливу політику "перезавантаження відносин" з Росією, запевняючи її сусідів, насамперед Україну, у своєму активному залученні до їхніх справ.

Доля пострадянських країн – бути частиною того, що Москва називає "близьким зарубіжжям". Хоча ці держави завжди залишатимуться поряд з Росією, політика США і ЄУ має запевняти, що вони залишатимуться "зарубіжжям", а також будуть вільними й успішними.

Цього року один український урядовець, стурбований "перезавантаженням", запитав у мене, чи обміняла б адміністрація Обами "нас на щось таке, як співпраця [з Росією] у справі Ірану". Я сказав, що США вболівали за Україну, навіть коли її лідерами було обрано Леоніда Кравчука і Леоніда Кучму (зовсім не зоряні постаті). Нічого не зміниться.

Проте українці пам’ятають утрачені мрії про державність протягом двох великих європейських воєн ХХ століття. І вони пам’ятають виступ президента Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді України 1 серпня 1991 р., лише за кілька місяців до розпуску СРСР, який оглядачі почали називати "боягузтвом по-київськи" [англ. Chicken Kiev speech, гра слів: Chicken Kiev – котлети по-київськи, chicken – боягуз – Z].

"Свобода – не те саме, що незалежність, – сказав Буш. – Американці не підтримуватимуть тих, хто прагне незалежності для того, щоб замінити далеку тиранію місцевим деспотизмом". Буш обрав на диво поганий час для цієї заяви, але його основна думка про потребу політичної зрілості залишається важливою.

Українці, як і їхні західні партнери, повинні стати на збалансований шлях реформ, довготривалої стабільності, а не швидких рішень і великих жестів. Кінець помаранчевої епохи не буде кінцем ані незалежності України, ані її євроатлантичної ідентичності.

Автор: Марк Медіш [Mark Medish] – запрошений науковий співробітник Фонду Карнеґі, за президента Клінтона – старший директор з питань Росії, України та Євразії Ради національної безпеки США
Назва оригіналу: The Difficulty of Being Ukraine
Джерело: International Herald Tribune, 23.12.2009
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі