Gazeta Wyborcza: Росія ностальгії, Росія надії

Близькі відносини з Америкою є надзвичайно важливими для Центральної Європи. Але треба зрозуміти, що для США партнером може бути тільки ціла Європа.

Минуло, власне, двадцять років від миті, коли держави Центральної Європи здобули суверенітет. Власне стільки само тривав період між закінченням Першої світової війни і появою уперше цього регіону та наступним конфліктом глобального масштабу, який сприяв його зникненню у геополітичному сенсі. Варто усвідомити декілька відмінностей у становищі держав регіону – тоді і нині.

1) Внутрішня ситуація: тепер однозначно більш стабільна.

2) Зовнішня безпека: попри певні прояви неспокою нині незрівнянно більша.

3) Демократичний лад: сильно вкорінений та власне присутній у всіх державах регіону.

Крім того, нині ми маємо справу з цілком новим явищем – зростанням ступеню єдності у масштабі регіону. Контекст, у якому ми говоримо нині про Центральну Європу, є, отже, значно сприятливішим, ніж у міжвоєнний період, що не може залишитися без впливу на стратегічну перспективу регіону. Не можна, проте, не помітити певного неспокою у цій частині світу, який пов’язаний насамперед із політикою Росії. Існують побоювання, що вона буде прагнути до відновлення своєї імперської позиції у відносинах із державами пострадянського простору, а зокрема, що вона може загрожувати Україні. Неспокій цей стосується також можливості застосування Росією сили – так як це мало місце у Грузії – а також спроб сформувати сферу привілейованих інтересів. Ці дії потягнуть за собою зростання невизначеності у стратегічному вимірі.

Росія. Розвиток чи ностальгія? Тож варто придивитися ближче до сучасної Росії, і на цій підставі поставити запитання про її майбутнє. Дискусія навколо питання, якою повинна бути Росія, точиться тепер між двома конкурентними школами мислення. Філософією першої з них є переважаюча ностальгія – ностальгія, яка живе з переконанням, що найбільшою катастрофою XX століття був розпад Радянського Союзу. Дивне твердження, якщо взяти до уваги, що минуле століття було свідком таких лих, як дві світові війни чи трагедія Голокосту. Проте, воно багато розповідає про світогляд осіб, які його проголошують. Їхньою метою є, звісно, відновлення позиції Росії як імперської світової держави. Спосіб реалізації цього бачення є, втім, предметом своєрідної внутрішньої дискусії прихильників ностальгічної школи. З одного боку, ми маємо справу з прихильниками євразійства, концепції іноді надзвичайно нетолерантної. З іншого боку, кажуть про якусь форму слов’янського союзу, необхідними членами якою мають бути Білорусь і Україна. Ностальгічна школа, отже, занурена у минуле і зосереджена на проблемах, пов’язаних із запевненням відповідної для Росії позиції у світовій політиці. Цей напрям мислення здобув собі популярність у період хаосу й анархії останнього десятиліття минулого століття. Коли відбулася консолідація влади, приплив закордонного інвестиційного капіталу став імпонуючим, а ціни на енергоресурси били рекорди, ностальгічна школа була на верхівці хвилі і здавалося, що вона диктує перебіг історії.

В Росії існує також інше бачення майбутнього цієї країни. Воно з’явилося минулого року завдяки фінансово-економічній кризі. Ностальгічна школа поставилася до цієї кризи як до підтвердження пропагованої собою тези, що Захід прогнив з голови і що сила Америки дуже нестабільна. Прем’єр Путін і його співробітники тріумфували, описуючи суть кризи та її історичне значення, припускаючи при тому, що Росія не відчує її наслідків.

Декількома тижнями пізніше російська біржа пережила крах, відплив закордонного капіталу перетворився на панічну втечу, потік нових інвестицій майже висох, а значна частина російської еліти, в тому числі олігархи, що мають міцні зв’язки з володарями Кремля, почала побоюватися за свою позицію. Ситуація не мала прецедентів у всій історії Росії, а також у часи СРСР. Росія ніколи раніше не була охоплена явищем економічної і фінансової взаємозалежності з рештою світу. Не могло бути й мови про це у період ленінського НЕПу, а тим більше у царські часи. Реформи Павла Столипіна також не були ніяким чином пов’язані зі станом фінансового ринку, наприклад, у Лондоні. Ця криза принесла, отже, новий і шокуючий досвід, який не тільки потягнув за собою відчуття безпомічності та беззахисності, але й розбудив потребу у рефлексії над наслідками цього стану справ для майбутнього Росії. У зв’язку з цим варто уважно прочитати статтю президента Медвєдєва від 10 вересня 2009 р. Коли б це я опублікував настільки ж гостру оцінку реалій сучасної Росії, вживаючи при цьому слів, якими скористався російський президент, було б це у Росії, напевно, прийнято як доказ-підтвердження традиційної вже про мене думки, що я є невиліковним русофобом. Стаття Медвєдєва стерла на порох тезу, начебто Росія була великою державою. Президент Росії перерахував численні слабкі місця, які мають місце в Росії: суспільної, політичної, конституційної, демографічної природи, у системі освіти, а також стан науки. Цей діагноз, а також пропозиції відповідних реформ були добре обґрунтовані логікою конституційної демократії, а якщо йдеться про президентські вибори у 2012 р., стаття стверджувала прямо, що кампанія повинна тривати навіть не стільки між двома кандидатами, скільки між двома політичними партіями. Можна задуматися, чи ці пропозиції мають якесь друге дно, проте вони виглядають справжнім маніфестом відмінного бачення Росії. Росії, найважливішим завданням якої повинно стати зменшення відставання у розвитку. Прискорення темпів надолужування спізнень повинне було б, у свою чергу, відбутися в рамках демократичного внутрішнього ладу, а також у реаліях міжнародної взаємозалежності. Це надзвичайно важливе зауваження. З нього випливає відповідно сформована концепція зовнішньої політики, на кшталт бачення, представленого Дмітрієм Трєніним у його статті у Foreign Affairs (Nobember-December 2009).

Центральна Європа. Не дати себе залякати. Отож, ми маємо справу з двома школами мислення про майбутнє Росії. Хтось відреагував на цей факт ствердженням, що йдеться, з одного боку, про табір Медвєдєва, з іншого – про табір Путіна. Натомість не ясно, до якого з цих таборів належить сам Медвєдєв. Адже суть справи не полягає у визначенні майбутнього нинішнього президента Росії, а в усвідомленні, що ця країна проходить, власне, через достатньо важкий процес рефлексії над своєю роллю у світі. Ця рефлексія відбувається в обставинах, які однаковою мірою історично і об’єктивно не сприяють остаточному успіху першої з представлених тут шкіл, а отже ностальгічної школи. На становище Росії у найбільшому ступені впливає національна диференціація на пострадянському просторі, а також загальне прагнення до незалежності майже всіх держав, які з’явилися після розпаду СРСР – навіть тих, якими керують найбільш, здавалося б, безвольні щодо Москви еліти, як у Білорусі чи у Таджикистані. Це стоїть на перешкоді реалізації бачення, сформульованого ностальгічною школою. Ця школа здомінувала політичний дискурс останніми роками, викликаючи в Центральній Європі відчуття загрози – обґрунтоване, але тільки до певної міри.

Більше того, якби прихильники ностальгічної школи зважилися на перегляд історії – вживаючи з цією метою не тільки загрози і шантаж, але й збройну силу, – Росія могла би втягнути себе у тривалий конфлікт широких масштабів. Повторна анексія України неможлива. Звичайно, Росія може формулювати на її адресу загрози і намагатися вплинути на результат виборів у цій країні. У короткостроковій перспективі можна бути в обґрунтований спосіб занепокоєним розвитком російсько-українських відносин. Якщо, проте, політиці Росії бракуватиме витонченості, її ціна може непомірно вирости. Росія нині не в стані підпорядкувати собі Україну або здійснити її інкорпорацію. Отже, якщо росіяни спровокують процес, який самі не будуть у стані контролювати, то можуть вплутатися у ситуацію, надзвичайно небезпечну для себе.

Звісно, Росія володіє енергетичним аргументом. Не треба зменшувати його ваги. Треба, проте, визнати, що у випадку енергетичної зброї ми маємо справу з діаметрально іншою ситуацією, ніж якби йшлося про використання збройних сил. Закручування вентилів у трубопроводах, що проходять через Україну, не означає того самого, що відправлення танків до Праги у 1968 р. Використання військ приносить невідворотні наслідки. Зупинка постачання газу означає кризу, далі процес зближення позицій та взаємних пристосувань, і нарешті сплату сторонами ціни за такий, а не інший вибір. Не ставлячи під сумнів серйозність загрози, пов’язаної з енергетичним шантажем, треба пам’ятати про його якісно різний характер. Захід, а не тільки сам регіон Центральної Європи, має можливості стримування цієї загрози, особливо якщо знаходиться у кращій, ніж Росія, ситуації для вступу у складну стратегічну гру і надалі вирішення її на свою користь. Визнаючи складність ситуації, в якій перебуває тепер Центральна Європа, важко погодитися з надмірно алярмістичними голосами на кшталт "відкритого листа", спрямованого до адміністрації президента Обами [йдеться про лист, який опублікувала до адміністрації президента Обами група колишніх президентів, голів урядів, міністрів і експертів із Центральної Європи 16 липня ц.р.].

Це, звичайно, чимала проблема, але ми в стані з нею впоратися.

Сполучені Штати. Поляризація, що зростає. Становище Центральної Європи визначає ще один чинник. Ним є позиція Сполучених Штатів. Америка відіграє ключову роль у будівництві відчуття впевненості Європи, а отже, західної частини континенту також. З’являється, проте, питання, в якому напрямі прямує Америка і яку позицію займає щодо європейських справ. Можна мати серйозні побоювання, чи увагу США не буде все більше поглинати тривалий конфлікт, що охоплює своїми масштабами величезні простори Південно-Західної Азії. Іноді ми навіть не пам’ятаємо, що минув, власне, восьмий рік нашого перебування в Афганістані. Це означає, що ми є свідками третьої щодо тривалості війни, стороною якої є США. У січні 2010 р. війна в Афганістані стане довшою від війни за незалежність, а трьома місяцями пізніше вона буде довша від війни у В’єтнамі. Більше того, її кінця і далі не видно. Не намагаючись вирішити, як розвинеться ситуація в Афганістані, ми повинні мати принаймні надію, що вдасться уникнути сценарію радикальної американізації конфлікту. Тоді б це загрожувало нам повторенням радянського досвіду у цій країні, а отже необхідністю боротьби із загальноафганським рухом опору проти зовнішнього загарбника.

Проте, я далекий також від рекомендації швидкого виходу. Наслідки такого кроку для становища і в Афганістані, і в Пакистані були б, напевно, гіршими, ніж ми могли б зараз передбачати. Натомість, найважливішою умовою збереження присутності в Афганістані має бути дотримання розсудливого плану дій. Це, у свою чергу, не може відбуватися у відриві від розсудливої політики щодо Ірану чи щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту, який має у собі потенціал повторного загострення ситуації на Близькому Сході. Якби становище у всіх вищезгаданих сферах погіршилося, США постали би перед необхідністю активної участі у них, і це напряму паралізувало б нас, оскільки цілком поглинало б нашу увагу і одночасно знижувало наші можливості впливати на явище надзвичайної ваги, тобто напрям змін у Європі. Є підстави для побоювань, оскільки існують в Америці сили, які ускладнюють формування надпартійної політики у цій справі, і наша публічна дискусія все більше поляризується. Не може бути ще мови про два бачення майбутнього Америки у такому ступені, як у випадку Росії, але не можна нехтувати потенціалом реалізації такого сценарію, особливо якщо у США відбудеться якась драматична подія, яка знову створить умови для перемоги крайньої демагогії, яка використовує для цієї мети загальне почуття страху. Все серйознішими є тертя між Конгресом і урядом, і це не стосується лише внутрішніх справ. У сфері зовнішньої політики відбувається форсування законодавчих ініціатив, метою яких є насамперед обмежування свободи дій адміністрації і наслідком яких є зниження можливостей відігравання Америкою активної і конструктивної ролі у міжнародних справах.

Умови співпраці. Таким чином, близькі відносини з Америкою є і залишаться надзвичайно важливими з перспективи Центральної Європи, але не менше істотним є зрозуміти, що, з точки зору США, партнером у цих відносинах може бути тільки ціла Європа. Представники держав Центральної Європи не повинні приїжджати до Вашингтона, щоб давати волю своїм страхам, особливо якщо це мало б опосередковано свідчити, що держави Західної Європи з якихось причин не заслуговують на довіру. Америка зможе діяти з Європою, а перш за все слухати європейців, якщо матиме справу з Європою, яку варто слухати. Отож, це має бути Європа, яка має єдиний голос, що свідчить про існування якогось спільного стратегічного бачення. Це бачення має концентруватися навколо трьох найважливіших європейських держав: Великобританії, Німеччини і Франції, а може відповідно до такої послідовності: Німеччини, Великобританії і Франції. Поза цією трійкою можливим є, звісно, пошук інших значних європейських держав, які разом могли б створювати групу, наприклад, шести країн-членів чи якусь іншу конфігурацію. Важливим було б, проте, щоб ці держави змогли виробити спільний рішучий переказ і переконливо презентувати його зовні.

З такою Європою Америка могла б і змогла б співпрацювати хоч би заради спільної політики щодо Росії. Сполучені Штати мають і матимуть із Росією спільні інтереси. Переговори щодо угоди, яка замінить договір СНО-1 [START-1], прямують до закінчення. Росіяни виявляються дещо корисними у справі нашої присутності в Афганістані, без огляду на їхню власну мотивацію. Вони можуть також бути помічними у вирішенні проблеми ядерної програми Ірану, і хоча не можна позбутися щодо цього певних сумнівів, Росія є серйозним учасником сучасного складного процесу переговорів із іранцями. Ми маємо, отже, справу з розширеним порядком денним двосторонніх відносин із Росією, якою важко нехтувати, але не можна заперечити, що в життєво важливих інтересах Америки є також існування сильної і безпечної Європи, а також запевнення того, що наслідки геополітичних змін після 1989 р. не будуть знищені, особливо якщо йдеться про простір, що виник після розпаду СРСР. Не здається, щоб Росія мала для цього можливості. Якби, проте, Захід охопив параліч і продовження кризи, звісно, виросла б спокуса реалізації цього бачення майбутнього Росії, яку представляє ностальгічна школа. Отже, американсько-європейський зв’язок, об’єднана Європа, з якою ми зможемо домовлятися у справі співпраці, і нарешті Центральна Європа, яка поміститься у серці цієї об’єднаної Європи, є у нашому спільному стратегічному інтересі.

Лекція, прочитана на конференції у Вашингтоні 4 листопада 2009 р. з нагоди початку співпраці Польського інституту міжнародних відносин [PISM] і Центру стратегічних та міжнародних досліджень [CSIS]
Автор: Збіґнєв Бжезінскі [Zbigniew Brzeziński] – радник з питань національної безпеки президента США Джиммі Картера у 1977-81 роках, тепер член ради Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні [CSIS]. Видав, зокрема, "План гри", "Велике банкрутство: народження і смерть комунізму у XX столітті", "Безлад: світова політика на порозі XXI століття", "Велика шахівниця: головні цілі американської політики","Вибір. Світове домінування чи світове лідерство", "Другий шанс"
Назва оригіналу: Rosja nostalgii, Rosja nadziei
Джерело: Gazeta Wyborcza, 12.12.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі