Тернисті долі

Закінчувався 1943 рік. Світова воєнна веремія огорнула й покутські села. Наставали непрості часи невідомого прийдешнього. Україна палала у вогні. В тривожному передчутті неминучого лиха жили Дебеславці.

Радісні надії та сподівання на швидке становлення самостійної держави не виправдались. Після Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р. були арештовані чільні провідники ОУН. Хвиля арештів докотилась до Коломиї і навколишніх сіл. Знали в Дебеславцях, що німці заарештували доньок пароха сусіднього с. Залуча о. ГОЯНЮКА за зв’язок з оунівським підпіллям.

Непрості польсько-українські стосунки знайшли свій відбиток і на Покутті. Спочатку перелякані українці втікали і ховались, бо ріжуть поляки. А вже потім горіли помешкання в селах Ганнів та Трійця, на Хомові. Невдовзі, після свята Дмитрія, 8 листопада 1943 р. (храмовий празник у с. Ганневі) знайшли вбитим юнака цього села польської національності. Чи це було вбивство через дівчину, чи на міжнаціональній основі, чи провокація якоїсь третьої сили, щоб зіштовхнути поляків та українців, невідомо до цих пір.

Відомо інше. 12 січня 1944 р. чисельний загін польської кримінальної поліції, що був на службі у фашистів, вдерся до хати солтиса с. Дебеславців Михайла ТОМЕНКА. Старшого сина Степана, студента Львівської політехніки, члена ОУН, вивели на подвір’я і на очах у заціпенілої від несподіванки і жаху матері, без суду і слідства, розстріляли. Побачивши смерть брата, почав тікати Микола, що вчився на лікаря-дантиста. Куля догнала його біля сусідської хвіртки. Ранений встиг попередити стареньку жіночку Марію, що йшла зі справою до солтиса. "Вуйно, втікайте! Вони вб’ють...". Підбіг поліцай і безжально повторним пострілом на півслові, обірвав молоде життя. А також вбив і стареньку глуху бабцю.

Наймолодший з братів Іван вискочив через вікно і почав тікати городами. Не судилося. Гримнув один постріл, другий. На самому перелазі ворожі кулі забрали життя 17-річного юнака.

Червоні криваві плями на білому снігу, бездиханні тіла синів-соколів та тяжкі материнські ридання застав удома Михайло ТОМЕНКО. В момент трагедії перебував сільський солтис разом зі своїм братом Степаном ТОМЕНКОМ, начальником Матієвецької ґміни, в Коломиї, на нараді. Тому й не змогли завадити лихові.

Поховали братів 14 січня 1944 р. на сільському цвинтарі.

Ця надзвичайна трагедія відсунула в тінь іншу важливу подію.

У тому часі був арештований в Дебеславцях Федір СТЕФУРАК. З особливою теплотою та повагою згадують про нього всі, хто його знав і пам’ятає досі. Хто він і чим заслужив авторитет, визнання і пошану серед односельців?

Народився Федір 1921 р. у селянській родині Дмитра (по сільському Штифурікового). Мати була донькою Козьми ІЛЮКА. Був найстаршим у багатодітній родині. Мав братів — Юрія, Івана, Василя, Богдана та сестер — Марію, Анну, Стефку та Наталку.

Зростав Федір кмітливим, допитливим хлопчиком. У ранньому віці навчився читати й писати. Навчання у школі давалось легко. Талановитого юнака батьки віддають на навчання до Коломийської гімназії.

Це був час великого національного піднесення. Українська молодь поринула у вир кипучого життя, готуючи себе до боротьби за власну самостійну державу. Культурно-просвітницька праця, спортивні товариства, пластунські вишколи — це неповний перелік того, де можна було прислужитися українській справі.

Найкращі гімназисти ставали осердям національно-визвольного руху і вступали в організацію Українських Націоналістів. Серед них був і Федір СТЕФУРАК. Маючи непересічні здібності та винятковий талант до навчання, вступає до Львівської політехніки. Мало відомо про його перебування у Львові. Але той факт, що після арештів німецькими окупантами чільних оунівських провідників Федора СТЕФУРАКА залучають до праці у Крайовому Проводі ОУН, свідчить про неординарність його особи.

Приїжджаючи в село, встигав бути всюди. Навчав історії, роз’яснював політичну ситуацію в світі і був серед організаторів фестинів. Робив слушні підказки на репетиціях драмгуртка. Керував сільським хором читальні осередку Товариства "Просвіта".

Успіхи сина надзвичайно тішили Дмитра СТЕФУРАКА, що мав за плечима австрійську війну. І додавали сил для тяжкої селянської праці, щоб забезпечити подальше навчання старшого сина і дати шматок хліба та вивести в люди молодших дітей.

Але війна перекреслила всі надії та сподівання. Після звірячого вбивства братів ТОМЕНКІВ, перебуваючи на Різдвяних канікулах в Дебеславцях був арештований Федір СТЕФУРАК. Доправлений в гестапо. Нещадно катований. У лютому 1944 р. розстріляний. Тіло сина зміг забрати батько лише на початку квітня. Впізнав по вишитій сорочці. Були поламані руки й ноги, вибиті зуби. За кілька годин геть посивів 54-річний Дмитро СТЕФУРАК.

Поховали Федора на Благовіщення, 7 квітня 1944 р. Друзі висипали невелику круглу могилу. Встановили березовий хрест з терновим вінком.

А далі події розгортались дуже стрімко. На зміну коричневим прийшли червоні окупанти. На околиці Дебеславець, в урочищі "На верхах" відбувся довготривалий бій рейдових частин УПА з багаточисельним підрозділом НКВС. Бойове хрещення у тому бою отримали близько 20-ти дебеславських патріотів. Був серед них член ОУН Юра СТЕФУРАК, брат Федора.

Десь через місяць пройшла мобілізація до лав радянської армії. Пішов на фронт син Дмитра Іван СТЕФУРАК. За доносом сексотів був арештований Юрій. Поки перебував у Коломиї, ще носили рідні йому передачі і мали змогу бачити. З тривогою очікував повідомлень про долю сина Івана Дмитро СТЕФУРАК. Але лихо чатувало зовсім поруч. Забрали до Станіслава Юрія і замордували на допитах. Нові окупанти навіть не дозволили забрати тіло сина і поховати за християнським звичаєм. Не витримало згорьоване батьківське серце. Зліг і невдовзі помер. Поховали Дмитра СТЕФУРАКА в кінці листопада 1944 р.

А вже в грудні заарештували 49-річну дружину Марію і всіх дітей. Найменшому Богданові було 3 роки. Перебували на пересильному пункті в Коломиї. Найстарша донька Марія проживала в сусідньому селі Цуцулин Косівського району, носила прізвище СЕЛЕЗІНКА. Зуміла викрасти малого братика Богдана і вберегти його від сибірських поневірянь. Хоч ризик і страх були надзвичайні.

"Матір з Васильком, Анною, Стефкою і шестирічною Наталочкою на Різдвяні свята 1945 р. етапували на висилку до Архангельської області", — згадує пані Марія.

Опіку над родиною у неповні 15 років здійснював Василь СТЕФУРАК. Дописав матері роки, щоб не брали на важку працю.. А сам тяжко працював на лісоповалі, щоб заробити пайку хліба собі і рідним. Довелось тривалий час лікуватися малій Наталочці, що простудила ноги, долаючи студені милі в товарному вагоні з рідної землі в чужі, холодні незвідані краї.

Пережити довелось чимало. Рятувало те, що там на чужині було багато українських родин, які допомагали одні одним. Після смерті СТАЛІНА стало можливим повернення в Україну. Повернулася родина СТЕФУРАКІВ додому в 1958 році. Жити не було де, бо надбане майно і хату забрали до колгоспу. Марія прихистила матір і сестер біля себе. У 1961 р. померла мати. Іван повернувся з війни і працював електриком у військовій частині в м. Івано-Франківську, потім проживав у м. Трускавці де і помер у 1986 р. Василь служив в армії, повернувся додому. Помер у 1990 р. Марія зуміла виховати і поставити на ноги найменшого Богдана. Служив в армії, працював на шахтах Донбасу. Проживає зараз у Дніпропетровській області.

Нелегкі випробування довелось пережити найстаршій з доньок СТЕФУРАКІВ. Проживала на північно-східній околиці Цуцулина. Поруч з хатою були заліснені горбисті схили. В стодолі була криївка, в якій знаходили прихисток українські підпільники. Особливо запам’ятався такий випадок.

Влітку 1946 р. у схроні перебували Андрій СЕМ’ЮК — псевдо "Орлик" з Дебеславців та "Косарик" з Корнича. Побачивши чисельну ватагу озброєних до зубів облавників, попередила повстанців. Отримала наказ — виганяти на пасовисько корову. Андрій з другом приготували ретельно замаскований скоростріл і гранати до оборони.

Марія була вагітною старшим сином. Заховавшись за кущем, вклякнула на коліна і щиросердечно просила Господа, щоб відвернув небезпеку. І сталось чудо. Не дійшовши метрів тридцять до хати, енкаведисти повернули в напрямку с. Трійці Снятинського району.

Разом з чоловіком, що помер у 1985 році, виховала пані Марія трьох синів і доньку. Діждалась онуків і правнуків. Проживає разом з сестрою Наталкою в Коломиї. Проживає в Коломиї й Анна. А Штефка мешкає у Саратовській області.

65 років виповнюється цим трагічним подіям, що спіткали дебеславцівські родини ТОМЕНКІВ і СТЕФУРАКІВ. Час загоює рани, лікує найбільше горе. Але для України втрата своїх найкращих синів і доньок відчутна і сьогодні. Як бракує нам зараз цих гордих і нескорених, завзятих і небайдужих, шляхетних і порядних, закатованих і замордованих голодоморами і Сибірами, розстріляних кровавими фашистськими і комуністичними режимами людей.

Автор: Володимир ПОКИДКО, з Дебеславців
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі