Справа Дем’янюка закриває один із розділів німецької історії

У вівторок перед обідом довготривалу тяганину з депортацією підозрюваного у скоєнні злочинів під час Другої світової війни Джона Дем’янюка нарешті було завершено.

Утім, із прибуттям 89-річного підсудного на німецьку землю і з його перевезенням до слідчого ізолятора Мюнхен-Штадельгайм драма навколо, ймовірно, останнього нацистського воєнного злочинця в Німеччині ще далеко не добігла свого кінця.

Наразі невідомо, коли розпочнеться судовий процес проти Дем’янюка, якого було на ношах передано в руки німецького правосуддя, і чи розпочнеться взагалі. Але навіть якщо його й буде визнано підсудним і процес буде доведено до самого вироку, то телевізійну картинку з цим стареньким, яка спонукає радше поспівчувати смертельно хворій жертві безсердечної юстиції, навряд чи можна вважати вигідним прикінцевим символом цілої епохи судочинного опрацювання нацистського минулого.

Бо, швидше за все, Дем’янюк, якого Мюнхенська прокуратура звинувачує у співучасті у вбивствах, стане останнім живим нацистським катом, чиї злочини встигне розглянути німецький суд. 1988 року його вже засуджували до страти в Ізраїлі. Проте 1993 року вердикт було скасовано, оскільки слідчий процес викликав багато сумнівів, зокрема, ніхто не міг точно довести, що Дем’янюк дійсно був тим есесівським катом, проти якого й вівся процес. Тепер це намагатиметься довести Мюнхенська прокуратура на основі нових документів. Тож тепер існує більше шансів довести справу довгорічного переслідування нацистського злочинця до успішного завершення.

Багато злочинців так і не побували на лаві підсудних

Як би там не було, але той факт, що українець, якого доволі впевнено підозрюють у тому, що він був членом вартового загону SS у таборі знищення "Собібор" і був причетним до запроторення до газових камер 29 тисяч євреїв, нарешті отримає свій вирок від німецького правосуддя, має велике символічне значення. Вердикт засвідчить, що німецька правова держава не послабляє зусиль у переслідуванні все ще живих нацистських злочинців, де б вони не перебували.

З 1945 року донині західнонімецька юстиція провела судові процеси й винесла вироки у справах приблизно шести з половиною тисяч нацистських злочинців. Проте, у цей же період проводилося понад 106 тисяч слідств, котрі мали б привести до відкриття судового процесу. А це означає, що понад 90% справ заходили у правову безвихідь, а нацистські злочинці так і не потрапляли на лаву підсудних. Така невтішна статистика, з огляду на жахливі масштаби нацистських злочинів проти людяності, породжувала підозри, що німецьке суспільство та судочинство не мали наміру серйозно поборювати своє прикре минуле конкретними карними заходами, а обмежувалися лише абстрактним моралізаторством.

Однак, голі цифри подавали викривлене враження. Насправді ж у німецького судочинства виникало чимало перешкод, аби довести справи нацистських злочинців до логічного кінцевого вироку. Так, наприклад, не можна було розпочинати заново закриті або зупинені справи, що проводилися західними союзниками. А справа в тому, що багато воєнних злочинців були випущені на волю в середині 50-х років, коли розпочалася Холодна війна.

Заледве було не підведено "остаточної риски"

Юридичне опрацювання нацистського минулого протікало в історичних інтервалах, які символізують важливі віхи в суспільно-політичному розвитку Федеративної Республіки. І навіть якщо статистичний результат юридичного покарання виглядає доволі куцо, добре вже й те, що ці процеси взагалі відбувалися. Адже вони можуть дати базис для широкої історичної й суспільної полеміки щодо часів націонал-соціалізму.

Дві третини вироків щодо нацистських злочинців було винесено безпосередньо після Другої світової війни, проте їх навряд чи можна пов’язати з великими злочинами нацистської машини винищування. З 1952 року, коли з боку Заходу було дещо послаблено тиск переслідувань, сходила на пси й активність німецької юстиції у цьому напрямку. Тому виникала загроза, що в політиці та суспільстві запанує думка про те, що у справі подолання нацистського минулого підведено "остаточну риску". Ситуація змінилася лише 1958 року, коли в Ульмі розпочався процес проти десяти членів гестапо, поліції та SD [Sicherheitsdienst – служба безпеки, створена райхсфюрером Гайнріхом Гітлером. – Z], яких звинувачували в розстрілі тисяч євреїв у Литві.

Того ж року було засновано "Центральну службу земельної юридичної адміністрації з розслідування нацистських злочинів", яка спершу мала дуже скромний штат. Її наполегливість і активність відкрили шлях до процесу "Освенцім", який тривав із 1963 до 1968 року. Тоді вперше широка громадськість почула про неозорі масштаби злочинів націонал-соціалістів, і це радикально змінило свідомість німецького суспільства.

Доволі знаменно те, що апогей карних процесів проти нацистських злочинців припав саме на 1960-і роки, коли радикалізоване студентство й молодь дійшли висновку, що лише революційна мобілізація проти "крипто-фашистської" [приховано фашистської. – Z] федеративно-республіканської держави зможе вирвати німецьке суспільство з "в’язниці" його нацистського минулого. Саме 1968 року відбулося 30 судових процесів проти загалом 118 звинувачених, котрі в судах першої інстанції завершилися вироком, який не передбачав звільнення.

87 процесів без обвинувального вироку

Хоча термін давності нацистських вбивств було продовжено в березні 1965 року, потім ще раз у червні 1969 року, а в липні 1979-го часові рамки взагалі було скасовано, кількість судових вироків поступово спадала. З 1970 до 1974 року їх було 126, у той час коли з 1965 до 1969 року було винесено 142 вироки, а з 1975-го до 1979-го – лише 63 вироки. У період від 1970 до 1979 року 87 процесів завершилися без обвинувального вироку.

Проте й надалі відбувалися судові процеси, які надавали новий якісний імпульс німецькій демократії, відштовхуючи її від прірви минулого. Варто згадати справу Курта Лішки [Kurt Lischka], колишнього оберштурмбанфюрера SS і одного з керівників гестапо. Процес проти нього та ще двох обвинувачених розпочався 23 жовтня 1979 року. Їм інкримінували активну співучасть у переслідуванні євреїв. Процес завершився у лютому 1980 року засудженням Лішки до десяти років ув’язнення.

Зразу ж після війни у Франції відбувся перший процес проти Лішки, за його відсутності. За злочини, вчинені на окупованих територіях його було засуджено до довічних примусових робіт. Проте, в німецькому апеляційному суді в Білефельді 1950 року Лішці вдалося домогтися виправдувального вироку. До 1975 року він зміг спокійно собі працювати довіреним торгівельної фірми, а потім піти на пенсію. Він став прототипом тих удавано порядних громадян, про яких розповідає фільм режисера Вольфґанґа Штаудте [Wolfgang Staudte] "Убивці поміж нас" [Die Mörder sind unter uns], який було знято 1956 року.

Але були ще на цій землі гідні твердолобі одинаки, які не могли змиритися з тим, щоб ситуація такою й залишалася. Так 1971 року "мисливиця за нацистами" Беате Клярсфельд [Beate Klarsfeld] вислідила Курта Лішку. Разом із групою французьких євреїв вона навіть намагалася нелегально перевезти його до Франції. Пізніше вона разом зі своїм чоловіком Сержем була за це засуджена до 12 місяців ув’язнення. Однак, її вчинок підштовхнув німецьку юстицію до роботи. Так знайшлися засоби й шляхи, аби притягнути Лішку до відповідальності, подавши таким чином рішучий сигнал, що жоден нацистський злочинець тепер не зможе відчувати спокою. Тепер це стосується Джона Дем’янюка.

Автор: Рихард ГЕРЦІНҐЕР [Richard Herzinger]
Назва оригіналу: Der Fall Demjanjuk schließt ein deutsches Kapitel
Джерело: Die Welt, 13.05.2009
Зреферував Любко ПЕТРЕНКО , Західна аналітична група.
Обговорити на форумі