Сучасна блокада довкола Росії

Простір довкола Росії протягом усього пострадянського періоду цементував кільце країн, стосунки яких із Росією стають дедалі більш проблематичними, ніж дружніми. І коли виникають серйозні суперечки між Росією та Україною, то це не є тепер якимось поодиноким і випадковим спалахом напруження тільки між двома сусідками.

Прояви конфліктності між Росією та її більшістю сусідів набирають системний характер в усьому пострадянському регіоні.

І природа їх, як правило, спільна майже для усіх стосунків між Москвою і підконтрольними їй у минулому столицями усіх новостворених держав після розвалу СРСР.

Москва дедалі чіткіше втрачає позиції єдиного центру. Усе частіше інші держави не лише ігнорують Москву в своїх рішеннях, а й обирають інші потужні центри впливу, з якими вони воліють мати справу більше, ніж з Москвою.

Звичайне обличчя війни. Найвиразніше це нині проявляється в грузинсько-російських відносинах. Тут рік тому дійшло до відкритих воєнних сутичок із усім комплексом територіальних претензій і практично з анексією законних грузинських регіонів Абхазії та Південної Осетії.

Взаємні звинувачення не вщухають і досі. Обидві сторони не виключають повторення воєнних дій. На примирення і Грузія, і Росія не витрачають жодних зусиль.

Поки що виглядає так, що вони, можливо, зацікавлені у продовженні протистояння, і виникає вельми спірне питання, хто з них більше у цьому зацікавлений?

Війна без зброї. Дуже нерівні і конфліктно скеровані стосунки перeживає Росія і з Україною. Тут не доходить до бряжчання зброєю, але самі взаємини доволі наелектризовані всередині настільки, що можна говорити про своєрідну тривалу і затяжну війну інтересів, у якій Росія також, поки що, не шукає примирення.

І у випадку з Грузією і по відношенню до Києва майструються сценарії виходу з кризи в-основному завдяки можливій зміні лідерів.

Москва сподівається, що Грузія після Саакашвілі і Україна без Ющенка знову повернуться самі собою під орбіту російського впливу.

Київ і Москва стали на чітко орієнтовані на конфлікт рейки доволі нервових суперечок, пов’язаних із долею російського Чорноморського флоту в Криму.

Попереду перспектива щонайменше семирічної тяганини, в якій Росія уже зараз демонструє налаштованість на відкриту суперечку.

Питання поставлено ребром – Росія не бажає віддавати Україні Севастополь разом з інфраструктурою базування флоту.

Уже зараз лунають із Москви доволі загрозливі попередження, що питання флоту не буде вирішено легким коштом.

Напруження між двома країнами не обмежується лише російським флотом. В конфліктний український напрямок для Росії входять питання енергетики, торгівлі, встановлення водних і наземних кордонів, членство в НАТО, питання історичного минулого.

Перелік уже перших видимих проблем свідчить про те, що з роками конфліктність іде в глибину, і мало що віщує про пошук обома сторонами ідей мирного співіснування.

Конфліктна вертикаль тягнеться на Північ. Лінія кільця від Грузії по всьому периметру України створює довжелезний південний фронт суцільного продовження конфліктів і суперечок Росії зі своїми сусідами.

Останніми місяцями у цю конфліктну для Москви смугу зайшла Білорусь. Президент Лукашенко прямо на очах уперто змінює вектор інтересів, у які набагато рідше, ніж раніше, потрапляє Москва.

Молдова також не є великим подарунком для Росії з огляду на Придністров’я, доля якого для Кишинева залишається невирішеною.

Російська армія, розквартирована у Придністров’ї, весь час нагадує про певну фатальність спроб вирішити питання так, щоб це задовольнило усі сторони. Звісно, що на такому тлі ледве чи можна очікувати від Молдови зміцнення стосунків із Росією.

Так усього за 18 років після розпаду СРСР між Європою і Росією створилась неочікувана зона напруження, де російське керівництво може задовольнятися лише поверховим захистом своїх інтересів.

Конфліктний тил з боку Азії. Ба-більше, Москві куди легше налагоджувати взаємини з порівняно віддаленими Німеччиною, або Францією, ніж із країнами, котрі перебувають прямо під боком та межують із Росією.

Конфліктну зону навколо Росії з європейського боку продовжують країни, котрі перебувають в глибокому азійському тилу, і тим самим кільце напруження виглядає майже замкненим, якщо до нього додати низку морів, котрі холодною смугою омивають Росію з-Півночі.

Центральна Азія дедалі частіше показує свої прохолодні почуття до Москви і до її прагнень зберегти контроль над регіоном .

Перед веде узбецький президент Іслам Каримов, який буквально днями підтвердив це ще раз. Він відкрито заявив, що Узбекистан виступає проти військової розбудови Росії в регіоні.

Цій заяві передували обіцянки російських керівників створити нову військову базу в Киргизстані. Ташкент не забарився з гнівною відсіччю на рівні офіційної заяви Міністерства закордонних справ Узбекистану.

Дедалі неслухняніше з Москвою веде себе президент Туркменистану Ґурбанґули Бердімухаммедов. У пошуках створення противаги Москві він сприяє проникненню в регіон китайського бізнесу.

Уже майже готовий до експлуатації туркменсько-китайський газопровід. А це означає, що Туркменистан уперше в історії пробиває стіну енергетичної залежності від Росії.

Паралельно з китайським напрямком Ашгабат активно розбудовує зв’язки з Америкою. Тобто Бердімухаммедов пробує створити противагу присутності і Росії, і Китаю.

Москва перестає бути головним стратегічним гравцем навіть у випадку з Казахстаном, який донедавна, бодай зовнішньо, був традиційно лояльним до Росії.

В Астані також пробують розіграти китайську карту, аби зменшити залежність від Москви. Останнім разом під час візиту до Китаю Нурсултан Назарбаев узгодив у Пекіні домовленості на 10 мільярдів американських доларів.

Росія була не дуже захоплена від подібної активності казахстанців. Однак Москва не може собі дозволити фінансування спільних проектів у такому розмірі, і Китай поступово захоплює невикористані Росією позиції на казахстанському ринку.

она напруження навколо Росії повертається на Кавказ і замикається на півдні Азербайджаном. Плани офіційного Баку часто-густо не сходяться з інтересами Москви в одному із найбільших стратегічних аспектів зовнішньої політики, а саме в питаннях контролю над енергетичними ринками регіону.

Азербайджан нині виступає одним із головних можливих постачальників газу в майбутньому проекті "Набукко", який планують побудувати для постачання енергоресурсів до Європи в обхід Росії.

Очевидно, що ця ідея не сприяє налагодженню бодай прийнятних стосунків між Москвою і Баку. Таким чином кільце конфліктів навколо Росії закривається і починає рухатися вглиб.

Такої блокади в історії колись могутньої імперії ще не було. Чим вона може відповісти на такий виклик часу? Чи є у неї якась зброя, крім військової, повідомляє Радіо Свобода.

Обговорити на форумі