Визнання глибоких коренів кризи

Глобальні дисбаланси нарешті потрапили до порядку денного саміту G20. Це виглядало так, ніби наймогутніші лідери світу, захопившись деталями банківського регулювання, перетворили себе на політичне крило Базельського комітету. Нам усе ще дуже далеко до ефективного подолання головних причин кризи, але принаймні є офіційне визнання того, що вона не пов’язана лише з фінансовим регулюванням і наглядом, а має глибше коріння у глобальній макроекономічній політиці.

Чому потрібен такий порядок денний? Причина в тому, що постійні великі дисбаланси спричиняють дедалі більші потоки капіталу, які можуть дестабілізувати світову економіку. Оскільки надлишки рахунка поточних операцій означають надлишок національних заощаджень над інвестиціями, то його треба або інвестувати за кордон напряму, або накопичувати вдома у формі резервів іноземної валюти, які потім спрямовують на глобальні ринки капіталу. Без надмірних дисбалансів був би набагато меншим попит на фінансові продукти, які ми зараз називаємо токсичними активами.

Не всі поділяли цю думку. Мабуть, не дивно, що країни з постійними надлишками поточного рахунка скептично поставилися до неї. Анґела Меркель, канцлер Німеччини, попередила, що глобальні дисбаланси є "замінником" справжньої проблеми, які мають на меті відвернути увагу від справжнього порядку денного, під яким, я припускаю, вона мала на увазі регулювання бонусів топ-менеджерам фінансового сектору. Ніколи не втомлююся дивуватися тому, як її коаліція змога пояснити цю складну фінансову кризу винятково англосакською жадобою. Коли міцно тримаєтеся за такий зручний наратив, то вам не хочеться відповідати на незручні запитання про дисбаланси.

Щоб подолати глобальні дисбаланси, треба відповісти щонайменше на чотири запитання. Перше – наскільки глобальні дисбаланси можна корегувати автоматично? Суть припущення в тому, що зміни в поведінці домогосподарств США, можливо, розв’яжуть проблему самі по собі. Погоджуюся, що не слід недооцінювати ефектів зменшення боргового навантаження у приватному секторі США. Але я не настільки оптиміст, щоб повірити, що це саме по собі подолає негаразди. Країни з великими надлишками поточного рахунка і дефіцитами – усі вони мають проблеми, які треба розв’язати політичним шляхом. Якби ми у США покладалися тільки на корекцію – у комбінації, можливо, з падінням курсу долара, – то небезпечні потрясіння могли б відбутися деінде. Виключно американська корекція могла б призвести до катастрофічної ревальвації курсу євро, зокрема, якби половина світу надумала наслідувати США. Отже, відповіддю є "ні", проблема не вирішиться сама, і нам потрібен план дій настільки, наскільки вона не вирішиться сама.

Друге питання – це те, що робити з єврозоною. Загалом вона має невеликий дефіцит. Але в межах єврозони існують великі дисбаланси між країнами. Я раніше вважав, що національні дефіцити поточного рахунка не мають значення, але криза продемонструвала, що політичні лідери розглядають єврозону не як справжню економічну унію, а просто як зону спільної валюти, що складається із суверенних держав. Німці посилаються на єврозону, коли їх звинувачують у надмірному надлишку поточного рахунка, проте коли вибухнула криза, реакція була не скоординованою та націоналістичною. На відміну від німців, французи ніколи не припиняли захищати поняття єдності єврозони, але все-таки вони торпедували об’єднане представництво єврозони в Міжнародному валютному фонді, наполягаючи на збереженні за Францією її місця. Це нечесна позиція. Поки європейці залишаються роз’єднаними, краще розглядати дисбаланси як проблему країн, а не зон спільної валюти.

Третє питання стосується того, яких заходів треба вжити. Відповідь така: їх мають підібрати відповідно до специфічних умов кожної країни. Китай, імовірно, не зможе скоротити свого надмірного надлишку поточного рахунка без ревальвації юаня. У Німеччині найкращим макроекономічним заходом буде велике зниження податків, щоби збільшити внутрішній попит. У Великобританії відновлення балансу потребуватиме важких скорочень урядових видатків, а Іспанії доведеться підвищити податки, навіть на додачу до оголошеного минулого тижня підвищення ПДВ. Без реформи ринку праці Іспанія заледве чи відновить зростання в довгостроковій перспективі.

Четверте питання – як контролювати цей процес. Я скептично ставлюся до пропозицій нав’язування жорстких кількісних обмежень на дисбаланси поточного рахунка, тим паче, що ними часто керує приватний сектор. Достатньо урядам дати зобов’язання щодо державного сектору. Зробити це щодо всієї економіки, можливо, стало б надто амбітним кроком.

Я навіть чув пропозицію процедури покарання за порушення цих обмежень. Досвід європейського пакту про стабільність і зростання, для виконання якого не вдалося покарати жодної країни за її бюджетні дефіцити, повинен слугувати попередженням. Негнучкі правила, задумані з добрими намірами, не можуть розв’язати проблеми. Так чи інакше, група G20 не має жодної легітимності, щоб накидати якісь заходи тим, хто не згоден з ними, надто тим, хто не є її членами. Ретельний громадський контроль і тиск звітної групи експертів – це найбільше, на що ми можемо покладатися. Але оскільки на членів групи G20 припадає левова частка глобальних дисбалансів, наразі вони тією міжурядовою групою, яка має розглядати проблему на найвищому політичному рівні. У Пітсбургу цьому було покладено початок.

Автор: Вольфганг Мюнхау [Wolfgang Münchau]
Назва оригіналу: A recognition of the deep roots of the crisis
Джерело: The Financial Times, 28.09.2009
Зреферував: Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі