Пригоди француженки в Україні

Через радянську пропаганду французька українка Елен Максимців опинилася у радянському "раї", зазнала страждань та поневірянь, але знайшла кохання і створила щасливу родину.

...За тонкими стінами барака – голосні крики, сперте важке повітря, замість теплої м’якої постелі – тверді дошки. Десятирічній Елен погано, у неї часто паморочиться в голові від смороду та браку теплого молока із запашним круасаном. Дівчинка не розуміє, чому люди навколо брудні, погано одягнені, насуплені та дивляться на неї з ненавистю. Найбільше діймають дивні комахи, що швидко стрибають по стінах. "Ма-а-а-а-амо, вони мене з’їдять, рятуй!" – щосили кричить французькою маленька білявка. "Тихіше, доню, це просто блощиці, вони не настільки небезпечні", – заспокоює мати й витирає зрадливу сльозу.

Солодкий дим минулого. ...Про те, що Петра та Катерину Максимцівих ось так зустріне рідний край, колишні французькі заробітчани й гадки не мали. Петро із Самбірщини та красуня Катря з Бродівщини ще у 1930-х роках поїхали в пошуках кращої долі до Франції. Хлопець працював на фермі, дівчина прислуговувала в домі заможних буржуа. Вони познайомилися на одному з балів, покохали одне одного й незабаром одружилися.

А 1933 року в них народився первісток Михайло, якого одразу на французький манір почали звати Мішелем. Згодом родина переїхала до Реймса, де Катря потішила чоловіка красунею Елен. Після народження другої дитини жінка вже не працювала. Петро добре заробляв та забезпечував родину. Його, серйозного, роботящого, непитущого, поважали господарі та вважали ледь не членом родини.

1939-го батька Елен забрали до французької армії. Мати з дітьми переїхала на південь. Аби не ускладнювати малечі життя, вона розмовляла з ними тільки французькою. Українською вчила лише молитися й співати. Діти слухняно повторювали за ненею набір звуків, проте нічого не розуміли.

Додому по... дешеве м’ясо. Коли Петро повернувся з війська, то в одній з українських газет прочитав, що у рідному краї налагоджується життя, земля стала народною, а кілограм м’яса коштує 10 (!!!) копійок. Відтак почав наполягати на поверненні.

Елен з Мішелем спочатку зраділи, але потім у маленьке серденько української француженки закралася тривога, що не відпускала її впродовж десятиліть. Куди їхати? Навіщо? Їм і тут добре: є гарний двоповерховий будиночок, город, сад, господарство. Дізнавшись про намір Петра та Катерини повертатися додому, їхні знайомі і навіть священик із сусіднього села почали вмовляти, аби вони не робили того, бо усе, що пишуть газети, – брехня і пропаганда. Але наступного дня Петро взявся пакувати валізи. Далі було тяжке прощання, кілька пересильних таборів, товарні вагони та нескінченне, як тоді здавалося дитині, залізничне полотно...

"Блага" рідного краю. На жаль, це був тільки початок поневірянь. Замість бажаного Львова Максимціви потрапили на Тернопілля, у місто Чортків. Там їх знову поселили у барак. "Ми були розгублені, не розуміли про що говорять брудні люди, чому навколо стільки голодних дітей та худющих тварин", – далі розповідає миловида жінка.

Жахіття тривали й у школі. Елен з нетерпінням чекала нового навчального року: старанно чепурилася перед дзеркалом та мріяла про щось світле й добре. Але всі її сподівання за кілька годин розтоптали погано одягнені однокласники, які з осторогою та злістю дивилися на її чудову сукню, шкіряні черевички, пухнастий берет та новеньке шкільне приладдя.

"Фр-р-ранцузи", – постійно шипіли їй та братові услід місцеві дітлахи, які могли штовхнути, накричати, сказати лайливе слово, украсти речі маленьких емігрантів. Елен вперто мовчала, засвоювала чужу мову, носила піонерський галстук, навіть не розуміючи, що це таке, та ходила із братом тільки біля дорослих, щоб їх не побили. А холодними зимовими вечорами, виплакавши мамі всі жалі та біди, мріяла, що колись матиме родину й надійного люблячого чоловіка, який оборонятиме її від злих людей і не повезе у ще гірший світ.

Де родина, там і батьківщина. Так минали роки. З маленької Елен виросла красуня, яка хотіла стати медсестрою. Але написати український диктант француженці було не до снаги. Допоміг випадок та любов дівчини до дітей, що стала перепусткою до місцевого педучилища.

А доля нарешті змилосердилася, подарувавши зустріч із худорлявим молодим художником Петром Боєчком, який навіть і гадати не смів про прихильність чарівної вчительки. Молода дівчина, що говорила із легким прононсом, побачила у сором’язливому юнакові того надійного та вимріяного у дитинстві коханого. Елен і Петро побралися, народили трьох дітей. Жінка закінчила ще й французьку філологію. Вимогливу, розумну та спокійну пані ще довго пам’ятатимуть учні кількох івано-франківських шкіл та студенти Національного технічного університету нафти і газу, адже вона була для них не просто вчителькою, а й носієм європейської культури.

А пані Елен нині на пенсії. Через різні обставини вона так і не змогла побувати у Франції. Але, проживши складне життя, французька українка не втрачає оптимізму. Знайомі, друзі та сусіди досі мають за приклад сім’ю Боєчків, адже жінка, у якої не було справжнього дитинства, завдяки мужності, терпеливості, вмінню прощати та аристократичності створила особливу атмосферу безпеки й добра. "Я дякую Богові за чудового чоловіка, який допоміг мені виховати наших дітей, крізь роки зберегти кохання, ніжність і радість. І нині знаю, що де родина, там і батьківщина", – щасливо усміхається французька українка.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі