Із гопаком переміг смерть

Заняття бойовим гопаком допомогли 26-річному Петрові Велінцю з Рівненщини, який кілька раз пережив клінічну смерть, стати не тільки здоровим, але й успішним та щасливим чоловіком.

"Будьте мужні! Петрик не ходитиме!" Через ледь привідкриті очі Петрик бачив білі плями, чув приглушені голоси. Останнє, що він пам'ятав, - це скрегіт коліс авто, падіння та удар. Далі — суцільна темрява, сильний дзвін у вухах і голові. Згодом хотілося встати, але тіло було наче придавлене залізною плитою. Тягар для такої маленької дитини був непосильним, щохвилини він ставав усе важчим і важчим. А ще страшенно боліла голова. Коли несила вже було терпіти і плакати Петрик тихо стогнав, а біля ліжка вмивалася сльозами мати.

Ці гіркі спогади дитинства ще й повертають ставного 26-річного чоловіка, у той злощасний день. Тоді Петрик щойно закінчив перший клас. Граючись із ровесниками жваве хлопченя не помітило автівки, що на великій швидкості мчала вулицею. Мить — і дитя під колесами.

Переламано кілька кісток, перебита селезінка, розкололо навпіл череп. Від небуття хлопчика врятувала лише та плівка, що вкриває мозок. Щоправда Петрик таки пережив клінічну смерть. Із таких травм навіть доволі здоровому чоловіку вийти не під силу, а тут шестирічний хлопчик. У дитини все тіло — суцільний тягучий біль. Він не розуміє, чому темніє в очах, чому він не може підвестися, подивитися у вікно на сонечко, не може взяти до рук іграшку і чому так гірко плачуть батьки.

Ціле літо дитина пролежала паралізована. Довге лікування, безсонні сповнені муки ночі й... інвалідний візок. На нього Петрик навіть дивитися не хотів. Відвертався до стіни, а по маленькому зболеному личку текли довгі потоки сліз. Дивлячись на малого, не могли стриматися від плачу медсестри та лікарі. "Будьте мужні!, - мовили, відвертаючи очі, петриковим батькам медики, - дитина паралізована й ходити не зможе. Дякуйте Богові, що хоча б хлопець живий, хоча яке то життя", - додавали стиха.

У спорті - сила і життя. Приїхавши додому хворий став веселішим. "Не плачте, - голосно сказав хлопчик батькам, спинаючись поволі на ще кволі руки, - я швидко ходитиму". Півроку виснажливих багатогодинних тренувань, сліз, болю, крику не минули даремно. Петрик встав і пішов. А лікарі ще довго чухали лоби і тихо казали, що дитина просто в Бога щаслива.

А травмований хлопчина ріс допитливим та жвавим. Та хвороба давалася взнаки. "Не думай про біль, ти сильний, - казав Петрику старший брат, який професійно займався карате та попри застереження лікарів, почав тренувати молодшого. Мати тільки руки у відчаї заламувала, але її син не здавався і в дев’ятому класі встановив рекорд школи з віджимання від підлоги. Віджався рівно сто разів!

Це вже не був хворобливий хлопчина, а змужнілий юнак, який вирішив подальшу долю пов'язати зі спортом, через який він забув про хвороби.

Після закінчення школи Петро Велінець поступає до місцевого університету на спеціальність "Початкові класи та фізичне виховання", починає професійно займатися бодібілдингом. Він виступає і перемагає на багатьох змаганнях, а його розповіді про те, що колись він був на інвалідному візку, багато спортсменів сприймають як невдалий жарт.

Своя стихія бойова. На четвертому курсі талановитий спортсмен отримав пропозицію зайнятися бойовим гопаком, щоб відроджувати та популяризувати козацькі традиції. "Спочатку я поставився до цього скептично, адже добре знав, що гопак — це танець, - розповідає Петро, але зрештою з цікавості вирішив спробувати. Битися я вмію,а тепер ще й танцюватиму".

Свої спортивні вміння рівненський молодик настільки вправно застосував, що за кілька місяців отримав такі результати, яких інші досягали лише після років тренувань. Проте найбільше юнакові припали до душі психологічні налаштування козаків.

"Кожне заняття розпочинається та закінчується у нас молитвою, яка налаштовує на мир із внутрішнім і зовнішнім світом, - розповідає Петро. - Окрім того, із перших тренувань я багато дізнався і з історії, і з фольклору, зрозумів, що це моє, рідне, що це моя бойова стихія. Наші предки були сильними і сміливими, вони були панами своєї долі. Отож, якщо юнак чи дівчина успішно займаються бойовим гопаком, перемагають на змаганнях, то вони повинні би бути такими ж успішними і в житті".

Так молодий спортсмен, який на той час жив бойовим гопаком, збагнув просту істину та почав застосовувати її у повсякденні. Чимало міцних і здорових однолітків колишнього інваліда у житті стали невдахами, у них не було роботи, н клеїлося особисте щастя, хтось почав заглядати у чарку, попробував наркотики, хтось уже мав проблеми із законом. Зате Петрові, який був у буденних справах таким активним, як і на змаганнях, доля усміхнулася.

Хлопець отримав роботу, одружився, будує хату, керує гуртком бойового гопака та організовує спортивні фестивалі. З власної ініціативи та за фінансової підтримки місцевих бізнесменів споруджує спортзал, хоче відродити давнє козацьке бойове мистецтво на теренах усієї Рівненщини.

Зцілився сам — допоможи іншому. Автомобільна аварія, в яку 17 років тому потрапив маленький хлопчик стала початком його перемоги над власними фізичними немочами і шляхом до успіху. Тому сьогодні він допомагає багатьом дітям, для яких, через хворобу, кожен прожитий день наповнений болем, відчаєм, страхом жити в майбутньому калікою. Отож в гуртку Велінця займаються чимало інвалідів.

"Один із них, - розповідає спортсмен мав церебральний параліч. П’ять років він не відвідував школу. Коли він записався до мене в гурток, я згадав себе колишнього та прийняв його. Тренувався він без будь-яких поблажок, нарівні з усіма. Незабаром хлопець виборов перше місце на всеукраїнських змаганнях у своїй ваговій категорії. Його параліч – у минулому. Так само відійшли у небуття фізичні недуги, невпевненість те замкнутість нині відомого в Україні успішного тренера з бойового гопака Петра Велінця.

Автор: Галина Плугатор, Рівне для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі