Сьогодні планета прямує до самоорганізації чи поділу?

Завжди було непросто дати якнайповніше пояснення міжнародним відносинам. Версії могли б щонайменше зіштовхнутися: так було наприкінці 1980-х з дослідженнями Фукуями і Гантінгтона. Перший вважав, що можна оголосити про тріумф капіталізму і демократії, і спирався у висновках на крах радянського блоку та конверсію зрослої кількості диктатур у демократії. Другий, навпаки, був певен, що кінець поділу планети на два ідеологічні блоки змусить нації повернутися в рамки колишніх цивілізацій.

Сьогодні планета прямує до самоорганізації чи поділу? Роздроблення чи уніфікації? Відповідь на це запитання не нейтральна, оскільки залежить від сенсу, який ми вкладаємо в актуальний як ніколи проект запровадження "нового світового ладу". Досі можна було поєднувати обидва тлумачення, зважаючи на те, що закон Гантінгтона доповнює закон Фукуями. Дійсно, що більше економіка і право прагнуть об’єднати планету, то природніший процес, коли культури намагаються повернутися до своїх етнічних і релігійних витоків. На підтвердження цього узагальнення припустімо, що відродження націоналізму і фундаменталізму було б лише несподіваним відхиленням від тенденції, що повільно наближає кожен народ до нової рівноваги, якою стала б розважливість.

Однак таке доволі зручне пояснення масштабного конфлікту між універсальним і партикулярним не пояснює реальності. По суті, ми є свідками співіснування обох явищ – роздроблення й уніфікації, що заперечує принцип несумісності. Ми бачимо, наприклад, в Ірані, Афганістані, зовсім нещодавно в Габоні, як країни проводять демократичні вибори: стільки свідчень, скажете ви, що західна модель поширюється світом. Біда полягає в тому, що ці країни вдаються до голосування лише для того, щоби систематично організовувати фальсифікації. У підсумку замість того, щоб закріпити тріумф демократії, такі відхилення від курсу посилюють усередині ліберального суспільства критику тих, хто від імені старого марксистського кредо звинувачує представницьке правління у зраді волі народу. Зокрема, ми бачили, як у Росії Путін, не змигнувши оком, буцім виконуючи свої конституційні зобов’язання, поступився місцем наступникові і зберіг владу та вплив, уже як прем’єр-міністр.

Отже, що більше прихильників утрачає демократія, то дужче її провідні позиції стають формальними, навіть серед націй, які породили її, і то все менш стійкими виявляються засади політичного лібералізму. Ця двозначність не обмежується діяльністю інституцій. Вона так само відображається в розвитку відносин між націями. 1991 р. під час першої війни в Перській затоці захист справи міжнародного права (звільнення Кувейту) став можливим тому, що, слугуючи одночасно інтересам союзників і справі миру, він видавався аспектом реалістичної політики (realpolitik).

20 років опісля реалістична політика знову зводиться до парадоксального захисту права, і немає шансу подолати цю суперечність. У цьому питанні всі орієнтири переплуталися. Справедлива жорстка позиція Франції щодо Ахмадінеджада порівнянна лише з обачністю стосовно Каддафі. Так само ми підтримуємо американську присутність в Афганістані й Іраку: мовляв, імовірно, місцеве населення схвалює її; хоча з кожним днем нас усе більше непокоять той хаос, який виникає через неї, і фанатичність, яку вона підживлює.

Зрозуміло, не новина, що зовнішній політиці властива двозначність. Так стається тому, що, на відміну, наприклад, від війни у В’єтнамі, коли де Голль був одним з небагатьох голів держав, хто мав чітке уявлення про неї, нині держави, які мусили б знати про ці суперечності з власного досвіду, задовольняються таким становищем, знаючи про всі обставини справи.

І все це не через упертість чи фаталізм, а тому що втрутилися два нові фактори, які переплутують орієнтири і посилюють непрозорість світу. Першим фактором є відсутність можливого проектування майбутнього: виживання планети, якій одночасно загрожує ядерний тероризм і екологічні проблеми, більше не залежить лише від дотримання миру, а від складного переходу до раціонального використання ресурсів. Вожді демократії все менше зіштовхуються з альтернативами, натомість усе частіше – з дилемами. Другий фактор – двозначність, яка притаманна революції мас-медіа. Якщо під час падіння Берлінської муру можна було сподіватися на все краще і краще поінформовану світову громадську думку, то 20 років опісля ми володіємо як ніколи масштабною кількістю засобів, призначених просвітити людей, які, щоправда, так само здатні ввести їх в оману.

Автор: Ален-Жерар Слама [Alain-Gerard Slama]
Назва оригіналу: L’opacité du monde
Джерело: Le Figaro, 09.09.2009
Зреферувала: Ірина Кузик, Західна аналітична група
Обговорити на форумі