Gazeta Wyborcza: Тяжка доля греко-католиків у ПНР

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-07-31 04:06:08

“Може б Свята Конгрегація змусила примаса Вишиньського [Wyszyński] ставитись до нас справедливіше і дбати про релігійні потреби вірних нашого обряду”.

Поручник Юзеф Мазусь [Józef Mazuś] з управління державної безпеки [Wojewódzkiego Urzędu Bezpieczeństwa Publicznego] у Гданському воєводстві повідомляв підлеглих у квітні 1954 року: “Для МДБ [Міністерства державної безпеки – Ministerstwo Bezpieczeństwa Publicznego (MBP)] Василь Гринюк [Bazyli Hryniuk] (насправді Гриник [Hrynyk]) є запеклим українським фашистом, що втік із території Жешувського воєводства, змінивши ім’я на Блажей Гринєцкі [Hryniecki Błażej]. Тепер він займає високу посаду в конспіраційній мережі греко-католицької церкви, працюючи на користь ватиканської розвідки. Відтак, варто за будь-яку ціну здобути цільову агентуру з-посеред його контактів, відповідно використати до розробки вже наявну агентуру, яка має зв’язок із вище згаданим об’єктом”.

Інформації щодо священика вимагало центральне управління у Варшаві у зв’язку з підготовкою до його процесу. Відповідну заяву підписав в.o. директора третього департаменту МДБ полковник Лєон Анджеєвскі [Leon Andrzejewski] та директор слідчого департаменту підполковник Адам Хумер. Священика затримали 20 квітня у плебанії у селі Циганек [Cyganek] біля м. Нови-Двур-Ґданьскі [Nowy Dwór Gdański – місто в Поморському воєводстві. – Z].

У проекті плану слідства полковник Анджеєвскі [Andrzejewski] зазначив: “Головна думка: Гриник як свідок”. Доктор Ігор Галагіда [Igor Hałagida], історик із гданського відділення Інституту національної пам’яті [Instytut Pamięci Narodowej], автор документованого нарису біографії священика і найкращий знавець історії греко-католицької церкви у повоєнній Польщі, припускає, що Гриника мали використати під час процесу римо-католицьких ієрархів. Йшлося передовсім про примаса Стефана Вишиньського [Stefan Wyszyński], з яким Гриник підтримував постійний контакт.

До священика не застосовували фізичного насильства. Навпаки, пише Галагіда, може скластися враження, ніби боялися звинувачення, що зізнання з нього вибили. Ймовірно тому, коли під час одного з допитів у священика випав зуб, поручник Богуш [Bogusz] задокументував цей факт, який арештант підтвердив власним підписом.

Акт звинувачення священика Гриника складено на початку жовтня 1955 року. Його звинуватили в тому, що він “брав участь і особисто опрацював брехливі та наклепницькі звіти, які передавали до Ватикану”, дозволяв поховання і видавав фальшиві метрики для членів УПА, а також що отримав 10 тисяч доларів від керівника василіян отця Павла Пушкарського і кардинала Аугуста Хльонда [August Hlond] (попередника Вишиньського). Частину тих грошей він мав передати греко-католицьким священикам, а частину використати на власні потреби. Вирок був суворий: шість років ув’язнення і три роки позбавлення громадянських прав.

Покарання відбував у Вронках [Wronki – місто в Польщі, де знаходиться найбільша в’язниця. – Z]. У листі до кардинала Вишиньського, написаному через 15 років, він згадував: “Не обійшлося без пропозиції співпраці, переходу на православ’я та переманювання греко-католиків за собою”. За відмову його покарали карцером. На підставі амністії з квітня 1956 року вирок зменшили наполовину. 20 липня священик Гриник вийшов на свободу з річним випробувальним терміном.

Велика гра. У СРСР доля української греко-католицької церкви була вирішена у 1946 році. Так званий Львівський собор ухвалив рішення про приєднання греко-католиків до Російської православної церкви, що представили як ліквідацію Берестейської унії 1596 року. У старанно зрежисованих радянськими службами зборах взяли участь 300 делегатів, що представляли духівництво та прихожан львівської, івано-франківської єпархій та тієї частини перемишльської єпархії, що знаходилася в межах СРСР. Собор не був канонічним, бо не було на ньому митрополита Йосифа Сліпого та чотирьох інших єпископів, яких арештували роком раніше.

На підставі домовленостей між Польським комітетом національного визволення [PKWN] та урядом Української РСР із території Польщі виселили 500 тисяч українців. З Перемишля силою усунули обох греко-католицьких єпископів – ординарія Йосафата Коциловского та вікарія Григорія Лакоту. Єпископ Коциловскі помер незабаром у київській в’язниці, а єпископ Лакота – у таборі у Воркуті. У 2001 році як мученики за віру – разом із 25 іншими єпископами священиками та світськими особами – були визнані блаженними Іваном-Павлом ІІ.

Після “обміну населенням” у Польщі залишилося 200 тис. українців. У рамках акції “Вісла” 150 тисяч із них депортували на північні та західні землі. Для влади це остаточне вирішення української проблеми. Розпорошеним українцям заборонено було культивувати народні традиції та практикувати віру у греко-католицькому обряді. Влада визнала, що символічний акт переходу греко-католиків на православ’я не був потрібний – визнано, що греко-католицька церква в Польщі перестала існувати. Проблема, однак, залишилася. Більшість греко-католиків хотіли лишитись вірними своїй Церкві. Антиуніатських рішень Сталіна та його васалів не визнав Ватикан, який зобов’язав подбати про греко-католиків примасів Польщі, відтак проблема греко-католиків стала частиною відносин держава-церква.

Справа малої чисельно греко-католицької церкви в Польщі була важливим чинником у грі, яку вели чотири учасники: Кремль, який боровся з українським іредентизмом та “найважливішим форпостом” Ватикану, яким вважав греко-католицьку церкву; влада ПНР, для якої боротьба проти греко-католиків була службою на користь імперії і водночас аргументом, що польські комуністи представляли державний та національний інтерес; Польська Автокефальна Православна Церква з міркувань еклезіальних, політичних та парафіяльних; польська Римо-католицька церква, що розривалася між обов’язком надання допомоги слабшим братам у вірі, спогадами про польсько-український конфлікт під час Другої світової війни, антиукраїнськими настроями та бажанням перейняти греко-католицьке майно та вірних.

Ні – каїновому злочину. Священик Василь Гриник був ключовою постаттю у післявоєнній історії Української Греко-Католицької Церкви у Польщі.

Він народився 27 грудня 1896 р. у Кошелеві Жовківського повіту. Був одним із п’яти дітей у селянській сім’ї. Окрім нього духовний стан обрав брат Теодозій, а також сестра, імені якої ми не знаємо. Після закінчення гімназії у Львові був призваний до австро-угорського війська. Служив потім в Українській Галицькій Армії, збройних силах Західноукраїнської Народної Республіки.

На священика його висвятив 31 липня 1921 р. єпископ Коциловський. Він був послідовно вікарієм при катедральній парафії, духовним отцем у семінарії, викладачем, міським сповідником та викладачем закону Божого в українських професійних школах, суддею єпархіального Синодального Суду, членом Ради збереження чистоти віри та звичаїв, цензором релігійних видавництв, каноніком капітули, головним катедральним казначеєм і парохом катедри [у Перемишлі. – Z]. Створив інтернат ім. Св. Миколая для бідної молоді, їдальню для бідних та безробітних, опікувався водночас сиротинцем, яким керували черниці. За відданість душпастирській праці Пій ХІІ присвоїв йому титул таємного камергера.

Під час радянської окупації в 1939-41 роках уникнув репресій, хоча за непідтвердженими даними НКВД робила спробу завербувати його. Під час німецької окупації допомагав євреям, видаючи християнські метрики 24 єврейським дітям. Під час процесу в 1953 р. зізнався: “Навіть сам я підтримував одну єврейську родину – доктора Штайнгардта – яку пізніше розмістив під Закопаним, бо хтось, схоже, доніс, що я їх переховую”.

У червні 1943 року відправив службу Божу для добровольців дивізії СС “Галичина”. Під час слідства визнав: “Єпископ Коциловський доручив мені – як пароху катедри – підготувати польовий вівтар на місцевому стадіоні та зайнятися пов’язаними з цим заходами”. Священик Гриник не підтримував контактів із українським підпіллям. На підставі збережених матеріалів, пише Галагіда, важко окреслити його роль у польсько-українському конфлікті під час окупації та перших повоєнних років.

У звіті, написаному в березні 1948 р. до Ватикану для єпископа Івана Бучка, єдиного українського греко-католицького ієрарха в Європі, що залишився на свободі, писав: “Це кровопролиття має свої корені та причину на Волині, ще за німецької окупації, а рука тут була більшовицька. Розділяти та володарювати, не дозволити полякам і українцям створити єдиний антирадянський фронт. (…) Почалася там справжня і взаємна бійня. Гинули в ній не лише поляки, а й українці. (…) Тоді галицький греко-католицький єпископат видав своє історичне послання до вірних із нагадуванням і пересторогою щодо злочину Каїна”. Додам від себе, що за вбивство польського населення на Волині та у Східній Галичині несе відповідальність командування УПА, яке віддавало накази у цій справі.

Під кінець 1946 року папа Пій ХІІ призначив примаса Аугуста Глонда спеціальним делегатом Святого Престолу з питань східних обрядів. Після акції “Вісла” примас прийняв рішення надати греко-католицьким священикам право проводити богослужіння за своїм та латинським обрядом (біритуалізм), а також призначив їх вікаріями в римо-католицьких парафіях на північних і західних землях. Кандидат повинен був, однак, скласти іспит з латини та західної літургії, водночас одружені священики повинні були поселитись окремо від сімей. З цієї можливості скористалися більшість греко-католицьких священиків, але лише кілька почали відправляти служби за власним обрядом. Причиною було розпорошення вірних і страх перед репресіями. Апарат безпеки вважав решту 100 греко-католицьких священиків, що залишилися у Польщі, небезпечними політичними елементами – кожного священика реєстрували та опрацьовували під кутом співпраці з підпіллям, а також можливих контактів із Ватиканом та українською еміграцією на Заході.

Аудієнції не буде. Священик Гриник таємно виїхав із Перемишля. Переховувався в Кракові, а в березні 1947 року переїхав до Бєлянкі [Bielanka] біля Ґорліц [Gorlice], а згодом до Ханьчової [Hańczowа], замінивши місцевих греко-католицьких священиків. 1 квітня 1947 року кардинал Хльонд [Hlond] призначив священика головним вікарієм тієї частини перемиської єпархії, яка знаходилася в межах Польщі. Після виселення його повноваження закінчилися.

Під час акції “Вісла” священик Гриник перебував у Варшаві й до березня 1948 року виконував обов’язки вікарія у Брвінові [Brwinow] під Варшавою. Згодом за згодою примаса посів вакантне місце резидента в римо-католицькому костелі у м. Нови-Двур-Гданьскі і почав відправляти служби для переселених українців – мав індульт кардинала Хльонда на греко-католицькі богослужіння, який кардинал Вишиньскі продовжив, але лише до 1950 року. Він послався на постанову Конгрегації у справах східних церков: “Оскільки проведення служби Божої за двома різними обрядами одним і тим самим священиком викликає серед вірних латинського обряду небажане враження, слід застосовувати – за інструкцією Святої Конгрегації – один обряд, а саме латинський”. Священик Гриник не підкорився тій забороні і надалі правив за двома обрядами. На аудієнцію до кардинала не потрапив – ксьондз Антоні Бараняк [Antoni Baraniak] із секретаріату примаса вимагав письмового виклику, а Гриник мав тільки усну згоду. Обурений, він висловив протест у листі до кардинала: “Із розмови з ксьондзом Бараняком, з його непереконливих аргументів і безпідставних докорів (…) я зробив висновок, що він загалом не розуміє потреб вірних греко-католицького обряду, більше того, має упередження до (…) самого обряду”.

Коли в черговому листі до примаса священик Гриник виклав аргументи на користь біритуалізму, примас запевнив, що він особисто не має застережень, щоб греко-католицький священик відправляв службу для своїх вірних у костелі, але вона мусить відбуватися згідно з канонічним правом, інструкціями Ватикану, а також за погодженням із ректором костелу і за схвалення єпархіального (дієцезієнального) ординарія. Наступного дня лист, однак, анулювали. Примас вирішив дізнатись думку апостольських адміністраторів католицьких єпархій на західних і північних землях. Лише ґданьський адміністратор, Вронка [Wronka], побачив користь у проведенні греко-католицьких богослужінь. Едмунд Новіцкі [Edmund Nowicki] з Ґожова Вєлькопольского [Gorzow Wielkopolski] та Теодор Бенш [Teodor Bensch] із Ольштина [Olsztyn] були проти.

Примас лякає Ватикан. У середині 1952 року примас заборонив священику Гринику (а також священику Мирославу Ріпєцькому з Хжанова під Елком) біритуалізм. Він дозволив відправляти греко-католицькі богослужіння у визначених каплицях і з дозволу місцевих католицьких ієрархів. Священики могли сповідати і виголошувати казання українською мовою, але не могли хрестити, давати шлюб і відправляти похорони. Священик Гриник отримав дозвіл на проведення хрестин у західному обряді у “неочікуваних випадках”.

Священик Гриник осів у селі Циганек біля Нового Двору Ґданьського. Дозвіл на проведення греко-католицьких богослужінь отримав також у Битові [Bytow], але йому не вдалося організувати душпастирський осередок через опір влади. Не дозволено натомість до богослужінь у Банях Мазурських [Banie Mazurskie] та Квасові біля Слупська [Kwasow k. Słupska]. Коли священик Гриник намагався відновити богослужіння у Хломчі біля Санока [Hłomczа k. Sanoka], де далі жили українці, влада змусила до співпраці організатора його приїзду. Гриник вирішив не приїжджати туди більше, аби не наражати спільноту на репресії.

Сам священик перебував під пильним оком органів безпеки. Варшавське центральне управління створило фальшиву мережу Організації Українських Націоналістів. Два колишні члени УПА з “мережі”, яким священик Гриник зробив фальшиві метрики, зв’язали його зі своїм шефом “Зеноном” – агентом “Богуславом”, який обіцяв допомогти переслати до Ватикану звіти про ситуацію з Греко-Католицькою Церквою.

Меморіал був готовий на початку травня, у момент загострення конфлікту з примасом Вишиньским. Тон листа був гострий. “Може б Свята Конгрегація [з питань східних церков] змусила примаса, щоб ставився до нас справедливіше і переймався релігійними потребами вірних нашого обряду: або створивши 3-4 приходи в нашому обряді, або надавши кільком нашим священикам повноважень для надання шлюбу, хрещення дітей і (відправи) загальних богослужінь у нашому обряді. Могла б це зробити і сама Свята Конгрегація, оскільки примас нас загалом ігнорує і використовує свою посаду, щоб переслідувати нас, а вірних хотів би латинізувати та полонізувати. В реальності примас лякає Святий Престол, що як ми будемо опиратися, то нас вивезуть разом із вірними за кордон тощо. Але кілька наших священиків працює вже 5 років у нашому обряді, і ніхто з польської цивільної влади чи радянської не сказав поганого слова. Совєти задоволені тим, що розбили нашу церкву, що позбавили її організації і на рештки не звертають уваги”.

У 1954 році операція СБ закінчилася арештом кількадесят осіб, зокрема й духовенства. Слідчі цікавилися зв’язками священика Гриника та інших греко-католицьких священиків із ОУН та УПА, зв’язками польського єпископату та Ватикану з націоналістичним українським рухом у Польщі та в Радянському Союзі, “зв’язками Ватикану, а саме єпископа Бучка, з націоналістично-шпигунським осередком у Західній Німеччині”.

Священики як кадри СБ. Після виходу на свободу у 1956 році священик Гриник повернувся до Циганека. Від єпископа Міхала Клєпача [Michał Klepacz], що виконував під час ув’язнення примаса Вишиньського обов’язки голови Конференції єпископів, отримав дозвіл проводити греко-католицькі богослужіння, а також дозволив біритуалізм. Гриник долучився до праці греко-католицьких священиків, які виступали за легалізацію своєї церкви. Сприяла їм нова національна політика комуністів, найважливішим елементом якої було заснування санкціонованих товариств меншин.

Відлига у справах української меншини розпочалася наприкінці 1951 року. Влада створила комісію на чолі з віце-прем’єром Алєксандром Завадзьким [Aleksander Zawadzki], яка зайнялася з’ясуванням головних поселень українського населення, їхніх культурних та економічних потреб. Результати її праці були зафіксовані у постанові Політичного Бюро ЦК ПОРП від 4 квітня 1952 року.

У ній зазначено, що українське населення – частково православне, частково греко-католицьке – не надто часто ходить до місцевих римо-католицьких костелів. Існують православні парафії, де “попи загалом лояльно ставляться до держави, і відповідно впливають на населення”. Однак переважно серед греко-католиків відбуваються таємні богослужіння і таємно відзначають свята за східним обрядом. Відтак рекомендовано “категорично знищувати організоване націоналістичною агентурою греко-католицьке підпілля”.

Дії влади збіглися в часі з акцією Православної церкви, яка в червні 1951 року отримала нового голову – митрополита Макарія (Оксіюка), що раніше був львівським та тернопільським архієпископом. У листі до митрополита Ніколая з московського патріархату Макарій стверджував, що польська влада недооцінює уніатську проблему на західних землях. На його думку, вірних можна легко перетягнути до Православної церкви, але проблемою є 100 священиків, яких Католицька церква утримує “як кадри для відновлення унії на Західній Україні, а також в інших місцях”.

З позицією Макарія ознайомилася влада Радянського Союзу – інтерес Кремля безумовно вплинув на суть постанови політбюро польської партії від 4 квітня 1952 року, на підставі якої Православна церква отримувала допомогу держави у місійній акції серед греко-католиків. У 1952-54 роках на північних та західних землях утворили 15 православних парафій або філій вже існуючих парафій.

Серед українського населення найбільші надії, пов’язані з процесом десталінізації, давав установчий з’їзд Українського суспільно-культурного товариства [Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego] у червні 1956 року. Конгрес перетворився на автентичний форум українського населення. Найчастіше повторювалися вимоги повернення на давні місця поселення та відновлення греко-католицької церкви. Наприкінці листопада правління УСКТ (що складалося переважно з членів ПОРП) надіслало до Управління з питань релігій [Urzędzie do spraw Wyznań] меморіал у справі греко-католиків.

Вимоги греко-католиків. За посередництва Управління з питань релігій українці зверталися до Спільної комісії уряду та єпископату з проханням відновлення Греко-католицької церкви, призначення апостольського адміністратора греко-католицького обряду з місцеперебуванням у Перемишлі, повернення Римо-католицькою церквою греко-католицьких катедр у Перемишлі та Саноку, а також греко-католицьких церков, які після 1945 року стали римо-католицькими костелами.

Меморіал потрапив на благодатний ґрунт. У своєму звіті у січні 1957 року керівник Управління з питань релігій Єжи Штахельскі [Jerzy Sztachelski] похвалив “відповідальних діячів Українського суспільно-культурного товариства”, які під впливом народних настроїв відмовились “доручити душпастирську опіку” над греко-католицьким населенням православній церкві. Їхній “реалізм” випливав, на думку Штахельського, з браку відповідних кадрів серед православних священиків, а також із “безпорадності” митрополита Макарія.

Штахельскі визнав недоцільним анулювати декрет від 23 вересня 1949 року про конфіскацію майна Греко-католицької церкви, оскільки це дало б можливість анулювати декрет, виданий двома роками раніше, про конфіскацію майна українських фізичних та юридичних осіб. Єдиним вирішенням мало бути створення нових церков, які не мали б права розраховувати на конфісковане майно. Відтак влада не погоджувалася на відновлення перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини, а також на повернення власності, але допускала створення греко-католицької церковної організації на умовах декрету, виданого наприкінці грудня 1956 року, який визначав компетенції влади під час створення і комплектування структур Римо-католицької церкви.

Керівники товариства пропонували співпрацю греко-католицьким священикам, але безуспішно. Священик Гриник мав дуже обмежену довіру до організації, якою керували члени партії, не хотів також конфліктувати з примасом. У скерованому до кардинала меморандумі 28 листопада греко-католицьке духовенство вимагало відновлення перемиської єпархії та апостольської адміністрації Лемківщини, а якщо це не буде можливо – призначення генеральних вікаріатів або вікаріату для вірних на північних та західних землях. Вони запропонували створення мережі парафій (“а не представництв чи ректоратів”) в окремих воєводствах, а також дозволу для греко-католицьких священиків відправляти служби у церквах, які перейняла Римо-католицька церква на південно-східних землях, а також у католицьких храмах на півночі та заході краю.

Примас прийняв священика Гриника наприкінці січня 1957 року. Найважливішою домовленістю була згода на з’їзд греко-католицьких священиків. Запрошення надіслали 25 зареєстрованим тоді священикам, опрацювали програму конференції, а також попередні домовленості, з яких важливе значення мало прохання про доповнення складу перемиської капітули, тобто найважливішої за відсутності єпископа єпархіальної інституції.

Далі, однак, справи пішли в несподіваному напрямі. Примас переніс конференцію з лютого на кінець березня, пояснюючи це спротивом влади, схвильованої публікаціями про становище греко-католиків в українській еміграційній пресі. В середині березня кардинал знову прийняв Гриника і священика Миколу Денька з Кракова. Він вислухав їхні вимоги, а також розповів про свою зустріч із прем’єром Юзефом Циранкєвічем [Józef Cyrankiewicz]. Керівник уряду представив витяги з еміграційної української преси і закинув кардиналові нелояльність. У відповідь примас презентував численні листи вірних, які вимагали богослужінь за своїм обрядом. Обмін думками закінчився висновком Циранкєвіча, що “на східних теренах не можна проводити жодних змін, а на західних та північних може відбуватися все з його [примаса] волі”.

Клин для вас і для нас. У цій ситуації примас повідомив, що відкладає конференцію “до часу, коли настрої заспокояться”, який, за його переконання, ніколи не настав. Примас до кінця життя не зустрівся з усіма греко-католицькими священиками, для яких виконував функцію спеціального делегата Святійшого Престолу. Гриникові та Деньку він доручив приготувати перелік душпастирських осередків, де, починаючи з Великодня, могли б відбуватися регулярні богослужіння. Список 20 місцевостей разом із іменами священиків, що їх обслуговують, ще того самого дня потрапив до секретаріату примаса.

За тиждень справу обговорювали під час засідання Головної комісії єпископату, результати обговорення викладено в листі кардинала до ординаріїв дієцезій у Ґожові Вєлькопольському, Кракові, Ольштині та Вроцлаві. Ієрархи перелік схвалили, погоджуючись – за винятком ґожовського адміністратора єпископа Теодора Бенша [Teodora Benscha] – виділити храми на потреби греко-католиків.

Греко-католицьким священикам примас, однак, не розповів правди. Опис його зустрічі з Циранкєвічем ми знаємо лише зі звітів уніатських священиків, бо інші перекази мовчать щодо того, чи йшлося під час розмови про греко-католиків. Вона відбулася 14 січня, перед першою аудієнцією, наданою священикам Гриникові та Деньку. З ініціативою зустрічі виступив прем’єр, якому залежало на заклику Єпископатом до голосування на виборах до Сейму. Взамін він обіцяв поступки для Церкви. Чергова зустріч із Циранкєвічем, який супроводжував Владислава Гомулку [Władysław Gomułka], відбулася лише 1 травня, за кілька днів до від’їзду ієрарха до Риму.

Греко-католицька проблема була надто дрібною, аби в розмові на предмет ціни, яку влада була готова заплатити за підтримку примаса, взагалі її піднімати. Якщо, звісно, не зробив того сам зацікавлений. Якби примас поставив тоді питання відновлення греко-католицького обряду, команда Гомулки пішла б на певні поступки.

Після грудня 1970 року греко-католики надіслали до нової правлячої команди петицію щодо відновлення їхньої церкви. У травні 1971 року керівник Управління з питань релігій Алєксандер Скаржиньскі пояснював віце-прем’єрові Вінценту Краську [Wincenty Kraśko], що питання відновлення греко-католицької церкви у ПНР не є новим. “Схожі петиції та меморіали надсилали після жовтня 1956 року і до державної влади, і до кардинала Вишиньського, який тоді не зреагував, тобто не зробив жодних кроків перед державною владою, натомість надав кільком греко-католицьким священикам дозвіл відправляти богослужіння за двома обрядами – латинським та грецьким. Ці меморіали були опубліковані в українській еміграційній пресі на Заході, але не отримали жодного розголосу ані в країні, ані за кордоном. Влада ж, враховуючи фактичний та юридичний стан цієї справи, зайняла негативну позицію”.

Скаржиньскі не брехав. 5 квітня 1957 року Броніслав Домбровскі [Bronisław Dąbrowski] з секретаріату Конференції єпископів розмовляв із заступником директора Управління з питань релігій Яном Лєхом [Jan Lech] щодо чергового засідання Спільної комісії уряду та єпископату. Важливого, бо організованого напередодні виїзду примаса до Ватикану. Лєх запропонував, щоб серед висновків комісії опинився запис, що єпископатові не залежить на вирішенні справи відновлення греко-католицької церкви. Домбровскі зазначив: “Відхилив це рішуче, оскільки пан Лєх, опираючись на вірогідність такої ситуації, хотів би повідомити зацікавлених священиків, що оскільки єпископатові не залежить на вирішенні цієї справи, Управління не може дати їй хід і вирішити”.

Зважаючи на заперечення, Лєх запропонував своєрідний контракт. Держава не могла ігнорувати підпільної діяльності греко-католицького духовенства. Влада, переконував він, “має тут аспект політичний, а Церква – народно-релігійний. Одностороннє вирішення справи є небажаним. Ми б не хотіли, щоб церковне керівництво прийняло рішення за нашою спиною, і ми лояльно не хочемо приймати рішення окремо від позиції та думки примаса як делегата Апостольської столиці у справах греко-католиків”. Він запропонував, щоб для греко-католиків “не створювали надбудови – ієрархії, бо це було б клином, як для вас, так і для нас. На нашу думку, можна було б навіть у більших скупченнях вірних обряду погодитись на душпастирські осередки, але щоб це були не самостійні юридичні особи, а включені до римо-католицьких душпастирських одиниць осередки, щось на кшталт представницьких вікаріатів. Ці осередки були б підпорядковані юрисдикції римо-католицьких єпископів”. Слово “вікаріати” у пропозиції Лєха було важливим, оскільки на їх заповнення не потрібна була згода представників влади, необхідна у випадку призначення священиків, а також вищих церковних ієрархів. Греко-католицька проблема ставала, відтак, внутрішньою справою Католицької церкви, але виключно для задоволення елементарних культурних потреб. Решта було політикою.

Автор: Мирослав Чех [Miroslaw Czech]
Назва оригіналу: Niedola grekokatolików w PRL
Джерело: Gazeta Wyborcza, 17.07.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі