Die Welt: Імміграція – порахунки з одним міфом

Цього дня минуло рівно 45 років з того часу, як на вокзалі Кьольн-Дойц приймав поздоровлення, а також подарунки – великий букет квітів і мопед Sport Combiette - мільйонний ґастарбайтер в Німеччині. Ним був португалець Армандо Родріґес де Са [Armando Rodrigues de Sà].

Якщо послухати американського журналіста Крістофера Колдвела [Christopher Caldwell], то цю дату не варто святкувати. Понад десять років Колдвел досліджував історію міграції до Європи – від Мальмо до Риму, від Дубліна до Дуісбургу. І висновки його доволі гнітючі. Європа переоцінила свою потребу в робочій силі з-за кордону. "Економічна користь, яку принесли іммігранти, була мінімальною й тимчасовою. Вона вже давно стала минулим", – стверджує автор. Водночас Колдвел наголошує на тому, що масова міграція призвела до масштабних і тривалих пертурбація соціального й культурного характеру. Утворення нових етнічних груп в суспільстві Європи можна охарактеризувати не простим додаванням, а формуванням цілком нової якості.

Роздуми про революцію у Європі. Це були масивні зміни, практично революція. "Чи може Європа залишатися тим, чим вона є, попри те, що в ній живуть інші люди?" – запитує Колдвел. І в своїй книзі "Рефлексії до революції у Європі" [Reflections on the Revolution in Europ] дає відповідь: "Ні!".

Назва цієї захоплюючої, провокаційної книги з фаховим дослідженням вказує на зв’язок з класичним твором європейського консерватизму: "Роздуми про революцію у Франції" [Reflections on the Revolution in France] Едмунда Берка [Edmund Burke]. Як і тоді, 1790-го року, Барк заявляв про свій глибокий сумнів щодо Великої французької революції, чиї абстрактні принципи, на його переконання, суперечать людські природі, так і тепер Колдвел називає химерою уявну користь від масової міграції до Європи.

Він подає такий погляд на історію: Європа, очевидно, була не в собі, коли вирішила масово запрошувати іммігрантів. Вона лежала в руїнах матеріальних і духовних. Еліти повоєнного часу або не надто ретельно поміркували про наслідки своїх рішень, або допустилися великої помилки. Вони, напевно, думали, що іммігранти не залишаться в Європі надовго (зрештою, вони й самі так думали), що їх не наїде багато, що вони просто заповнять демографічні дірки, які виникли внаслідок Другої світової війни. "Те, що вони висуватимуть свої претензії на соціальну допомогу, що вони принесуть зі собою культуру й звичаї сіл Півдня, сімейних кланів і мечетей – видавалося абсолютно неймовірною думкою", – зазначає Колдвел.

Все почалося із хибних припущень. Всі ці припущення довели свою хибність ще наприкінці сімдесятих років. Але намагання зупинити міграційний потік до більшості західноєвропейських держав майже не мали наслідків, враховуючи доїзд членів сімей уже присутніх в Європі ґастарбайтерів.

Коли німецький міністр внутрішніх справ Вольфґанґ Шойбле веде мову про цей парадоксальний розвиток подій, то можна почути доволі несподівані тези. На питання, як так сталося, що, нібито, дотримуючись демократичних норм, наша країна десятиліттями сприяла міграційним процесам, всупереч волі більшості населення? Відповідь була такою: "Що краще нам вдасться провести інтеграційні процеси, то менше ксенофобії в нас залишиться". Або ще таке: "Люди повинні зрозуміти, що національна різноманітність – це не загроза, а збагачення".

Тут Крістофер Колдвел висловлює свій сумнів. Коли ґастарбайтери почали приїздити до Німеччини, то німецька важка промисловість, підприємства якої, власне, їх і запрошували, вже перебувала на шляху до занепаду. Нині безробіття серед турків, котрі в сімдесятих роках мали вищий відсоток зайнятості, ніж німці, в деяких містах сягає 40%. "Ґастарбайтери, на переконання експертів, негативно впливають на продуктивність праці", – стверджує Колдвел.

Італія, наприклад, змогла утримувати традиційні форми сільського господарства лише завдяки дешевій робочій силі іммігрантів з Африки та Середнього Сходу. "І це в умовах глобалізації принесло користь Італії. Можливо вона б виграла більше, якби зробила ставку на високі технології, але це було б не зовсім по-італійськи. Італійці б внутрішньо протестували проти цього", – стверджує Колдвел.

Вишукану моцарелу з Кампанії, коштовний шовк з Нормандії, сталь з Німеччини – без робочої сили з Малі, Анталії та Алжиру треба було б замінювати дешевшими сурогатами й продавати через "антидушевні" великі торгівельні мережі. "Для того, щоб все залишилося таким, яким воно є, треба щоб все змінилося", – цитує Колдвел ностальгійний подих з "Леопарда" Джузеппе ді Лампедузи [Giuseppe di Lampedusa].

У Німеччині частіше можна почути інший аргумент щодо іммігрантів, який Колдвел називає "соціалістичним": іммігранти потрібні для того, щоб врятувати державу загального добробуту в той спосіб, що вони заповнятимуть некорисні демографічні перекоси, які в нас виникають: забагато старих, замало дітей. Але відділ народознавства Організації Об’єднаних Націй стверджує, що для цього потрібно 701 мільйон іммігрантів, тобто значно більше, ніж кількість людей, що нині мешкає у Європі.

У Німеччині кількість іммігрантів з 1971-го до 2000-го року зросла на три мільйони, досягнувши 7,5 мільйонів осіб. Але з цієї групи кількість тих, хто працює за своїм фахом залишається незмінною – приблизно два мільйони. 1973-го року за фахом працювало 65 відсотків мігрантів, 1983-го року таких було лише 38%. Окрім того, іммігранти поступово старішають і висувають свої претензії на виплату пенсій. Колдвел продовжує: "Іммігранти вимагають соціальної допомоги більшої, ніж вони зробили соціальних внесків".

Колдвел вважає Ісламську конференцію наївною. Фатальний коктейль німецької та європейської самоненависті (походженням ще з нацистських часів, колоніального минулого та періоду переоцінки цінностей) та ісламської "гіпер-ідентичності" призводить, на переконання Колдвела, до того, що європейці лише безпомічно спостерігають за напливом мігрантів-мусульман.

"Чому, скажіть мені на Бога, - цитує Колдвел суддю Конституційного суду Удо Ді Фабіо [Udo Di Fabio], – одна вітальна світова культура повинна бажати інтегруватися в іншу – західну культуру, котра, не репродукуючи достатнього поповнення й більше не володіючи трансцендентними ідеями, наближається до свого кінця".

Намагання, приміром, на Ісламській конференції досягнути Modus Vivendi, Колдвел вважає святою наївністю. Як це й годиться для консервативних маніфестів, наприкінці "Рефлексій до революції у Європі" (досі, на жаль, її ще не видали німецькою мовою) автор висловлює свої сумні думки про те, що політикою добробуту багато не досягнеш. "Американський успіх з використанням іммігрантів як робочої сили, – пише він, – не в останню чергу був наслідком брутальної нерівності й таких дій уряду, які для багатьох європейців виглядали б недопустимими".

Чи порівняння ситуації в європейських і американських містах дійсно наштовхне на думку, що вирішальним чинником успіху може стати "брутальна нерівність" – це вже цілком інше питання.

Автор: Mariam Lau
Назва оригіналу: Zuwanderung – Abrechnung mit einem Mythos
Джерело: Die Welt. 10.09.2009
Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група
Обговорити на форумі