"Прикарпаття" у Відні виступило з величезним успіхом

Протягом тижня народний муніципальний ансамбль пісні й танцю "Прикарпаття" палацу культури "Юність" з Калуша перебував у Відні на традиційному передріздвяному фестивалі "Міжнародні співи Адвенту у Віденській ратуші". Калуський колектив зумів максимально залучити місцеву слухацьку аудиторію та познайомити її з народною пісенною творчістю України. "Прикарпаття" отримало найвищу нагороду фестивалю — диплом переможця. І це єдиний колектив, який особисто приймав у мерії губернатор і мер Відня.

Про неабиякий успіх калушан у Відні свідчить і те, що відразу в ході фестивалю були випущені спеціальні поштові конверти із печаткою "Прикарпаття". Також побачив світ спеціальний буклет фестивалю, куди увійшли найкращі колективи та співаки, й серед них — калуський хор. Про те, як наш колектив потрапив на цей фестиваль, що там представив і що почерпнув для себе, про враженнями від поїздки в Австрію кореспондент "ДП" поцікавилася у незмінного художнього керівника й диригента колективу, заслуженого працівника культури Михайла Сондея.

— Участь українських хорових колективів у цьому фестивалі, — говорить Михайло Васильович, — стала вже традиційною: вісімнадцятий рік поспіль Культурний відділ Магістрату Відня спільно з Австрійсько-українським товариством, громадською організацією "Разом" і за підтримки Посольства України в Австрії забезпечують приїзд українських хорів до Відня. Ми потрапили туди на запрошення Австрійсько-українського товариства, зокрема його керуючого президента Бориса Яминського. А порекомендував йому наш колектив голова Київської громадської організації, надзвичайний і повноважний посланник Станіслав Лазебник. Неабияка роль у цьому й завідувача міжнародних відносин цієї організації, доцента Київської національної академії внутрішніх справ Ольги Лавури. До речі, про поїздку до Відня ми дізналися півроку тому і з того часу до неї готувалися.

— Напевно, на цьому фестивалі існують якісь нетрадиційні умови, що так заздалегідь організатори повідомляють колективи про участь?

— Однозначно. Кожна країна (а їх цього року на фестивалі було 111) приймає наступні умови: в репертуарі колективу повинна бути Служба Божа рідною мовою; він має бути готовий до конкурсної програми фестивалю (тут ми виконували різні українські пісні), яка триває рівно 25 хвилин і ні секунди довше. Крім цього, в програмі — обов’язкові годинні сольні концерти у Відні.

— Судячи з диплома переможця, ви прекрасно справилися із завданням.

— Де б ми не виступали, всюди були переповнені зали. Службу Божу наш колектив співав у найстарішій греко-католицькій церкві в діаспорі — церкві св. Варвари, збудованій за її власний кошт. Від прихожан відразу ж надійшло прохання відспівати ще одну Службу Божу, та програма була насичена, і після служби нас повезли в монастир співочих монахів Кльостернойбург, що за 12 км від Відня, ближче до Альп. Ми були вражені й триповерховою будівлею з печерами, і виноробним заводом, де монахи виготовляють вино надзвичайно високої якості, а головне (і це характерно для всіх приміщень, де ми співали) прекрасною акустикою кафедрального собору монастиря. Нам ніяково було танцювати й співати в ньому (адже то церква), та ще й у капелюхах, але побачивши наше збентеження, нам сказали, що ми привезли свою культуру і маємо її показати. Як приємно було дізнатися, що свого часу від татар цей монастир захистили наші козаки. І їм там встановлений пам’ятник.

На всіх концертах (а ми виступали в мерії, адже "Прикарпаття" — єдиний колектив, який особисто приймав у так званій червоній залі Ратуші губернатор і мер Відня п. М.Гойпл, в будинку для перестарілих, на різдвяній виставці "Дунай та його країни") публіка скандувала "Браво!", "Біс!". Глядачі не піднімалися з місць, коли закінчувалися наші концерти, цим самим кажучи, що хочуть продовження. Але це залежало не від нас, а від організаторів.

— А хоча б раз дозволили організатори перебрати виділений для вашого концерту час?

— Це було під час конкурсної програми. На неї виділено 25 хвилин. І ми саме в цей час вкладалися. Але зачарована нашим співом, танцями, неперевершеними костюмами публіка переривала програму невщухаючими оплесками. Я тричі зупиняв її, піднімаючи обидві руки (слід зауважити, що австрійська публіка досить дисциплінована: диригент повернувся до неї, і вона зупиняється), бо розумів, що оплески заберуть наш час. Зважаючи на таку ситуацію, президент Австрійсько-українського товариства, він же голова журі, попросив "Прикарпаття" заспівати ще щось після закінчення конкурсної програми. І ми заколядували. Взагалі, наш колектив усі концерти завершував колядками.

Варто наголосити на тому, як по-особливому у Відні були оцінені наші солісти. Президент Австрійсько-українського товариства, почувши бас-баритон Валерія Кригануци, сказав: "Я сам соліст, але вперше чую таку багатогранну барвистість баритонового голосу". "Бережіть її, це ваше золото", — таку думку він висловив про Оксану Кричко. До неї придивлялися й інші. Оксана досить перспективна, на фестивалі сказали, що вона могла б вступати до Віденської консерваторії. Нині солістка навчається на четвертому курсі Прикарпатського університету. З надзвичайним успіхом сприймала віденська публіка козацькі пісні у виконанні Валентини Лебухорської, Марії Серафимович і Марії Бойчук.

— Михайле Васильовичу, чи стикалися ви з якимись проблемами в Австрії?

— З такими запитаннями до нас підходили й австрійські українці. Моя відповідь і відповідь колективу була однозначною: ніяких. Ми ж (маю на увазі українців) єдині представники, перебування яких на цьому фестивалі фінансувала Австрія. Україна повинна була забезпечити тільки транспорт. Усі решта країн відправляли свої колективи за кошт держави.

Щодо коштів на транспорт, то ми вдячні за сприяння міському голові Ігорю Насалику та в. о. заступника з гуманітарних питань Галині Романко. До організації поїздки, звичайно, спричинилося й управління культури міської ради на чолі з начальником Антоніною Попадюк. З розумінням поставився й директор коледжу культури та мистецтв Петро Пірус. А ще велика вдячність водіям, які прекрасно знали Відень.

— Чи не виникало якихось проблем серед колективу? Все-таки інша країна, інші закони, звичаї.

— Ми, українці, завжди любимо самі собі створювати проблеми (кажучи це, Михайло Васильович усміхнувся. — Авт.). Але про це краще не будемо згадувати. До речі, С.Лазебник сказав, що за всі роки це перший український колектив, з яким не було жодних проблем.

— Після такого вдалого виступу, напевно, отримали якісь цікаві пропозиції?

— Маємо запрошення, і то досить цікаві. Можливо, як Бог допоможе, ще раз побуваємо й у Відні. Зараз у мене як у керівника єдиний план — найближчим часом представити концертну програму "Прикарпаття" калушанам і виїжджати з концертами у міста області та за її межі. Хочемо заробити хоч трохи грошей для колективу і на транспорт, щоб мати змогу популяризувати українську народну пісню, мову, обряди задля їх збереження.

— Щодо коштів. Знаємо, що учасникам муніципальних колективів в обласному центрі платять від 600 до 1000 грн на місяць, в Долині — 400 грн, Рожнятові — 300 грн. А що отримують наші співаки? Адже ні для кого не є секретом, що хорового колективу такого високого рівня, як "Прикарпаття", в області немає.

— У нашого колективу, можна сказати, чисто символічна зарплатня — 73 грн. Після поїздки до Відня я вже побував у міського голови з цього приводу. Будемо надіятися на Ігоря Степановича й на місцеву владу, що питання про її підвищення вирішиться. Бо якщо не підняти учасникам зарплатню хоча б до 0,5 ставки, вони можуть піти з колективу.

— А в яких умовах працюєте в палаці культури?

— Приміщення, де проводить репетиції колектив — чудове, а от хорової кімнати немає. До нас хочуть приїхати на навчання з інших міст, пропонують провести обласні семінари, а ми не маємо де їх прийняти, щоб поділитися своїм досвідом. А нашу працю треба популяризувати, бо саме в хоровому мистецтві України закладено величезні естетичні та моральні цінності, які необхідно передати нашим нащадкам.

Автор: Дарія Ониськів, "Дзвони Підгір’я"
Обговорити на форумі