Пам’ять: Пророчі уроки Ярослава Нижника

Наприкінці 60-х і на початку 70-х років у тоталітарному суспільстві закінчували дихати хрущовською відлигою.

Ще можна було у бібліотеках натрапити на правдиві, національно свідомі книги, ще жили паростки нашого відродження і на весь світ пролунала немеркнуча Івасюкова "Червона рута". Мої перші віршовані спроби, надто недосконалі, потрапили до рук мало мені відомого вчителя української літератури і малювання Корницької середньої школи Ярослава Нижника. Попросив принести кілька віршів, уважно прочитав їх. Ми зустрілися на перерві, у коридорному закуткові (він стане нашим улюбленим місцем спілкування аж до мого закінчення школи). Спершу вчитель майже переписував мої школярські вправи, демонструючи, як би то мало бути насправді. Я всмоктував кожне його слово. Переді мною поступово відкривалися безкінечні можливості рідної мови. З кожним днем ці уроки ставали насиченішими і змістовнішими. Та при цьому Ярослав Іванович не забував повторювати про те, що насамперед треба якомога більше читати як сучасників, так і класиків.

Зрозуміло, не міг Ярослав Іванович не знати, що моя мама Євдокія Василівна відбула майже 10 років "сибірів" і що має справу з "сином ворога народу". Проте спілкувався і довіряв. Не сумніваюся, не він один у ті часи був справжнім патріотом-українцем у школі.

Це ж саме він, коли побачив, що мої вірші стали "стрункішими і виразнішими", допоміг порозсилати їх у різні газети.

Згодом дізнаюся, що він не тільки гарно малював, але й писав вірші, байки, охоче читав мені їх. Він завше вмів вести не просто задушевну, а розмову як з рівним.

Ще тісніше ми поріднилися, коли прочитав малу прозу Ярослава Нижника, якої він мені раніше не показував зі зрозумілих причин (надто вже вона була антирадянською!). Тоді вже у Чернівцях почав виходити щоквартальник "Буковинський журнал". Коли почав його очолювати, запропонував Ярославові Івановичу подати оповідання і новели. Кращі з кращих надрукував. Це — напрочуд дивовижна проза, яка почерпнула від наших класиків усе найкраще. Оповідання без змісту — це не оповідання, промовляв він. А яка барвисто-пахуча мова, які порівняння й метафори. Та найосновніше, як на мене, це — ритміка, як у поезії, мелодійність. Усіма цими багатствами бездоганно володів мій навчитель, який писав, здавалося б, про найбуденніші справи, чи то косовицю на луках, чи вистоювання у безрозмірних комуністихних чергах після війни за хлібом, чи святкування Святвечора у вуйка Федора...

...Остання наша зустріч відбулася в коломийській лікарні. Недуга безбожно висмоктувала життєдайну снагу з грудей, висушувала до невпізнаваності тіло, але душа і серце зоставалися нездоланними. Зів’ялим голосом навчитель оповідав мені незакінчену новелу. Ламалася логіка, та вирівнювало голос бажання довершити її. Адже без неї книжка прози "Нам, коби звідти..." не буде такою, якою задумував. Я слухав і розумів, перед яким неоплатним боргом не сьогодні, то завтра опинюся. Можливо, багато в житті віддала би ця людина заради одного — побачити свої творіння опублікованими окремою збіркою. Про це неодноразово вели мову. Та Ярослав Іванович просив зачекати, бо має дописати ще один твір. Не дописав. Але книга обов’язково має вийти. Бо вона потрібна нам, аби утверджуватись в українській вірі, допомагати йти вперед, не оглядаючись назад.

У суботу, 7 листопада, виповнюється сорок днів, як одійшов у вічність відданий педагог, літератор і художник Ярослав Нижник. Мій повчителю, нехай земля Вам буде пухом.

Автор: Мирослав ЛАЗАРУК, Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі