Демагогів переконують не слова, а конкретні дії

Найбільша щоденна газета Польщі "Gazeta Wyborcza" від самого початку нашого існування (а вона вже виходить 20 років, була першою газетою вільної Польщі, створеною після Круглого столу, коли "Солідарність", тобто колишня антикомуністична підпільна опозиція, отримала змогу офіційно брати участь у політичному житті), так само як і головний редактор газети Адам Міхнік – один із найвідоміших польських дисидентів, один із ідеологів Круглого столу та усіх перетворень, яких зазнала наша країна, – завжди були дуже зацікавлені у співпраці, у зближенні Польщі й України, польського та українського народів. Отож, якщо порівняти усі польські газети, що тепер публікуються, то у "Виборчій", по-перше, можна знайти найбільше матеріалів про Україну, – ми намагаємося широко висвітлювати те, що справді відбувається в Україні в її політичному, культурному, соціальному житті.

А по-друге, ми завжди намагалися провадити діалог, який дозволив би зблизити наші народи. Тобто, ми прекрасно знаємо про трагічне минуле, ми знаємо про різницю в оцінці цього минулого. І з польського боку, і з українського досі панує ще дуже багато стереотипів і упереджень. Наша газета завжди намагалася про це писати, я б сказав, унікальним чином – представляти польському читачеві українську точку зору і шукати порозуміння, тобто відкривати полякам очі на те, як українці дивляться на нашу історію.

Ви, мабуть, прекрасно знаєте, що з польської точки зору волинські події, антипольська акція УПА чи Волинська трагедія, є найбільш болісною справою, і фактично кожного року, коли наближаються роковини цих подій – у нас прийнято вшановувати їх пам’ять 10-11 липня – то дуже активно починають виступати різні радикали й націоналісти. Вони починають заявляти, що начебто ніхто нічого каже про ці події, що начебто Україна не хоче признати, що тоді відбулося. Минулого року, коли у Польщі готувалися відзначити 65-і роковини волинських подій, також піднялася дуже гостра дискусія, і ми вирішили, що слід якось заспокоїти наші крайні середовища, показати, що багато вже було зроблено, що історики вже працюють майже двадцять років, а крім істориків і політики багато чого зробили, і журналісти, і на суспільному рівні можна всі болісні кути наших стосунків якось подолати і переосмислити, тобто перетворити у зближення й поєднання. Так постала книжка "Волинь: дві пам’яті".

У цій книжці немає якихось нових оригінальних текстів, я просто упорядкував найбільш, на мою думку, показові, важливі статті не тільки про Волинську трагедію, а й узагалі про польсько-українські взаємини, надруковані в "Gazecie Wyborczej". Я можу пишатися тим, що більшість найважливіших матеріалів з цього приводу дійсно були або ініційовані, або надруковані нашою газетою у 1993-2008 рр. У першій частині книжки йдеться про історію, це матеріали польських і українських істориків з приводу Волині та польсько-українських стосунків у XX ст. Дуже хотілося представити цю історію з різних точок зору, проте серед польських авторів, яких ми запросили, ви не знайдете якихось крайніх осіб – ми старалися представити більш-менш помірковану точку зору. Друга частина книжки містить свідчення, найважливіші документи, інтерв’ю, виступи осіб, які є авторитетними у наших країнах, тобто політиків, інтелектуалів, духовних діячів. Ця частина відкривається листом Папи Римського Івана Павла II, написаним у 2003 році з нагоди 60-ї річниці Волинської трагедії. Тут є також лист Віктора Ющенка, який тоді ще не був президентом, а щойно лідером опозиції та колишнім прем’єр-міністром. Він надіслав цього листа нашому головному редакторові у 2003 р., і не лише представив у ньому українську точку зору, але й задекларував готовність подолати у майбутньому низку конфліктних ситуацій. Є тут також інтерв’ю з єпископами з обох країн. Є стаття Яцека Куроня, який, на мою думку, був однією із найбільш активних осіб у процесі польсько-українського порозуміння. А третя частина – це публіцистика, матеріали журналістів з приводу того, як проводити цей процес подолання конфліктів минулого між поляками та українцями. Я ще дозволив собі додати четверту, ніби додаткову частину – це календар польсько-українських взаємин у XX ст. від часів перед Першою світовою війною до 2006 року. Тобто, читач отримує не тільки публіцистичні матеріали, але й певну довідкову інформацію.

Я був дуже здивований, що опублікована минулого року у Польщі книжка була достатньо успішною, тобто ми продали основний наклад і мусили додрукувати додатковий. Мені здається, що тоді нам справді вдалося стишити, заспокоїти наших націоналістів, бо вони отримали речовий доказ того, скільки вже було зроблено, скільки вже було сказано і з українського, і з польського боку. Ми також стараємося представляти ці події у більш широкому контексті, тобто не боїмося говорити про польські помилки, про польські гріхи, про довоєнну політику Речі Посполитої щодо українців, про інші факти нашої історії після війни – переселення, акцію "Вісла".

Крайні середовища нас гостро критикували за цю книжку, але їм було дуже важко полемізувати з тим, що вони прочитали. Усе це вже було сказано, відбулося і його вже можна назвати політичним фактом. І дуже приємно, що коли я представляв цю книжку ще польською мовою у Києві минулої осені, мені запропонували перекласти її та видати українською мовою. Дякую за цю можливість перекладачеві Володі Павліву, дякую Олі Гнатюк, яка дуже багато допомагала, видавництву "Дух і Літера" у Києві та Об’єднанню українців у Польщі, яке профінансувало друк українського накладу.

Не хочу більше говорити про оцінку, бо Ви самі, якщо захочете детальніше ознайомитися із книжкою, оціните, чи вона вдала, чи ні. Однак мені здається, що це дійсно спроба знайти спільну мову, щоб говорити про найбільш болісні справи у нашій історії і показати, що історія, якою б вона не була, зараз може нас об’єднувати чи наближати один до одного.

На жаль, цього року влітку наші націоналісти були дуже активними, і поки що є події чи факти, які перешкоджають цьому процесові. Але дуже хотілося б, щоб він тривав. Мені здається, ця книга допомагає зрозуміти не тільки те, що відбулося, бо що ми тут не хочемо нав’язувати жодної точки зору, але й показати дві пам’яті, дві правди, і вже читач може вирішити, що далі з цим робити.

Дійсно, треба сказати, що є люди, які не розуміють, як можна подолати історію і пробують використовувати історію у політичній боротьбі, у політичних цілях. Ми запропонували, я би так сказав, об’єктивно розмовляти про історію, не нав’язувати якусь окрему думку. "Gazeta Wyborcza" є найбільшою щоденною газетою у Польщі і все ж формує громадську думку. Мені здається, що значно більшою мірою, ніж якесь інше національне видання, чи національні діячі, чи маргінальні політики. Я маю таке враження, що у Польщі є більшість людей, які прекрасно розуміють і погоджуються з тим, що ми пропонуємо, з тією версією історії та способом розмови про історію, який ми пропонуємо. Але, на жаль, ця більшість не надто активна, вона не надто голосно виступає. А всі крайні радикали вміють приваблювати до себе увагу. Ми у цьому переконалися улітку, коли не було яскравих політичних подій у Польщі, панувало своєрідне політичне затишшя, і ЗМІ не мали про що писати чи транслювати (якщо мова про телеканали). Отож вони звернути увагу на велопробіг пам’яті Бандери, який, на мою думку, не заслуговував на подібну увагу. ЗМІ підняли скандал, і можна було отримати враження, що це регрес у порівнянні з попередніми роками. Але я думаю, що це такі інцидентальні випадки, які показують, що нам слід продовжувати роботу, слід знайти аргументи, щоб заспокоїти цих радикалів. Щоб ми, я б так сказав, центристські сили, які насправді перебувають у більшості, я впевнений, і в Україні, і в Польщі, зуміли якось більш ефективно представити свою точку зору, переконати журналістів, ЗМІ, що вона, ця точка зору, є домінуючою.

Але це проблема також і медіократії, в якій ми зараз живимо. Наприклад, у Польщі величезне значення мають інформаційні телеканали, які формують громадську думку, значення преси, на мою думку, поволі зменшується. На жаль, журналісти, які працюють на телеканалах, не завжди достатньо компетентні й іноді просто не знають, про що говорять. Вони дуже люблять гострих, різких гостей, яких запрошують у свої студії, на свої програми, бо це приваблює увагу. Але слід спокійно на це реагувати. Я впевнений, що можна буде подолати це явище, якщо ми будемо достатньо активними.

Автор: Марцін Войцеховський (на фото)
Виступ на розмові про книгу "Волинь. Дві пам’яті" у книгарні "Є" у Львові 11.09.2009 у рамках Форуму видавців
Записала Юлія Павлишин, Західна аналітична група
Обговорити на форумі