Криза в Україні – це пропаганда Москви

Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-06-19 05:31:37

Якщо вірити повідомленням у більшості ЗМІ, в Україні настає власне економічна і політична катастрофа. Криза знищує економіку, а політичне життя перебуває у стані хронічного хаосу. Захід остаточно відмовився від зусиль із втягування України до НАТО і Європейської Унії. Чи українська демократія, а особливо прозахідні угрупування переживуть цей бурхливий період?

Микола Рябчук, чудовий український письменник і публіцист, у розмові з нами заспокоює: всупереч очікуванням, ситуація не виглядає так погано. Медійний образ уявної катастрофи в Україні – це переважно наслідок дій Росії, яка веде інтенсивну антиукраїнську кампанію. Представляючи свого сусіда як “державу-банкрута”, бажатиме взяти участь у цілковитій дестабілізації ситуації і скомпрометувати Україну в очах Заходу. Тим часом, хоча криза й сильно дається взнаки, ситуація далека від того, аби можна було говорити про тотальну катастрофу. В Україні не було видовищних банкрутств банків, і безробіття не зростає блискавичними темпами. Криза зашкодила перш за все великим олігархам, що – припускає Рябчук – може бути навіть вигідним для країни, оскільки обмежить обсяг коштів, які призначаються на політичну корупцію. Москві, як би там не було, з певністю не вдасться здобути контроль над Україною. На думку Рябчука, жодне українське угрупування – навіть начебто “проросійська” Партія Регіонів – не поводиться згідно з правилами, нав’язаними Росією. А жоден впливовий український політик, якого поважають, не схоче прийняти роль промосковського намісника.

Філіп Мемхес: Не вдалася спроба форсувати зміни до української конституції, які дозволили б угрупуванням Юлії Тимошенко і Віктора Януковича разом безперервно керувати країною найближчі 15 років. Під тиском громадської думки, яка закидала ініціативі антидемократичний характер, з гри вийшов голова Партії Регіонів. Але, може, така монополія становила б єдиний спосіб, у який вдалося б нині запанувати над хаосом української політики?
Микола Рябчук: Якби така коаліція виникла з метою подолати політичну кризу, не було б у цьому нічого поганого. Але в цьому випадку йшлося про проблему конституційних змін, які повинні мати суспільний мандат. Проте його не було. Жодна з двох партій, які хотіли ці зміни провести, не висловлювала такого бажання перед останніми парламентськими виборами. Варто пригадати, що Тимошенко отримала 30% підтримки і прийшла до влади, закидаючи Вікторові Ющенку зайву поступливість перед Партією Регіонів. Вона тоді насміхалася, що аби укласти союз із Януковичем, її мали б викрасти прибульці. І за такий радикалізм її винагородив помаранчевий електорат. Тим часом пізніше прем’єр сама пішла на співпрацю з Партією Регіонів. Такі вибрики якщо навіть не суперечать закону, викликають щонайменше сумніви моральної природи.

Що в проекті конституційних змін викликало те, що їм закидали антидемократичний характер?
Президента мало б обирати не безпосередньо суспільство, а Верховна Рада. Це становило б велику проблему, тому що президент володіє широким колом повноважень – йому підпорядковані всі силові структури. Такий міцний центр влади не мав би, отже, суспільного мандату. Але в країнах, у яких президента обирає парламент, глава держави виконує радше символічні функції. Наступна справа: кожні вибори в Україні – це нагода для корупційних дій. Олігархам легше і дешевше підкупити 300-400 депутатів, ніж усе суспільство. Дуже важливою проблемою є також відчуття впливу громадян на політику. У випадку такої молодої демократії як українська цьому відчуттю сприяє участь у прямих виборах.

Чому Тимошенко і Янукович зважилися на такий радикальний крок? Ющенко наважився навіть зробити достатньо надзвичайне порівняння, стверджуючи, що це була спроба повторення в Україні московського путчу серпня 1991 року.
Конституційні зміни могли б прокласти дорогу до порятунку двох політичних сил, які перебувають у кризі. І Блок Юлії Тимошенко, і Партія Регіонів втрачають суспільну підтримку. Натомість, все більше ваги в Україні мають молоді та незалежні політики. Добрим прикладом тут є колишній голова Верховної Ради Арсеній Яценюк. Це прагматик, популярність якого зростає і який може сміливо змагатися і з Тимошенко, і з Януковичем. Ця ситуація викликає в цих останніх побоювання за власне політичне майбутнє. Вони не хочуть ризикувати і тому зважуються на дії, про які йдеться. Найгіршим є те, що в такий спосіб заплямовують репутацію України. Через такі події Україну не сприймають як серйозну європейську державу, і вона нагадує центральноазійські пострадянські країни, в яких президенти за допомогою референдумів продовжують до нескінченності терміни свого правління. У випадку тої невдалої спроби змін в Україні найбільше обурювало те, що їх ініціатори обіцяли парламентарям продовжити термін дії повноважень Верховної Ради на два роки. Ми маємо тут справу з певним видом хабаря. Роман Чайка, що веде на П’ятому каналі українського телебачення популярне ток-шоу “П’ять копійок”, запропонував саркастично доповнити конституцію ще однією нормою: “Наступний склад парламенту обирається у парламенті”. Парламент не вповноважений для того, аби самому собі продовжувати термін повноважень. На жаль, багато українських політиків досі не сприйняли пропозицію Хав’єра Солани, який 6-7 років тому сказав Леонідові Кучмі та його прихильникам: “Хлопці, навчіться грати згідно з правилами, а не правилами”.

Попри все українська демократія була врятована. Ніщо не вказує, проте, на те, що вдалося подолати характеризуючий її хаос. Окрім цього, відбувається ще економічна криза.
Але чи для розв’язання цих проблем необхідними є зміни до конституції? Чи за півроку перед прямими президентськими виборами необхідною є їх заміна непрямими виборами у Верховній Раді? Адже у стабілізації ситуації ніхто Тимошенко і Януковичеві не заважає. Вони можуть проводити свою політику, оскільки мають конституційну більшість. Президент декларує, що визнає будь-якого прем’єра, якого висуне парламент. Конституційні зміни не мали б також жодного стосунку до економічної кризи. Як Янукович, так і Тимошенко займали вже посаду прем’єра, отже, мали економічну владу. Їхнє урядування не вказувало на існування жодної програми, яку можна було б назвати реформаторською. Це реакційна політика, або невідкладне реагування на щоденні стимули. Політика, позбавлена якої-небудь стратегії і якого-небудь бачення змін.

Політичні поділи періоду помаранчевої революції вже давно є неактуальними. Чи з Партії Регіонів уже зняли ярлик посткомуністичної та проросійської сили, і тому політики колишнього помаранчевого табору не бачать перешкод для створення альянсів із нею?
Партія Регіонів ніколи не була промосковською партією в сенсі захисту інтересів Росії в Україні. Українські політичні сили мають своїх великих акціонерів. Жоден із них не хоче ділитися своїми ресурсами з російськими політиками. Україна є приватною власністю місцевих олігархів. Авжеж, Кремль має свої інтереси, які намагається у різноманітний спосіб реалізувати – через шпигунів, ЗМІ чи бізнес. Існує величезна спокуса для українських політиків використовувати московську пропозицію, яка полягає у величезних фінансових ресурсах, медійних, дипломатичних тощо. Проросійськість Партії Регіонів зводиться лише до того, що піддається цій спокусі. Авжеж, становище України є нестабільним, і навіть мала допомога з-за кордону може мати істотний вплив. Кожен політик, проте, думає, що з цією Москвою він дасть собі раду. Таким був хоч би досвід Кучми, який Кремлю давав різні обіцянки, але їх не виконував.

А Тимошенко? Деякі російські політологи сприймають її гру як, по суті, факти, що сприяють Москві.
Москва хотіла б перемогти Ющенка. Він став психологічною проблемою Путіна і його оточення. Не йдеться тут про те, чи для Росії Тимошенко краща за нього чи гірша. Ющенко – це особистий ворог кремлівських політиків. Йдеться тут про вендетту. Росіяни у цій справі є засліпленими, не помічають реальності. Перемога та приниження Ющенка для них такі важливі, що вони погоджуються на будь-що, аби тільки він програв. І цей чинник Тимошенко використовує. Тільки ані вона, ані жоден інший провідний український політик нічого Москві не дадуть. Вони можуть піти на дрібні, просто символічні, поступки, можуть послуговуватися риторикою лестощів перед Росією, але це не відіб’ється у конкретиці. Політик, із яким рахуються, у такій великій країні, якою є Україна, це політик європейського формату. Він не відчуває потреби пониження до ролі намісника Москви.

Якою мірою останні політичні події були наслідком економічної кризи, яка в Україні має особливо важкий перебіг?
Криза вдарила по кишенях олігархів. Вони не хочуть інвестувати величезних сум грошей у заплановані на початок наступного року президентські вибори, після яких, ймовірно, будуть оголошені дострокові вибори до Верховної Ради, оскільки з новим президентом нинішній парламент, мабуть, довго функціонувати не буде. Тому олігархи не мали нічого проти, щоб уникнути цієї ситуації. Щодо самої кризи, то не виглядає вона так драматично, як її представляють західні ЗМІ. Перебільшений образ береться звідти, що ці ЗМІ черпають інформацію з російських джерел. Є бюро в Росії, в яких працюють журналісти, що знають російську мову і не знають української. Вони вивчають кризу з недоброзичливої до України російської перспективи. Російська пропаганда, показуючи Україну як “державу-банкрута”, реалізує пророцтва, що виконуються самі по собі. Це дуже нагадує уявлення про Польщу у німецьких ЗМІ в період між двома війнами як “сезонної держави”. Маємо справу з повною карикатурою на Україну.

Скидання провини на російську пропаганду це напевно перебільшення.
Криза, авжеж, відчутна. Але – всупереч поширеним думкам – не відбулося якогось величезного зростання безробіття, не банкрутують банки. Звичайно, серед банків є такі, які мають проблеми і потрапляють під тимчасову адміністрацію НБУ. Згідно з цією процедурою вони мають рік на поліпшення свого стану. Якщо за цей час це їм не вдасться, вони зможуть оголосити про банкрутство.

А виплата зарплати? Це, зрештою, серйозна проблема.
У державному секторі трапляються заборгованості, але ці проблеми швидко розв’язують. Натомість, у приватному секторі деякі підприємства замість звільнення працівників скорочують їм час роботи і знижують зарплати. Але це краще рішення, ніж безробіття. Це стосується особливо металургійних підприємств на сході країни. Їхні власники бояться суспільного напруження. Отже, вони бажають знижувати працівникам зарплати і в цей спосіб як-небудь їх утримувати, радше ніж звільняти, тому що розраховують на поліпшення кон’юнктури завдяки збільшенню експорту. Вони мають для цього передумови, оскільки вперше за п’ять років Україна має перевагу експорту над імпортом, хоча на це, звичайно, вплинула також девальвація гривні. Крім того, катастрофічному образу суперечить декількавідсоткове зростання, яке відзначено цього року у сільському господарстві та споживчій промисловості. Варто також додати, що заборгованість української держави належить до найнижчих на світі. Гірше натомість виглядає заборгованість у випадку українських корпорацій.

Як криза відображається в діленнях “схід – захід”, “метрополія – провінція”? Чи з тим пов’язані якісь напруження?
Криза більш видима на сході та на півдні, або там, де працюють великі і вже дуже застарілі підприємства, залежні від експорту металургійної чи хімічної продукції. Захід України менше індустріалізований. Тут розміщені радше маленькі підприємства і виробляють вони перш за все товари першої потреби, а отже такі, які люди купують щоденно, незалежно від кризи. Крім того, більше людей із заходу країни працює за кордоном. Отже, гроші, зароблені в євро та інших іноземних валютах, потрапляють переважно на захід. Якщо йдеться про відмінності між метрополією і провінцією, то становище великих міст є кращим, ніж периферії, хоча і в цих перших трапляються зараз проблеми з фінансуванням міських служб. У ЗМІ не видно, натомість, жодних спроб розігрування карти кризи у категоріях конфлікту між регіонами.

Якщо все не так погано, то чому українці не можуть цього пояснити громадській думці в інших країнах?
Україна ніколи не була сильною у PR-кампаніях. У цьому питанні вона відрізняється від Росії, яка інвестує великі суми у міжнародні проекти з розвитку власного іміджу. Я припускаю, що у випадку України це політична проблема. Розкол влади і внутрішні конфлікти, що пригнічують її, зжирають багато енергії, яку можна було використати з користю для країни. Проте, з Росією важко конкурувати не тільки через її силу, але й її досвід. Тому що тут йдеться не тільки про пропаганду, але й про спецслужби, які діють дуже чітко. Росія є авторитарною державою, в її випадку немає виразних розмежувань між окремими сегментами громадського життя. Все функціонує синергічно: розвідка, дипломатія, ЗМІ, православна церква. Вони становлять елементи одного імперського апарату. Натомість, демократія завжди на цьому полі програє, оскільки є плюралістичною. Українські ЗМІ представляють різноманітні точки зору, є антиросійські думки і проросійські. Демократія завжди гірше мобілізована, ніж авторитаризм. Але має над ним ту перевагу, що люди у ній більш стійкі до пропаганди, оскільки скептично сприймають будь-яку інформацію. Українцям важче промити мізки, ніж росіянам.

Але чи цього не замало? Стан того, що називають громадянським суспільством, видається нині в Україні слабким.
Є, проте, серйозні передумови для того, щоб вірити у поліпшення цього стану справ. Зрештою те, що недавно не вдався конституційний переворот, вказує на певну знаменну річ: політична еліта побоюється суспільства, його гострої і дуже негативної реакції на квазіконституційну узурпацію влади. Янукович свою відмову від змови з Тимошенко пояснював тим, що не хоче робити речей, які є всупереч “волі народу”. Але справді відчувається брак легітимізації для таких дій. І для статусу президента, яким він міг би стати, якби на цю посаду його обрав після сумнівних “реформ” парламент. Суспільство, проте, щось означає. Еліта, хоче чи ні, мусить з ним рахуватися.

Як на українсько-російські стосунки вплинула газова криза початку цього року? Чи відбулася якась зміна в ментальності українських олігархів, особливо зі східної частини країни, які Росію сприймають як найважливішого політичного і економічного партнера своєї країни?
Річ у тому, що поділи, які стосуються ставлення до Росії, не пролягають адекватно до поділів схід – захід. У кожному середовищі знаходяться групи більш антиросійські та більш проросійські. Навіть олігархи з Партії Регіонів різнилися між собою у справі українсько-російської економічної співпраці. Партія Регіонів була в цьому питанні внутрішньо розколота – одна її частина висловлювалася за використання послуг Росукренерго [донедавна головного посередника у постачанні газу з Росії в Україну], інша ж була проти. Росія продавала Україні сировину начебто за цінами, набагато нижчими, ніж світові. Лише невідомо насправді, скільки газу постачалося в Україну, а скільки реекспортували до інших країн. На думку експертів, Україна не споживає так багато газу, як свідчать документи. Ймовірно, велика частина цієї сировини йде далі, і заробляє на цьому не тільки українська сторона, але й російська. Всі великі багатства в Україні та в Росії виникли власне з цих махінацій. Насправді вся ця торгівля нафтою і газом просякнута корупцією. І це було вигідно і для Росії, і для України. Росукренерго було політичним дитям Кучми і Путіна. Без їхнього благословення не вдалося б посередникам заробляти мільярди доларів. Не було б цієї “братської” торгівлі, коли б не черпали з неї прибутків конкретні особи з найвищого щаблю влади обох країн.

Проте Кучма не є вже президентом майже п’ять років.
Вже після Помаранчевої революції потрібно було у торгівлі енергоресурсами відмовитися від послуг посередників і перейти на світові ціни. На жаль, цією проблемою зайнялася тоді певна група, яка переконала Ющенка, що треба дотеперішню формулу торгівлі зберегти. Але тоді також щось почало змінюватися. Влада була розколота. Раптом виявилося, що невідомо, хто є ким, хто керує нині, а хто керуватиме завтра. Росіяни, отже, відчули, що не мають з ким вести справ. Вони не знали, кого мали б підкупляти. Тимошенко від цього виграла, оскільки це вона була головним критиком цих посередників і Ющенка, хоча в минулому сама також заробляла у цей спосіб. Зараз якнайкраще було б, якби Україна поставляла російський газ Європейській Унії. Росія з цим не погоджується, оскільки хоче укладати угоди про торгівлю газом із кожною із країн Унії окремо. Тоді вона могла б кожну країну переконати, що пропонує їй нижчу ціну, ніж іншим. Тим часом лише об’єднана Європа в стані вибороти для своїх членів єдину добру ціну без таких махінацій. Україна хотіла б свої скромні зусилля поєднати із зусиллями Унії. Але має мати певність, що її не зрадять, оскільки сама не може протистояти Росії.

Але найбільші союзники України в окремих країнах Унії відходять від влади. Валдас Адамкус не є вже президентом Литви. Лєх Качиньскі має зараз малі шанси на переобрання. А “стара” Європа, мабуть, не хоче зчеплятися з Росією.
Справа не є такою однозначною. Візьмімо Німеччину. Авжеж, Анґела Меркель має рахуватися зі своїм партнером за коаліцією, тобто СДПН, яка є проросійською силою. Проте, якщо християнські демократи виграють найближчі вибори до Бундестагу і в них не буде потреби створювати коаліцію з соціал-демократами, німецька політика може змінитися на сприятливу для України.

А відхід із Білого Дому Джорджа Буша, політика, що підтримує інтеграцію України із Заходом? Барак Обама у цій справі є більш стриманим.
Відтоді, як я пам’ятаю, кожен американський президент починав свою каденцію зі спроби будівництва нових відносин із Росією. Навіть Буш на початку сприймав Путіна як справжнього демократа. Але потім переконався, що помилявся. Я думаю, що з ініціативами Обами буде так само. Зараз американці живуть надією, що Росія допоможе їм у справі Ірану. Але для чого Росія повинна була б допомагати у поваленні іранського режиму? Адже через це втратить серйозний козир. Розворот Тегерану на захід означав би лише, що Європейська Унія перестала б купувати нафту і газ у Росії, а почала б в Ірану. Нинішня Америка намагається, отже, до Росії підходити по-доброму, а Москва глузує і трактує це як слабкість здегенерованого Заходу.

Розмовляв Філіп Мемхес [Filip Memches]
Назва оригіналу: Kryzys na Ukrainie to propaganda Moskwy
Джерело: Dziennik “Europa” nr 271, 13.06.2009
Зреферував Омелян Радимський, Західна аналітична група
Обговорити на форумі