Із Поділля до Ватикану

Лагідний голос, уважний погляд та промені доброти у очах. І ще щось таке незбагненне, яке притаманне тільки тим, хто щодня спілкується із Богом, Який наділяє їх особливою ласкою, збирати і утримувати біля себе людей, навертати тих, хто зійшов на манівці.

Таким для тисячі людей є Маркіян Трофим’як єпископ-одинарій Луцької дієцезії, який пройшов нелегкий шлях від подільського села Козова, що на Тернопільщині, до найвищих інституцій Ватикану.

- Ваша Екселенціє, що спричинило священиче покликання хлопчака із Тернопілля?
- Моя сім’я була дуже побожною, з дитинства я виростав в атмосфері любові, миру, злагоди та щоденних молитв і подяк Господу за все. Моя мати вчила мене та моїх двох братів і сестру, що за усе, добре і навіть прикрощі, треба дякувати Всевишньому.

Родина була для мене завжди прихистком від усіх бід. З малих років пригадую як батько був чудовим музикантом, свою любов до музики, й пісні він прищеплював дітям. Щоправда після війни йому довелося освоїти фах фотографа, але й тут він показав себе як професіонал. Мати займалася домашнім господарством та виховувала дітей.

- Чи отримали Ви вдома релігійне виховання?
-І релігійне, і мистецьке. Хоча часи тоді були нелегкими, не завжди було що добре їсти, у щось хороше вдягнутися, але було в нашій сім'ї така віра, надія і любов, що, здавалося навіть повітря просякнуте Божою благодаттю.

Від найрідніших мені людей я і почув про Бога. Малим дуже хотів стати священиком, накидав на себе два білі обруси та "відправляв" літургію (сміється), а всі домашні були моїми "парафіянами". Підрісши, почав читати катехизм, "Леваду Пречистої" "Книгу про святу Терезу з Лізьє" та іншу духовну літературу, що вдалося сховати від комуно-атеїстичних посіпак, які нищили все.

А ще в нашому селі височіли церква та костел. З останнього згодом зробили будинок культури. Добре, що хоча б таким чином будівля вціліла. Разом з іншими хлопчаками я лазив на горище так би мовити перепрофільованого храму та знаходив там залишки культових речей.

Та найбільшим дивом для мене там була фісгармонія, пограти на якій було неабияким щастям. Ще раніше батько навчив мене грати на скрипці та віолончелі, а фісгармонію я опанував сам. Отож, коли в будинку культури прибирали, то дорослі дозволяли мені трохи потішитися грою.

- Але спочатку Ви не вступили в семінарію, обрали фах музиканта.
- Я дуже хотів бути органістом. Ще школярем я кілька раз на рік їздив до львівського костелу, слухав орган, вистоював по кілька годин, аби увійти до храму. Тому я твердо вирішив, що навчатимуся музиці. Проте мої батьки прагнули, аби я навчався у місцевому медінституті. Та й поступити мені було би легко, адже у оркестрі цього навчального закладу якраз не було віолончеліста. Тому моя доля була начебто вирішена. А я батькам не хотів перечити, узяв тихенько документи та й завіз до львівського музучилища (сміється). Згодом рідні з цим змирилися та підтримали мене.

- Зі студентсько-мистецького середовища незабаром Ви потрапили до війська, для багатьох людей це стало би справжнім ударом, щоденна служба, матюки, дідівщина, як Ви цьому протистояли?
- Це було своєрідним випробуванням для мене. Хоча служив я у Дрогобичі, на Львівщині. Зі мною були усі хлопці з України, і ми майже не розмовляли російською, хіба що з офіцерами. Щоправда деякі солдати, помітивши, що я не вживаю поганих слів, намагалися змусити мене їх вимовити. Але я відповів, що у моїй родині ніхто ніколи такого не говорив, і я не буду. Слава Богу, все обійшлося.

- Як привів Вас Бог до семінарії?
- Після демобілізації я продовжив навчання в музучилищі. Через деякий час від львівського католицького священика я довідався, що є католицька духовна семінарія у Латвії. У 1969 році я поїхав у Ригу, хоче не був впевнений, чи поступлю. Перед поїздкою змушений був піти до уповноваженого у справах релігії по львівській області. Дякувати Богу, він мене зрозумів і дав дозвіл на навчання.

У Латвії я швидко адаптувався. Найбільшою проблемою була мова, там ще за часів Радянського Союзу майже 90 відсотків мешканців розмовляли рідною, отож змушений був переходити на російську, а через рік вже добре вивчив латвійську. Я був захоплений їхніми ззовні стриманими, але внутрішньо експресивними культурою та мистецтвом. Зараз маю там багато друзів, хоча часто їздити не можу.

- Де Ви розпочали своє служіння?
- 26 травня 1974 року в катедральному соборі святого Якова у Ризі єпископ Юліан Вайводс висвятив мене на священика. Це була значна подія для мене. Проте після повернення в Україну мене чекало розчарування, парафії мені ніхто не давав.

Того уповноваженого у справах релігії, який давав мені дозвіл на навчання, уже не було, а його наступник був доволі прикрою людиною. Він сказав, що знає про мене, але нічим допомогти не може, і порадив, аби я їхав якнайдалі від Львівщини. Тоді я здався на милість Божу і вже з серпня 1975 року служив на рідному Тернопіллі в Кременці та в Борщеві, а згодом й у селі Галущинці. Через нестачу священиків доводилося обслуговувати ще й територію Хмельниччини, Рівенщини й Волині.

- Чи не зазнавали Ви, як священик, утисків з боку влади?
- Це були важкі часи. Священиків переслідували. Півтори року за мною слідкували і хотіли спіймати, але ж я не робив нічого протизаконного, не втручався в політику, тому й слідства та допити мене оминули. Цим завдячую Богу та Пречистій Діві Марії, які охороняли мене. Я часто сповідав у лікарнях, керівники медзакладів, звісно, були проти, але я завжди казав, що так буде спокійніше, коли хворий висповідається, буде менше клопотів з родичами, які могли би протестувати.

- А не було бажання у цей непростий час покинути все?
- Таких спокус у мене не було, хоча не можна сказати, що нічого не боявся. Проте з Божою допомогою та підтримкою старших наставників і священиків усе перемагалося. Та й віряни додавали сили, вони могли й ніч не спати, аби дочекатися священика, ну хіба можна було їх покинути.

- Як Ви дізналися про єпископські свячення?
- 16 січня 1991 року Святійший отцець Іван-Павло ІІ відродив католицьку ієрархію. Для України були потрібні єпископи, адже ще в радянські часи ми дуже хотіли мати повноцінну церкву з єпископами. Для мене було абсолютною несподіванкою, коли представник Ватикану Франческо Коллясоно покликав мене і запитав, чи не бажаю я бути єпископом. Були дивні почуття, але я згодився. Згодом мене номінували. Після цього я зателефонував своїй двоюрідній сестрі у Тернопіль та сказав, що тепер вона може називатися не сестрою священика, але єпископа. Радості моїх рідних не було меж.

Після хіротонії з 1991 по 1998 був єпископом-помічником Львівської архідієцезії. Разом з Мар'яном Яворським. 25 березня 1998 року отримав призначення на Луцьк, у відроджену дієцезію. Я радів, адже ще за часів підпілля бував тут, знав багатьох людей і тепер охоче їм служитиму.

- Існує думка, що римо-католицька церква в Україні — одне із основних джерел полонізації українців...
- Якщо так, то можна сказати й англізації, германізації, романізації і т д. Наша церква світова і говорити про полонізацію, це давати розростатися нікому не потрібним стереотипам. Зрештою, якщо потрібно, ми служимо польською, українською, а на Сході дуже часто російською.

Окрім того, ми ні перед ким не зачиняємо двері, але нікого до себе не переманюємо, проте, якщо наші вірні від нас ідуть, то причини шукаємо насамперед у наших священиках. Проте такого, на щастя, майже не буває.

Довідка: народився 16 квітня 1947 року у містечку Козова Тернопільскої області

1965 - вступив на музичний факультет Львівського педагогічного училища, яке закінчив після служби у війську. 1965-1974 - навчався у Ризькій Вищій Духовній Семінарії.
1974 - висвячений на священика у Ризі.
1974-1991 - парох парафії в Кременці, пастирське служіння у парафіях Волинської, Тернопільської, Рівненської та Хмельницької областей.
16 січня 1991 - єпископ-помічник Львівської архідієцезії. 1991 - висвячений на єпископа у Львові.
25 березня 1998 - єпископ-ординарій Луцької дієцезії.
1998 - Заступник Голови Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України, очолює Літургійну комісію та Комісію з питань сакрального будівництва.

Найстарший брат працює інженером, другий - вчитель, сестра закінчила Львівську консерваторію і грає на органі у стрийському костелі.

Улюблене місце відпочинку - після вирішення справ відпочиває у Латвії, Львові, Італії.

Улюблені виконавці - Марія Каллас, Монсерат Кабальє, Лючано Поваротті, Хосе Карерас, Пласідо Домінго.

Улюблена страва - капусняк та картопля по-львівськи.

Авторитети у житті: усі духовні наставники. Їх, за словами єпископа Маркіяна, на його життєвому шляху зустрічалося багато. Усі порядні шановані та святі люди. Його Екселенція каже, що ще в підпільні час багато священиків старалися бути гідними терпіння тих святих отців, які перейшли тюрми й табори та випромінювали радість від служіння Господу.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Луцьк для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі