Дружній жест Обами у напрямку інших країн не був продуктивним

До виборів в Ірані громадська думка США відносно закордонної політики Барака Обами, як і передбачалось, поділилась за партійною ознакою. Тепер картина складніша.

Прихильники Обами захоплювались його бажанням відновити становище США у світі та його готовністю говорити "без передумов" із урядами, які його попередник зневажав. Це, вірили вони, матиме великий вплив. Консервативні та неоконсервативні критики нового президента закочували очі. Вони атакували наївні пропозиції Обами диктаторам і його необґрунтовані вибачення за гіпотетичні гріхи США.

Іран ці критики розглядають як ще один доказ своєї правоти. Адміністрація з пошаною звернулась до Махмуда Ахмадінеджада, не намагаючись принизити, а досягнути компромісу. В більшій частині ісламського світу промова Обами в Каїрі на тему американсько-ісламських відносин була сприйнята схвально і більшість лібералів США мліли від захоплення. І бачите, що трапилось. У питанні ядерних матеріалів уряд Ірану зайняв ще жорсткішу позицію, продовжує надавати підтримку іракським заколотникам і придушив прояви незадоволення власного народу сфальсифікованими виборами.

Це все, що дало застосування м’якої сили. Дружній жест Обами у напрямку інших країн – чи то ворожими, чи недружніми або навіть гіпотетично дружніми – не був продуктивним, кажуть його критики. Китай майже так само невблаганний, Північна Корея в такій же мірі божевільна і Європа все така ж безпорадна. Росія, яку Обама відвідає цього тижня, залякує і підкуповує своїх ближніх сусідів зі звичною для себе грубістю. Яка дивина: світ не усміхається у відповідь.

Посилення Іраном репресій ускладнило можливість відмахнутись від консервативної критики прихильникам Обами. Насправді це розкололо їх. Дайте новому підходу більше часу проявити себе – кажуть одні. Інші просто замовкли. Дехто просто транслює звинувачення з боку консерваторів: нерішучість щодо сваволі. Обама ухиляється від критики з боку своїх однопартійців, озброєних ідеями неоконсерваторів: ці вкрадені вибори не можуть бути визнаними. Президент повинен бути на правильному боці історії. Близький Схід є поворотним пунктом: сильніше натиснути зараз і все зміниться. Все таке.

Тиждень тому я стверджував, що надто поступаючись Конгресу і роблячи своїм найвищим пріоритетом просте прийняття законів у сферах енергетики і охорони здоров’я, незважаючи на його недоліки, Обама вибирає слабку позицію у внутрішній політиці. Отже, ви можете очікувати від мене переходу на бік консерваторів і тепер так само лібералів – які називають президента безхребетним у справах зовнішньої політики. Я не погоджуюся. Критика може присмоктатися і може завдати Обамі реальної шкоди: жоден президент-демократ не хоче бути подібним до Джимі Картера.

У сфері внутрішньої політики адміністрація має засоби для досягнення своїх цілей, за умови, що вона чесно справиться з компромісами і матиме на своєму боці громадську думку. Якщо Конгрес не прийме жодних законів або прийме погані закони щодо боротьби зі зміною клімату чи реформ системи охорони здоров’я, звинувачуйте президента. Зовнішня політика – це важче питання. Різниця між цілями і засобами є більшою. Як і у випадку внутрішньої політики, адміністрація повинна робити це, користуючись тими засобами, які вона має. У зовнішній політиці інструментів небагато, а цілі, які покладено на Білий дім, є надто амбітними.

Як швидко ми забули. Крах в Іраку був казкою про зарозумілість. США думали, що вони знають набагато більше про країну, ніж було насправді – про неіснуючу зброю масового знищення, про її внутрішню політику – і вірили, що є набагато могутнішими, ніж були. Додайте моральний запал, який був набагато більш виправданим у випадку Іраку, ніж Ірану, не важливо, наскільки поганим може бути іранський режим, і ми отримуємо лихо, яке тільки чекає, щоб статись.

США володіють переважаючою всіх ворогів військовою потугою, але ця вражаюча сила є обмеженою зі всіх боків, понад усе громадською думкою США. Після Іраку, як і після В’єтнаму, США втратили більшість своєї волі воювати.

Якщо вони постраждають від ще одного нападу, подібного на 11 вересня 2001 року, або гіршого, ми побачимо чергове розгортання твердої сили [hard power] США. Обамі нададуть право використати її; фактично, на добре чи на зле, у нього не буде вибору, окрім як використати її. Проте, на цей час США не схильні до використання своєї твердої сили, і режими, чиї інтереси протилежні інтересам США, знають це.

Як щодо м’якої сили? На початку адміністрація Буша зневажала її. Це та помилка, яку Обама виправив. Але ніколи не стояло питання вибору: тверда чи м’яка. Треба використовувати обидві. Помилкою буде очікувати надто багато від кожної з них.

Чи Обама надто багато очікував від м’якої сили, або коли-небудь казав, що тверда сила вийшла з моди? Це б вартувало критики – але він цього не робив. Він ніколи не казав, що дружня усмішка змінить усе. Не ухилявся від використання жорсткої сили, до тієї міри, до якої це дозволяє громадська думка США. Теперішній вихід із Іраку це лише виведення військ із міст: десятки тисяч американських вояків залишаються. І президент веде більш енергійну війну в Афганістані, з новими тисячами солдат, щоб підтримати "наступ".

У зовнішній політиці Обама плутається і робить помилки. Він не може зробити більше. Він ніколи не перебільшував трансформуючу силу потиску рук. Його прихильники – так, будьте певні, і він не зійшов зі свого шляху для того, щоб зловживати їхньою прихильністю. Але найдивовижнішою річчю після Ірану є те, де опинились деякі з прихильників цієї думки. Вони тупо вірили, що для того, щоб змінити світ, достатньо президентського обличчя. І раптом вони хочуть, щоб він був більше таким, як Джордж Буш-молодший, і менше таким, як Барак Обама.

Автор: Клайв Крук [Clive Crook]
Назва оригіналу: Obama reaches the limit of a friendly tone
Джерело: The Financial Times, 06.07.2009
Зреферував Михайло Мишкало, Західна аналітична група
Обговорити на форумі