The Times: Вину за цю кризу скидайте на міф інфляційного таргетування

Борги і ціни житло стрімко зростали. Але втримайте одну річ під контролем, як нам казали, і все буде добре.

Коли все летить шкереберть, людина схильна шукати винних. Нині багато людей, зазвичай, звинувачують у цій економічній кризі інвестиційних банкірів за їх жадібність; голів центральних банків за те, що вони пізно відреагували на небезпеку; регуляторів, які заснули за кермом; кредитно-рейтингові агентства за те, що вони присвоювали забагато рейтингів категорії ААА; навіть саму громадськість за те, що вона сліпо брала забагато кредитів.

Що зробило всіх цих людей водночас нерозсудливими? Здається, історія свідчить, що вони всі були просто жертвами. Їхня помилка полягала в тому, що вони вірили в те, що їм говорили. Вони були заспокоєні фальшивим відчуттям безпеки, яке випливало з переконання – якщо люди, що приймають рішення нагорі, зможуть підтримувати інфляцію на низькому рівні (і що важливіше, на цьому ж рівні інфляційні очікування), то все буде добре: зі зростанням, зайнятістю, процвітанням, стабільністю.

На жаль, це переконання виявилося міфом – найбільшою помилкою державної політики нашого покоління. Міф інфляційного таргетування створив ілюзію нового Єрусалиму, нової парадигми, кінця економічного циклу.

Але відсутність ясності щодо розрізнення необхідності та достатності рівня інфляції є причиною непорозуміння катастрофічних масштабів. Спочатку створюючи неправильне враження, що низька інфляція означає фінансову стабільність, а потім вимірюючи неправильний різновид інфляції, політика інфляційного таргетування заохочувала позичання та інвестування.

Міф сприяв тому, що банкіри більше видавали позик, трейдери більше наражалися на ризик, домовласники більше брали позик, регулятори послабляли контроль за ринками, а політики більше вихвалялися – про кінець циклів бумів та спадів.

Коли міф зруйнувався, він усіх потягнув за собою: вчених та аудиторів, банкірів і пекарів, економістів і електриків. Ми всі пішли у темряву.

Міф змусив Банк Англії зосередитися тільки на інфляції, а потім ускладнив її ще більше, зобов’язуючи Банк зосередитися лише на одному виді інфляції. Не тому виді. Індекс споживчих цін Банку Англії відслідковує інфляцію цін на споживчі товари, такі як продовольство, але оминає важливі аспекти інфляції, які викликали цю кризу – такі складові, як борги, ціни на оренду житла чи його придбання в кредит.

За минулі п’ять років борги домогосподарств зростали в середньому на 9,5% на рік, приблизно у п’ять разів швидше, ніж становив припустимий для Банку Англії рівень інфляції за ІСЦ. Але де було зростання заборгованості? Поза ІСЦ.

Протягом того самого періоду зростання ціни на один із активів, нерухоме майно, складало 13% на рік, у шість разів більше, ніж припустимий для Банку Англії рівень інфляції. В ІСЦ ціни на житло не враховували.

А що ж тоді про вартість придбання і утримування цього активу (нерухомості), тобто відсоткові ставки за іпотечними кредитами? Чи враховується цей показник в ІСЦ? Ні.

Інфляція за ІСЦ ледве рухалася. Вона була взагалі ні до чого. Вона не відображала ані стрімкого зростання інфляції цін на активи, ані їх стрімкого падіння.

Вимірювання Банком Англії інфляції застрягло на старому рівні. Показник, який він використовував, не враховував факту, що мільйони осіб стали інвесторами в новий клас активів. Вони були домовласниками. Для них борг був радістю, як для майстрів приватних інвестицій.
Я позичаю гроші.
Я купую актив.
Ціна зростає.
Я виходжу з активу.
Я виплачую позику.
Я залишаю собі прибуток.

Пам’ятаєте, британську громадськість заспокоїли спеціальними запевненнями, що центральні банки досягли рівня очікувано низької інфляції, що означало процвітання і стабільність. Так що немає жодних підстав хвилюватися.

Міф інфляційного таргетування був також прямою причиною надмірної самовпевненості, яка запанувала в міжнародній банківській системі. У три приголомшуючі творчі стрибки, величезні зобов’язання опинилися за межами балансів наших гігантських глобальних банків. От чому, коли вибухнула криза, це було для всіх таким шоком, який досі триває.

Стрибок №1. Війна акронімів

У своїх угодах 2004 року Базельський Комітет із питань глобальної фінансової стабільності надав рекомендації щодо того, яким повинен бути коефіцієнт адекватності капіталу банку [відношення основного та додаткового капіталу банку до його активів. – Z] – іншими словами, яким має бути його мультиплікатор депозитів.

Ці угоди були як КПП для банків і стимулювали перший приклад чудової творчості банкірів. Вони обходили обмеження Базельського комітету з акронімом, який вигадали для позначення таких організацій, як структуровані інвестиційні фонди [structured investment vehicles, SIV – інцестиційні фонди, які позичали гроші, емітуючи короткострокові облігації під низькі відсотки, і купували за них довгострокові облігації та інші боргові цінні папери з високим відсотком дохідності, зокрема цінні папери, забезпечені іпотечними кредитами. – Z]. З деякої причини, ніколи адекватно не поясненої будь-яким банківським аудитором, "позики" банку стали "інвестиціями", які можна було легко розташувати поза його балансом. За один стрибок можна було змінити коефіцієнт адекватності капіталу банку та дати йому змогу робити саме те, що він хотів – позичати ще більше.

Стрибок №2: "Ми всі тепер з рейтингом ААА"

Тим часом ці високі рівні видачі позик підвели банки до другого КПП – кредитно-рейтингових агенцій, які дедалі більш неохоче надавали рейтинги ААА деяким структурованим інвестиційним фондам цих банків. Банкіри швидко знайшли шлях творчо обійти цю перешкоду. Вони створили нову галузь. Вони звернулися до страхових компаній, які доти зазвичай страхували автомобілі, будинки, життя тощо, і зробили їм пропозицію, від якої ті не могли відмовитися: новий вид доходу, тобто продаж страхових полісів на "цінні папери", тобто борги. Страхові компанії охоче погодилися. Банки потім могли звернутися до рейтингових агентств і сказати: "Ось ви де. Ці борги зараз заслуговують на рейтинг ААА. Чому? Тому що вони застраховані".

Усе інше – історія.

Стрибок №3: Комп’ютер спілкується з комп’ютером

У 2000 році Девид Лі [David Li] опублікував наукову працю про "Функцію копули", статистичний метод оцінки ризику. Ця модель давала змогу комп’ютерам вести операції на мільярди доларів із іншими комп’ютерами. Комп’ютери банку і продавали пакети "інвестицій" іншим банкам, і купували їх від інших банків. Комп’ютери були на обох кінцях операцій. Ніяких людей не залучали до процесу.

Звичайно, комп’ютерна модель на підставі функції копули була чутлива до ризику падіння цін на житло, але цим ніхто не цікавився. Усі були переконані у міфі інфляційного таргетування – впевнені, що низька інфляція означає довгострокове зростання і фінансову стабільність.

Справжнім злочинцем є ані стандарти регулювання чи звітності, ані особи чи інституції, чи ціла галузь, а саме ідея – міф інфляційного таргетування. Він засліпив нас настільки, що ми не могли й подумати, як економічна катастрофа могла б відбутися у період низької інфляції.

Як ми вже знаємо, жоден із нас не може покластися на інфляційне таргетування та очікувати від нього безпеки і визначеності. Це – не гарант зростання та стабільності, і ніколи воно ним не було. Чому? Бо це міф.

Дай Боже, аби це більше ніколи не сталося.

Автор: Моріс Саатчі [Maurice Saatchi] – голова Центру політичних досліджень, автор книжки "Міф інфляційного таргетування" [The Myth of Inflation Targeting]
Назва оригіналу: Blame this crisis on the myth of inflation
Джерело: The Times
Переклад Омеляна Радимського, Західна аналітична група
Обговорити на форумі