Чорнобильська катастрофа: Відданість обов’язку і сила духу допомогли

Роки, що минули від вибуху квітневого ранку на Чорнобильській АЕС, не змогли віддалити у часі цю масштабну та жахливу для нашого народу трагедію, не зменшили болю за загиблими та постраждалими.

Чорнобильська катастрофа й сьогодні залишається незаперечним попередженням людству про біди та поневіряння, які таїть у собі мирний атом, якщо він виходить з-під контролю людського розуму. І з плином часом зростає наше усвідомлення важливості подвигу тих, хто собою захистив світ від атомного монстра, хто відданість обов’язку поставив вище власного життя та здоров’я, чия висока громадська позиція дала можливість всім нам жити і радіти життю. Серед тих, кому ми завдячуємо мирним голубим небом, чистими плесами наших річок на озер, духмяним повітрям є й працівники 16-ої професійної пожежної частини м. Болехова, що на Івано-Франківщині – Витвицький Богдан Богданович та Москальчук Іван Степанович. Їх долі нерозривно сплелися з благородною і мужньою професією пожежника-рятівника, а також їх поєднав Чорнобиль, і це єднання перевірене і гартоване справжнім чоловічим випробуванням. Коли далекого 1985-го року Богдан Богданович прийшов за порадою свого товариша Віктора Головкіна, який до речі, й сьогодні працює в 16-ій професійній пожежній частині, на пожежну службу бійцем в ППЧ-31, він і гадки не мав, що ця служба стане справою всього його життя. Виїзди на пожежі чергувалися з навчаннями, з кожним днем зростала професійна майстерність молодого бійця і усвідомлення своєї потрібності людям у скрутну хвилину.

Вибух на Чорнобильській АЕС пролунав набатом, і вже 18 липня 1986 року у складі батальйону протипожежної служби Прикарпаття він вирушає ліквідовувати наслідки катастрофи, залишаючи вдома дружину Галю та п’ятирічну донечку Наталочку. Батальйон розташувався у наметовому містечку в селі Оране за 37 кілометрів від станції. Працювали по шість годин на добу в самому осередку аварії – на четвертому енергоблоці дезактивовували його машинне відділення. Високі фізичні навантаження та радіаційне забруднення робили і так непрості умови екстремальними, але усвідомлення високої мети допомагало переборювати всі труднощі. У вільний від основної роботи час виїжджали гасити пожежі, яких у те спекотне літо було достатньо. Особливо запам’ятався Богдану Богдановичу виїзд на гасіння величезного зерносховища, де зберігалося біля двадцяти тонн зерна. Всі чудово усвідомлювали, що з цього зерна вже ніколи не спечуть запашного хліба, бо через високий вміст радіонуклідів стало воно смертельною отрутою для всього живого, але однак, гасили пожежу так, начебто мали врятувати його для людей... Загалом особливих вражень, які подарувала зона пожежнику було багато і запам’яталися вони на все життя. У лісах вражала величезна кількість білих грибів, які нікому було збирати, у селах – плодові дерева, що до землі вгиналися під вагою яблук і груш, які нікому не були потрібні. До глибини душі вразила Прип’ять: чудове ошатне містечко, у якому ще недавно лунав дитячий сміх та вирувало життя, стояло пусткою, волаючи до милосердя розбитими вікнами та неземною тишею... Після повернення з Чорнобиля у вересні 1986 року Богдан Богданович повернувся і до улюбленої й такої потрібної людям пожежницької справи. Життя увійшло у своє звичне русло, у 1988 році народився син Ігор, через рік – донька Леся. Роки біжать за роками, зараз Богдан Вітвицький – водій 16-ої професійної пожежної частини, сумлінний і дисциплінований працівник, що має наймирнішу у світі професіяю – допомагати людям у скрутну хвилину біди. Але Чорнобиль і донині, хоч збігає вже 23 роки, залишається свідченням його мужності та готовності до самопожертви...

Начальник караулу ППЧ-16 Іван Степанович Москальчук може слово в слово повторити все, що розповідає Богдан Богданович. Адже вони не тільки побратими по службі, вони – побратими по Чорнобилю. Щоправда, у Чорнобиль він потрапив з Калуша, де того часу працював на "Хлорвінілі" і пробув там з липня по вересень 1987 року, тобто на рік пізніше. Але загальна картина залишилися незмінною: життя у наметовому містечку у селі Велика Димерка Іванківського району, щоденні виїзди на станцію до зруйнованого четвертого енергоблоку, високі фізичні навантаження та рівень радіаційного забруднення. 22-річний хлопець усвідомлював всю небезпеку для власного здоров’я, але ще більшим було усвідомлення свого обов’язку і потрібності для країни своєї нелегкої роботи. Адже масштаби трагедії бачив на власні очі, а підступність невидимої та нечутної радіації, котра дамокловим мечем нависла над Прип’яттю, відчував на кожному кроці. Це вона вигнала з цього мальовничого чудового поліського краю його мешканців, це вона "пофарбувала" доти зелені ліси у неприродній жахливий колір, це вона наповнила дари лісів, полів та садів смертельною отрутою. І тому завдання було єдине – побороти цього ворога, зупинити його смертельний хід, не дати розлетітися всією країною... Коли скінчилися заплановані роботі на станції, Іван Степанович певний час працював на пункті зв’язку, забезпечував зв’язок частини і писав додому спокійні лагідні листи, щоб не хвилювати батьків. Але побачене змінило його життя, змусивши раз і назавжди для себе обрати чіткі життєві орієнтири: найважливіше у житті – допомагати людям. І тому після повернення з Чорнобиля Іван Москальчук йде працювати пожежником у брошнівську пожежну частину. У 1989 році він поступає у Львівське пожежно-технічне училище, а після його закінчення стає начальником караулу 10-ої державної пожежної частини по охороні Долинського газопереробного заводу. У 1997 році народжується син Тарас, у 2002 році – донька Ксеня. Десятиліття збігли як одна мить і, коли прийшов час йти на заслужений відпочинок у 2006 році, Іван Степанович знав – без улюбленої роботи він не зможе. І тому він і зараз на бойовому посту. Каже, що усвідомлення своєї потрібності людям не минає з роками, що хочеться передати весь свій багатий досвід молодому поповненню, яке прийшло в частину, що Чорнобиль і донині сниться ночами. Бо таке не забувається, і хочеться поїхати туди знову, щоб подивитися, як змінився той край, як відроджується життя, відчути знову всю його трагічну красу.

Як зізнаються бойові побратими Богдан Витвицький і Іван Москальчук, вони часто згадують ті чорнобильські непрості будні, адже служать в одному караулі. І тоді на тлі цих споминів ще ціннішим стає це мирне життя, ще більше починають радіти кожному дню. І на кожну пожежу виїжджають, як на особливе завдання, бо добре усвідомлюють цінність людського життя.

Автор: Марія МИКИЦЕЙ, Головне управління МНС в області
Обговорити на форумі